Ми не дочекалися “зеленого коридору”. Через два місяці після початку війни вирушили з окупованого Бердянська своєю машиною разом з такими само зневіреними людьми, коли зрозуміли, що в рідному місті стало зовсім небезпечно. Просто долучилися 30-ми до колони, про яку напередодні дізналися з вайбер-чату

«У місті ставало дедалі небезпечніше для жителів з активною проукраїнською позицією», — розповів ТЕКСТАМ Twitter користувач Гошик Вінницький у відповіді на запитання, як вони наважилися ризикнути виїхати.«Донька дедалі частіше жалілася на головний біль і прокидалась уночі з криками — ми жили неподалік Чорнобаївки, тож чули цілодобові вибухи, бачили й відчували все, що там відбувалося. Дорослі залишилися без роботи й грошей. Засобів для життя ставало щоразу менше, в місті погіршувалася ситуація з продуктами».Гошик Вінницький — анонімний акаунт (створений у 2015 році, має понад 1,7 тисячі фоловерів), автор якого — реальна особа, мешканець мікрорайону Шуменський. Упродовж війни писав про те, що відбувалося в тимчасово окупованому Херсоні: про обстріли, ціни, пошуки необхідних ліків тощо.«Новин з Херсону від мене, найімовірніше, більше не буде. Ми вирвалися з окупації. Чотири дні жили в автівці», — так починається його історія евакуації. З дозволу автора публікуємо цю історію, яку він розповів у Twitter-треді.

«Постійний обстріл – це коли ви напружуєтеся, якщо минуло десять хвилин без жодного вибуху, – розповідає Олексій Сімонов з Маріуполя. – Адже відчуваєте, що ось-ось знову гримне». Бомби та снаряди вибухали 24 години сім днів на тиждень: «Або, точніше, 23 години. У людей, які бомбили Маріуполь, мабуть, були перерви на обід». Олексій разом із 280-ма іншими маріупольцями провів 26 днів у імпровізованому бомбосховищі у спортивному клубі. Ніхто з них не загинув.

Олексій Черник та Олексій Пекарев – молоді маріупольці. Вони прожили у місті все своє життя, там вони й працювали, мали родини. Розповідаємо спогади двох Олексіїв про те, як вони з рідними вибирались із міста по замінованих дорогах.

Однією з основних проблем під час евакуації стали факти розстрілу мирних громадян у так званих зелених коридорах

Із першого погляду Львівський залізничний вокзал зараз нагадує Євромайдан: чаї черпаками від Мальтійської служби допомоги, повсюдні волонтери з емблемами Червоного Хреста, намети й пункти обігріву, дим із буржуйок, яким миттєво просочуються куртка й волосся. Якоїсь миті невідомо звідки з’являється навіть музикант із піаніно і починає награвати «Yesterday» The Beatles.

Знищена ворожа колона залишилася біля нашого садочка, до якого мій син любив мчати самокатом, а я ледь наздоганяла й сварила, щоб був обережним.

Анна, успішна менеджерка, яка працювала в іноземній компанії у Києві, розповідає, як вона з двома дітьми поїздами та волонтерським бусом дісталася до Польщі. Це відбувалося 1–2 березня. Ситуація динамічно змінюється, і в інші дні все може бути по-іншому.