Задушливого та липкого літнього ранку Сегер Одабаши починає робочий день у своєму офісі із відчиненими вікнами. Вона вмикає комп'ютер і вивчає перелік імен на екрані. Сьогоднішній список містить близько 50 випадків – удесятеро більше, ніж кілька місяців тому. Вона має відстежити всіх цих людей, житла яких розкидані по району. Її робота – запобігати поширенню Covid-19.

«Дає дихати апарат, — погоджується хвора жінка, тяжко дихаючи. — Але дуже сушить. Тому мені трошки його відключають». Поруч лежить старенька пані, їй кисень іде через носові трубки. В іншої хворої мимовільно притягують увагу пролежні на обличчі від кисневої маски. Містечко Чортків на Тернопільщині — у «червоній зоні». Лікарні ще не переповнені, але наближаються до межі. Хвилі заражень розходяться після масових гулянь.

Суцільний морок ночі на бездоріжжі у сільській місцевості Полтавської області прорізають червоні вогні задніх фар автомобіля мого нового знайомого. Підполковник поліції карного розшуку Олексій точно знає, де сьогодні патрулюють його колеги. Як він тут орієнтується без навігатора, коли думки зайняті питанням, чи не відлетить колесо в одній із глибоченних вибоїн? Воістину, треба бути справжнім ніндзя, щоб знайти в цій глушині втікача.

Я виплакала всю туш за перші три кілометри їзди на велосипеді по Броварському проспекту, який з’єднує мої рідні Бровари з Києвом. Сонячні окуляри зовсім не рятують від вітру — в очі все одно потрапляє пилюка з-під коліс автівок, які мчать зі швидкістю 80—120 кілометрів на годину. Щосили примружуючись, в якийсь момент я зрозуміла, що їду навпомацки.

Страхи, біль, довгі дні боротьби, переживань і невпевненості у завтрашньому дні. Така реальність зараз у Оксани Дзененко та її чоловіка Ігоря Короткова, які перебувають у лікарні міста Боярка під Києвом. Обоє – з коронавірусом. Тато, мама та сестра чоловіка також борються з цією недугою, але у столиці – в лікарні №9. Ми поговорили з хворими та лікарями.

«Від звичайних сезонних грипів у нас не було такої кількості пневмоній», — говорить анестезіолог Андрій Рудько. Найчастіше люди заражаються через недотримання соціальної дистанції. У лікарнях достатньо захисних засобів, апаратів штучного дихання та основних ліків. Проте обіцяних доплат ще немає. Пацієнт постійно хоче зірвати маску, розповідає інший наш співрозмовник. Якщо ця вентиляція відбувається тривалий час, на обличчі можуть утворюватися навіть пролежні. Бажано постійно бути поруч комусь із персоналу. Якого, на жаль, бракує.

У жовтні у видавництво «Discursus», за підтримки Українського культурного фонду, вийде друком книга репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі». В ній зібрані унікальні історії українців із реніонів Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Любачівщина та Західна Бойківщина, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. Публікуємо розділ із книги. Автор: Олег Криштопа, книга «Останні українці Польщі»

Чи варто вести війну далі? Чи повинні і далі гинути українські солдати у боротьбі за свою землю? Чому мирне населення повинне страждати? Чи передбачається якась компенсація за життя на лінії вогню без елементарних благ, які мають інші українці в постійній небезпеці? Відповіді на ці питання постійно турбують жителів прифронтових територій. Вони чекають відповідей на них від президента, парламенту та уряду — але поки що так і не дочекалися. Порошенко не пояснював, а Зеленський, схоже, і сам не має відповідей. Текст: Любов Величко

Автор "Подорожі в пошуках України" та The Ukraine, книжок, які почались у нас на ТЕКСТах старовинним (для нинішніх реалій) методом sms-репортажу, тепер узявся досліджувати Україну "повільними мандрами", пішки. Цього разву він проблукав понад тридцять кілометрів тими самими кононівськими полями, яким присвятив знамениту новелу Михайло Коцюбинський.Intermezzo через сотню років влаштував: Артем Чапай

Автор книги "Подорожі в пошуках України" та The Ukraine, книжок, які почалися у нас на ТЕКСТах старовинним (для нинішніх реалій) методом sms-репортажу, ніяк не заспокоїться. Усе йому мало. Нині він пройшов пішки понад тридцять кілометрів місцями бойової слави родини Кайдашів із повісті Нечуя-Левицького.Полями швендяв: Артем Чапай