Мій дідо – Сидорчук Василь Іванович (1926-1989) – народився та прожив життя у селі Клекотів Бродівського району Львівської області. Сьогодні тут проходить межа Львівської та Рівненської областей, а за якийсь десяток кілометрів і Волинської. До Першої Світової війни тут знаходився кордон Австрії та Росії. Ще сьогодні на цій місцевості серед довколишніх сіл можна вивчати етнографічні відмінності між Галичиною та Волиню.Діда згадував: Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ, журналіст (Тернопіль)

Звісно, як і в більшості читачів, у мене є дід-ветеран, який пройшов з Робітничо-Селянською Червоною армією від Сталінграда до Відня (про нього я ще колись розповім). Так само в більшості з вас, напевно, теж був дід, котрий переховався від мобілізації. Не дивина й те, що частина моїх двоюрідних дідів були поліцаями. Але маю я в історії родини і справжній ексклюзив. Мій прадід був бургомістром Харкова під час німецької окупації. Саме тим бургомістром Олексієм Крамаренком, наказ якого про заборону російської мови в державних установах міста цитують час від часу проросійські видання. Прадіда згадував: Олег КОЦАРЕВ, поет, прозаїк, журналіст, аспірант (Харків)

Все подходы к нашему селу советские солдаты заминировали, а местных жителей даже не предупредили. Вечером пошел дождь, мины оголились от земли и травы. Я и еще несколько подростков решили разминировать всю деревню... За годы войны через наше село прошел настоящий интернационал. Был целый полк воевавших на стороне немцев грузин. Потом пришли кубанские казаки в немецкой форме. Были еще узбеки, чехи, румыны… Спогади записувала: Айше ЮНУСОВА, журналіст (Крим)

Коли почалась війна, мені було 8 років - я жив у селі між Полтавою і Харковом. Основна маса німців нашу Минківку обминула, обійшла стороною; десь іншими шляхами прокотились їхні танки, гармати. Через наше село йшли машини з якимось майном, мотоцикли. Подив викликали тупоносі італійські автомобілі, машини на гусеницях, взагалі їхнє до дрібниць продумане військове спорядження. Навіть мені, пацанові, кидалась в очі ота німецька доцільність і педантичність. Німецьку окупацію пережив: Володимир КОРСУН, заступник голови Черкаського обласного відділення Українського фонду культури

Потяг віз призовників з України у Робітничо-селянську Червону Армію на новозахоплені комуноросійською імперією території – в Прибалтику. В цьому ешелоні і дізнався про початок Другої світової війни мій дід із Полтавщини, Іван Тимофійович Дениско (1922 – 1992) Спогади записував: Тарас АНТИПОВИЧ, журналіст, письменник

Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині - і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають "згори".Уже зараз зрозуміло, що 65–ту річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: пишними парадами та іншим офіціозом. Модель святкування ми запозичили з Росії.

Радянське керівництво забрало Перемогу у народу, приватизувало її, використовувало для зміцнення власної тоталітарної влади і просування свого впливу в світі. 9 травня це не привід вихваляти радянське керівництво на чолі із Сталіном, радянських полководців, ностальгувати за могутністю Радянської країни та вихваляти її нинішнього спадкоємця Російську Федерацію. Над тим, як варто відзначати День Перемоги розмірковував Володимир Рапопорт