Якщо в прозовому письмі Андрій Курков постає персонажем виразно російської культури, не лише мовою, а й алюзіями, контекстом, бекграундом, то в есеях, нарисах і т.п. письменник уже беззаперечний представник України, який оперує суто українськими категоріями. У цьому сенсі читання Куркова може бути корисним для тих культурних україномовних людей, хто має бажання зрозуміти своїх російськомовних і російськокультурних колег. Автор: Олег Коцарев

Вчора закінчився новий столичний книжковий ярмарок під досить звучною назвою «Книжковий Арсенал». Як нескладно здогадатися, проходив він у Мистецькому арсеналі. Чи не єдиному прохолодному місці Києва у ці дні. Властиво, це був і ярмарок, і фестиваль, і виставка. У найбільшій частині Арсеналу продавалися книжки, а в одному місці навіть автомобілі від спонсорів. Видавництв було представлено не так, щоб дуже багато, але майже всі найактивніші. Та питання чому в Києві ніяк не з'явиться і фестивалю, і виставки львівського масштабу продовжує висіти в повітрі, хоча видавці говорили про гарні продажі книжок. А ідея Ющенка перетворити заводське приміщення в культурний центр виявилася вдалою. По книжки ходив: Олег Коцарев

Цей серіал з тих, які можна або обожнювати, або ненавидіти. Відповідно, всі, хто його хоч раз дивився, чи «залипають» на ньому, очікуючи кожної нової серії, як свята, або навіть не хочуть про нього чути. Я відношуся до перших, тому що вважаю, що «Південний парк» - це енциклопедія сатири, причому не тільки на американське суспільство, але і на всі суспільства, взяті разом. Бо в принципі людина скрізь однакова. Чи дивно, що в «Південному парку» можна знайти масу паралелей із сучасною Україною. На робочому місці дивився мульфільм: Антон Зікора

У нашій постколоніальній культурі домінує неписане правило: все українське треба хвалити. Наші літератори, критики співають одне одному осанну на тій простій підставі, що створене українською не може бути поганим. А брак конкуренції і «зубатої» критики псує молодих і робить забронзовілими досвідчених літераторів. Якось вже в нас так склалося, що сказати слово проти української книжки, а тим більше такого метра як Ліна Василівна – це означає стати на бік українофобів, критикувати не конкретний твір, а цілу культуру, а з нею й націю. Виходить собі дорожче. Автор: Костянтин Возвдиженський

Коли журналіст TЕКСТІВ розмовляв із Василем ШКЛЯРЕМ у його кабінеті в Спілці письменників, у двері постійно заглядали читачі його останнього роману - про Холодний Яр у 1920-тих. Просили автограф, пропонували підтримку, просто дякували... Тітонька, яка продає книги у вестибюлі Спілки, скаржилася, що вже весь тираж розкупили. Схоже, ми переживаємо розквіт історичного роману - як і Забужко, Шкляр старанно вивчив джерела. З цього ми й почали - як можна втрапити в архів СБУ? Сьогодні навколо Василя Шкляра відбувається чимало подій. Шевченківський комітет номінував його на премію в галузі літератури. У відповідь, з подачі Дмитра Табачника, офіціоз почав кампанію цькування Шкляра. Сам він написав звернення до Януковича, у якому заявив, що не може взяти премію від держави, допоки міністром освіти є Табачник. В результаті указ президента (а саме ним присуджується премія) вийшов без Шкляра і премії в галузі літератури загалом.

Спільними зусиллями Забужко і Шевельов вибудовують картину України 1990-х років – з її ілюзіями й розчаруваннями, першими кроками й відкриттями (іноді – відкриттями велосипедів), досягненнями в різних галузях, з економічними і культурними катастрофами. Обидвоє часом начинюють свої листи долею снобізму та месіанства, натякають, що їм нема з ким поговорити на рівних. Автор: Олег Коцарев

Український читач полює на перший роман знаменитої поетки Ліни Костенко. Текст доволі несподіваний: Ліна Василівна пропонує своєрідний літопис перших чотирьох років ХХІ століття у вигляді щоденника 35-річного програміста, місцями вживає ненормативну лексику та цитує поезію Юрія Андруховича. Автор: Олег Коцарев

Сімдесят років тому лінгвіст-аматор Бенджамін Уорф висловив ідею про те, що мислення людини безпосередньо залежить від мови, якою ця людина розмовляє. Ця думка, яку підтримав видатний мовознавець Едвард Сепір, увійшла до мовознавчої теорії під назвою "гіпотези мовної відносності" Сепіра-Уорфа. Правда, через певний час чи не наймодніша лінгвістична ідея була начебто спростована. Сьогодні ж з'явилися нові аргументи на її користь. Продовження статті. Початок читайте тут.