Багато українців повертаються додому. Із Західного автовокзалу у Варшаві автобуси в Україну ходять майже через 15 хв. Охочих повернутися більше за кількість пропозицій від перевірених перевізників. Це історія однієї подорожі та однієї схеми перевезення.

“Будуть проблеми з роботою. Але ми готові працювати будь-де, щоб тільки працювати” — коли ми тікали від війни в Польщу, такі слова лунали на вокзалах, у пунктах прийому біженців, у транспорті. Учителі, бухгалтери, хореографи — люди, вочевидь, досить успішні в Україні, готові були йти на найважчу, найбруднішу роботу, щоб лише працювати.

Збройні Сили України отримали на озброєння польські великокаліберні снайперські гвинтівки.

Мої діти пішли до польської школи вже за кілька днів після приїзду. Далі навчатися дистанційно ми не хотіли. По-перше, через хоч і невелику, але різницю в часі. По-друге, мені не дуже подобалися уроки, на яких діти по пів години обговорювали вибухи чи стрілянину. Я хотіла, щоб школа, навпаки, відвертала увагу дітей від війни. Ну й по-третє, важливим моментом була соціалізація. Мої діти мали спілкуватися з однолітками, пізнавати культуру і звичаї країни, в якій опинилися.