“На тілі мого сина не залишилося живого місця, він поранений і контужений. Якби не було цього центру, йому було б надзвичайно важко” — ось як відгукується про Соціально-психологічний центр у Славутичі Валерій Худолєй, заступник командира Славутицької роти охорони ЗСУ.Він має трьох синів, які також воюють. Колись Соціально-психологічний центр Славутича допоміг його родині, а тепер він запрошує сюди своїх підлеглих.

Зіновій Паляниця дістав осколкове поранення обох ніг під Бахмутом 20 грудня 2022 року. Побратими вивезли його з-під обстрілів. Пройшов через багато лікарень. Численні осколки, що залишилися в нозі, завдавали нестерпного болю.«У державних лікарнях казали, що нічого не можуть зробити, що так все і буде, — розповідає Зіновій. — Мені порадили добровольчий шпиталь «Брасс». Тут багато кого на ноги поставили. Тут хороші лікарі, спеціалісти».

Що стало чинником самоорганізації та гуртування українців із початком повномасштабного вторгнення? Які масштаби має це явище і яку роль у ньому відіграє влада? Які якості українського суспільства проявилися під час війни і як це може бути використано для майбутнього розвитку української держави.Відповіді на ці запитання дають результати дослідження феномену самоорганізації і гуртування українського суспільства під час війни, що проводилося у 2022–2023 роках.Авторка Лариса Пильгун, незалежна  фахівчиня  з оцінювання політик, програм і проєктів, членкиня правління Української асоціації оцінювання.

Національний реабілітаційний центр “Незламні” у Львові — унікальне місце. Це великий суперсучасний мультидисциплінарний центр, де військові та цивільні люди з травмами можуть пройти повний курс лікування — від операції до протезування та відновлення зовнішності.Texty.org.ua побували в “Незламних” і дізналися, чим особливий центр, як тут створюють протези для військових і як можна потрапити сюди на реабілітацію.

Державне підприємство “Галичина” у Львові раніше спеціалізувалося на комплексній реабілітації людей з інвалідністю. Однак через повномасштабне вторгнення центр змінив фокус діяльності й тепер опікується лише військовими, які проходять реабілітацію після важких травм і ампутацій кінцівок.Texty.org.ua відвідали “Галичину”, щоб дізнатися, як відбувається реабілітація в центрі, як військові можуть туди потрапити, з якими проблемами стикаються пацієнти і як можна підтримати свою близьку людину після травми.

Чернігівець Сергій Погребняк, зв’язківець 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, воює з першого дня повномасштабного вторгнення. Був на війні й раніше: його мобілізували у 2015-му в 36-ту окрему бригаду морської піхоти. Після демобілізації у 2016-му почав пити. За чотири роки спився, намагався покінчити життя самогубством. Повернутися до життя тоді йому допомогли в приватному реабілітаційному центрі.

“Не очікуйте, що людина повернеться з фронту такою, як була, — радить психолог Сергій Тітаренко. — Не розпитуйте про досвід. Усі розповіді про війну має ініціювати той, хто повернувся. Не будьте байдужими, але й не будьте нав’язливими”.У розмові з Texty.org.ua колишній військовий розповів про свій шлях до професії психолога, про те, чим різняться системи психологічної реабілітації військових у США і в Україні та як допомогти ветеранам адаптуватися до життя за межами армії.

«Жоден психолог не допоміг мені так, як перебування поруч із людьми, які мене розуміють. Ігор реально врятував мені життя», — розповідає військовослужбовець Руслан Косенко.

У військового з явними ознаками ПТСР (посттравматичний синдром) стався вибух емоцій, коли продавці не змогли підібрати навушники до його телефона. Наш репортер проходив поруч і спостерігав за цією болючою сценою. Усім ніби було зрозуміло, що справжня причина такої реакції не відсутність товару. Перед продавцями стояла людина, яка довгий час перебувала на передовій і дістала поранення. Але підібрати потрібні слова, щоб розрядити ситуацію, ні продавці, ні охоронці, які підійшли на крик, не змогли.

"Стоять у кімнаті дорослі мужики, починають перебирати пальцями, показувати дулі, водночас треба ще стежити за диханням. Голос із колонки каже: "А зараз я торкатимуся до вашого чола", — Валентин Плітчук весело копіює монотонний голос із терапевтичних сеансів. — Ходить якийсь чувак і всіх мужиків торкає за спину. Тоді я думав, що не вистачає тільки халата й м’яких стін".