“У вас тут сніг коли-небудь тане чи завжди холодно? — жартує Наталія Білоус. — Вдома зараз плюс 25, дзвонили друзям”.Разом із чоловіком Сергієм Задорожнім і мамою Галиною Вінниченко вона переїхала до Чернігова з Голої Пристані Херсонської області. Містечко за 11 кілометрів від Херсона окуповане росіянами вже 22 місяці, з перших днів повномасштабної війни. До вторгнення там мешкало 14 тис. осіб.

На вулиці Володимира Дрозда в Чернігові збудували містечко з семи екологічних модульних будинків для сімей, які втратили житло через російські обстріли.

У селі Колонщина Макарівської громади почало функціонувати "Чудо Містечко", повідомили у Київській обласній військовій адміністрації.

Дизайнерка інтерфейсів Надія Ставицька почала відчищати прикрашені мозаїчними панно зупинки громадського транспорту в Чернівецькій області.

Юлія Онищенко з Мелітополя відкрила у Хмельницькому підприємство з виготовлення індивідуальних товарів з гравіювання.

На Тернопільщині переселенка із міста Костянтинівка на Донеччині Олена Хатмулліна налагодила виробництво сублімованих продуктів.

Упродовж останніх кількох місяців в опитуваннях серед тих, хто виїхав з України, тікаючи від війни, зростає частка людей, які хотіли б залишитися за кордоном. Звісно, хотіти залишитися й фактично ухвалити таке рішення — це різні речі. Утім нинішні тренди викликають значно ширші запитання: чому ця цифра зростає? чи зросте кількість емігрантів після того, як відкриють кордони для чоловіків? чи вистачить людей, які залишаться, для “великої відбудови” й наполеонівських планів економічного зростання, про які говорять можновладці? що і як збирається робити держава, щоб повернути людей, — і чи повинна вона це робити? чи потрібно “таргетувати” кількість і структуру тих, кого можна / потрібно повертати?

Після підриву росіянами Каховської ГЕС Інга Маврова вирішила переїхати до Тернополя. Про свій психологічний стан після року під обстрілами, про “реабілітацію посмішками” розповіла жінка, яка сама 30 років займалася у Нікополі реабілітацією дітей.

Понад 4 млн українців утратили своє житло. На затопленій Херсонщині, в Маріуполі, Бахмуті, Харкові, Миколаєві, на Київщині, Чернігівщині, Сумщині та в інших обстріляних, знищених, окупованих, затоплених містах і селах, навіть у відносно “мирних” регіонах, куди постійно прилітають російські ракети і дрони.

Поки триває війна, Україна не акцентує суспільну увагу на відбудові. За офіційною статистикою, в країні налічується близько 5 млн переселенців, багатьом з них нікуди повертатися згодом і ніде жити зараз. Особливо гостро постає питання житла в деокупованих містах і селах, куди повертаються місцеві мешканці і приїздять переселенці з півдня та сходу.Масштаби руйнувань і вартість відбудови поки що оцінити неможливо. Алгоритми цих процесів перебувають на початковій стадії розробки, проєктні рішення відсутні, про контроль і прозорість щодо витрачання коштів також поки що не йдеться. А без цього міські й сільські адміністрації не можуть якісно підготувати містобудівну документацію. Щоб не просто шукати закинуті ділянки на околицях, а видозмінювати плани міст і сіл, передбачити і них і дороги, й інфраструктурні об’єкти, і громадський транспорт, і робочі місця.Мешканцям багатоквартирних будинків вдається достукатися до допомоги швидше – через ОСББ, Фонд енергоефективності. Особливо, коли коли йдеться про відновлення пошкоджених дахів і вікон, а не відбудову після тотальних руйнувань.Держава не гарантує компенсації навіть тим власникам будинків, хто збирає чеки й самостійно відновлює втрачене. Не запрацювала сповна й програма “Є-оселя”. Будівельна галузь не здатна впоратися з лавиноподібними потребами.Проте є окремі ініціативи недержавних і закордонних фондів, у деяких містах працює державна програма відновлення “United 24”. Нижче наведемо кілька прикладів відбудови в різних містах України. Багато будинків, які зводять зараз, – тимчасові, вони не відповідають будівельним нормам для житлових приміщень. У майбутньому це призведе до повторного витрачання коштів.