Якщо в прозовому письмі Андрій Курков постає персонажем виразно російської культури, не лише мовою, а й алюзіями, контекстом, бекграундом, то в есеях, нарисах і т.п. письменник уже беззаперечний представник України, який оперує суто українськими категоріями. У цьому сенсі читання Куркова може бути корисним для тих культурних україномовних людей, хто має бажання зрозуміти своїх російськомовних і російськокультурних колег. Автор: Олег Коцарев

Вчора закінчився новий столичний книжковий ярмарок під досить звучною назвою «Книжковий Арсенал». Як нескладно здогадатися, проходив він у Мистецькому арсеналі. Чи не єдиному прохолодному місці Києва у ці дні. Властиво, це був і ярмарок, і фестиваль, і виставка. У найбільшій частині Арсеналу продавалися книжки, а в одному місці навіть автомобілі від спонсорів. Видавництв було представлено не так, щоб дуже багато, але майже всі найактивніші. Та питання чому в Києві ніяк не з'явиться і фестивалю, і виставки львівського масштабу продовжує висіти в повітрі, хоча видавці говорили про гарні продажі книжок. А ідея Ющенка перетворити заводське приміщення в культурний центр виявилася вдалою. По книжки ходив: Олег Коцарев

Присвячується знаменній події: підписанню Президентом України епохального закону про щорічне вивішування червоного прапора. Війна закінчилася 150 років але пам'ять про неї жила. Щороку, на 9 травня, уряд вивішував червоні прапори перемоги, влаштовував урочистий парад, фейєрверки... По всіх каналах крутили фільми про героїв. A по радіо - пісні воєнної доби - "День победы", "Вставай вставай, однополчане", "Десятый наш десантный батальон". Автори: Олександра Шелковенко та Іван Денікін

„Донбас-тур” Сергія Жадана частина якого проходила місцями дії його останньої книги, закінчився, хоч і з присмаком скандалу, але успішно: письменнику кілька разів відмовляли у приміщенні, але виступи таки відбулася, народу прийшло багато. Розголос компенсував усі труднощі стосунків з бюрократією Луганщини та Донеччини. За Жаданом слідкував: Олег Коцарев

Допит було призначено на десяту тридцять, але він прокинувся о 5-й ранку. Поголився, одягнувся і вийшов. Машину було припарковано біля дверей, як він і наказував. Він махнув рукою охоронцям, ті вклонилися. Це значило: "Ви мені не потрібні" - "Єсть!" Сів за кермо, виїхав за ворота. Охорона не рухнулася. Чи то слухалася наказу, чи то не хотіла перенапружуватись. Усі знали, що він не повернеться. Автори: Олександра Шелковенко та Іван Денікін

Як і годиться нормальній політизованій літературній дискусії, в скандалі з книжкою Василя Шкляра „Залишенець” і Шевченківською премією обговорюють переважно не саму книгу, а що хто з її приводу сказав. Спробую долучитися до тих нечисленних ораторів, які цю добру традицію намагалися перервати. Отже, про що суперечка? Чи справді книжка така гарна? Чи справді така зла й ксенофобська? Чи справді надто проста і „чорно-біла”? Чи варта вона врешті-решт такої уваги? Автор: Олег Коцарев

У 2009 році журнал "Дніпро" влаштував літературний конкурс. За результатами, видав три збірки. На жаль, український медіа-простір майже не помітив "Дніпровські" видання. А якщо помітив, то приховав це від Гуглю. Тільки Андрій Кокотюха з Буквоїду звернв увагу на "нічні лаштунки" і сказав, що видавати "літературні страшилки" - річ добра, але збірка "слабка". Я б її слабкою не назвав (хоча згоден, що автори - не Мопассани й не Кортасари). Автор: Євген Лакінський

У нашій постколоніальній культурі домінує неписане правило: все українське треба хвалити. Наші літератори, критики співають одне одному осанну на тій простій підставі, що створене українською не може бути поганим. А брак конкуренції і «зубатої» критики псує молодих і робить забронзовілими досвідчених літераторів. Якось вже в нас так склалося, що сказати слово проти української книжки, а тим більше такого метра як Ліна Василівна – це означає стати на бік українофобів, критикувати не конкретний твір, а цілу культуру, а з нею й націю. Виходить собі дорожче. Автор: Костянтин Возвдиженський