Мої діти пішли до польської школи вже за кілька днів після приїзду. Далі навчатися дистанційно ми не хотіли. По-перше, через хоч і невелику, але різницю в часі. По-друге, мені не дуже подобалися уроки, на яких діти по пів години обговорювали вибухи чи стрілянину. Я хотіла, щоб школа, навпаки, відвертала увагу дітей від війни. Ну й по-третє, важливим моментом була соціалізація. Мої діти мали спілкуватися з однолітками, пізнавати культуру і звичаї країни, в якій опинилися.

Після того, як українські війська відбили підкиївські території, щодня оприявлюються нові шокуючі історії. 132 розстріляних тіла виявили у Макарові. Число загиблих у Бородянці досі ще не можна встановити, в Гостомелі залишається невідомим місце перебування близько 400 зниклих безвісти. У Бучі, фотографії якої вразили увесь світ, підтвердили загибель 420 цивільних жителів і почали ексгумацію наступної братської могили. З інших сіл і містечок Київщини даних ще не надходило.

До критої спортивної арени «Таурон» у Кракові — найбільша споруда такого зразка в країні, вміщає до 22 тисяч людей — кілька зупинок трамваєм із центру міста. Українців, які сюди добираються, легко впізнати, навіть не розмовляючи. Не валідують квитки (проїзд у громадському транспорті Польщі для українців відтепер безплатний), увесь час щось шукають у гугл-картах, деякі обличчя розгублені, як у людей, що не мають плану. Ще трохи поспостерігати, то можна розпізнати Чернігів, Харків та інші гарячі міста — по мимовільних здриганнях, коли пролітає літак або гуркоче трамвай поблизу.

Анна, успішна менеджерка, яка працювала в іноземній компанії у Києві, розповідає, як вона з двома дітьми поїздами та волонтерським бусом дісталася до Польщі. Це відбувалося 1–2 березня. Ситуація динамічно змінюється, і в інші дні все може бути по-іншому.