Російсько-українська війна дуже вплинула на психічне здоров’я українців: тих, хто воює, хто пережив обстріли, хто виїхав з дому, хто потрапив в окупацію, пережив знущання й тортури, хто опинився сам у чужій країні, хто залишився вдома, але мусить адаптуватися до відключень електроенергії та загрози ракетних атак.

Діяльні українські жінки, які виїхали за кордон, беруться до роботи: запускають соціальні стартапи, щоб заробляти на себе, збирати кошти на благодійність і популяризувати національну культуру у світі.Ми зібрали кілька історій про українок, які розпочали свої справи у Європі та США.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії українці активно переходять з російської на українську. Це відчутно в інформаційному просторі та на побутовому рівні – у багатьох є знайомі, які торік заговорили українською. Наприклад, третина з 67 тис. опитаних користувачів додатку “Київ Цифровий”, відповіла, що почала спілкуватися українською саме в цей період. Тренд на українізацію не обійшов і здебільшого російськомовні східні області, які найдужче потерпають від війни й терору росіян. Read this article in EnglishБагато переселенців зі сходу та півдня України, які опинились у західних областях, також почали частіше спілкуватися українською – із власного бажання та надихнувшись україномовним середовищем. Натомість українців, якіз початком війни виїхали кордон, оминув цей тренд. Дехто навіть припиняє спроби говорити українською, опинившись у російськомовному середовищі в Європі.Ми поспілкувались з українськими біженцями в Німеччині про їхнє мовне середовище у цій країні та запитали, як надихнути українців спілкуватися рідною мовою.

У темній утробі пожежної частини — давно знеструмленій, але майже цілій — статний молодий швейцарець миє посуд після обіду. Його прізвище є в списку Forbes 30 до 30, він власник двох компаній у США, заробляє мільйони, об'їздив світ. Його лице осяює широка білозуба американська усмішка, контрастна в місцевості, де всі зайняті виживанням.— Стефане, що привело тебе сюди?— Україна б'ється за демократію, й мені хочеться бути причетним до чогось важливого.Можливо, й справді, думаю я: коли здається, що маєш у житті все, спадає на думку така неочевидна ідея — податися в Бахмут. Стефан кілька тижнів живе поруч із пожежниками, вони їдять із одних тарілок і сплять в одному підвалі. Воду, щоб гасити пожежі, набирають зі ставків. Вода — найбільший гуманітарний дефіцит у Бахмуті, тож посуд Стефанові доводиться мити ощадливо.

Британський письменник, репортер й автор книжки "У воєнний час: Історії з України" Тім Джуда написав для The New York Review про феномен волонтерського руху в Україні. Автор зазначає, що залученість українців до війни більша, ніж в усіх інших конфліктах, про які він писав (Джуда робив репортажі з Балкан, Нігеру, Вірменії, Афганістану та Іраку). Нижче наводимо переклад фрагмента статті.

Третина українських біженців у Чехії (понад 100 тис. осіб) офіційно працевлаштована й уже сплатила 8 млрд крон (322,5 млн доларів) відрахувань до бюджету. Водночас проросійські сили у країні роздмухують тезу, що коли чеський уряд допомагає українцям, він нехтує інтересами своїх громадян.70% працевлаштованих українських біженців у Чехії — жінки. Як вони шукали роботу? Які труднощі долали на цьому шляху? Як їм вдається поєднувати роботу й материнство, зважаючи на те, що поряд немає родини, яка могла б допомогти з дитиною?Про це ТЕКСТАМ розповіли українки, які знайшли в Чехії не тільки прихисток, а й офіційну роботу за своїм дипломом і покликанням.

Керівниця дитячої студії вокалу з Одеси Юлія Скальська, яка виїхала до Румунії, організувала там творчий центр для дітей і дорослих. Вона стала однією з героїнь артпроєкту Ukraine among us (Україна серед нас) румунського фотографа Аді Тудос. Про своє життя в Румунії вона розповіла у розмові під час зйомок.– До 24 лютого моє життя було таким заповненим роботою й похвилинно розписаним, що я довго не вірила в імовірність вторгнення, – згадує вона. – Коли чоловік розбудив мене словами “Юлю, почалося!”, то перше, що спросоння спало на думку, було: “Це неможливо! А як же мої проєкти?”. Тоді ще була надія, що все невдовзі завершиться й ми повернемося до колишнього життя. Але це страшне кіно ніяк не закінчується, а ми не можемо вийти з кінотеатру.

Видання The New Yorker опублікувало документальний короткометражний фільм "Я не хотіла знімати воєнний фільм" (I Did Not Want to Make a War Film) української режисерки Надії Парфан.

Українська художниця у своєму інстаграм-акаунті my_pet_spider публікує секрети, якими з нею анонімно діляться підписники.

Ксенія Самойлич — інженерка-геологиня за фахом, а Марина Пальченко — фінансистка, обоє мешкають у Дніпрі. Раніше бачилися на гуртку шиття — спільне хобі й дало старт їхній волонтерській справі. Зараз майже рік, відколи від початку повномасштабної війни вони зібрали майстринь, щоб шити для бійців ЗСУ. Кравчині вбирають воїнів, які після поранення потребують у шпиталях спеціального, “адаптивного” одягу.