Історія України XX століття — це історія війн і репресій, що торкнулися ледве не кожної родини. Документи про розкуркулення, висилки, депортації, доноси, увʼязнення, катування, розстріли десятиліттями зберігалися в архівах репресивних органів комуністичного режиму і були засекречені. Після здобуття Україною незалежності ці відомості перейшли «у спадок» нашим силовим структурам.

У Москві під час показу фільму Аґнешки Голланд "Гарет Джонс" (в українському прокаті – "Ціна правди") в офісі правозахисного центру "Меморіал" (визнаного російською владою "іноземним агентом") скоїли напад кілька десятків людей.

З архівів видно роздратування (й повагу) радянського Комітету державної безпеки щодо нинішньої заступниці прем'єра Канади.

Уже вдруге Музей Голодомору вирушив у масштабну експедицію Україною, щоб записати свідчення тих, хто пережив страшні 1932–1933 роки.

Сайт "Локальна історія" створив підрозділ під назвою "Дисиденти".

Листи передала музею британка Алісон Маршал.

Окупація Польщі та частини України, попри 75-літню дистанцію між ними, супроводжувалася схожою риторикою Кремля.

У нашому спецпроєкті ми, зокрема, порівняли, скільки часу треба було працювати в 1991 та треба працювати в 2021 році, щоб заробити на ті самі речі:

У потоці проблем, політичних катаклізмів, емоційних переживань ми концентруємося на сьогоденні й забуваємо про те, як жили колись. До того ж мозок влаштований так, що погане забувається, а згадується лише приємне. Ми вирішили повернутися на 30 років у минуле і подивитися, як жив кожен з нас у рік проголошення незалежності.

Люди часто плутають причину і наслідок. Особливо це стосується важливих суспільних та історичних подій. Ми зібрали спогади, які стосуються життя в СРСР у роки, коли він стрімко нісся до розпаду. Погляд у минуле дає змогу побачити ту прірву, в умовах якої нам довелося проголошувати незалежність, і побачити, як високо ми змогли піднятися.