Схід і Захід разом! І там, і там обирають ідіотів, в обох регіонах зневажають особисту свободу.

Недавно у Львові відгримів скандал: депутати від “Свободи” у міській раді грозилася, що без грошей не дасть Українському католицькому університету землю під будівництво кампусу. Згодом партійці таки дали задній хід, однак, гидотний післясмак залишився. У сухому підсумку, війна Тягнибока проти католицького університету наштовхує на думку, що Галичина має чимало спільних рис із Донбасом. Принаймні, більше, ніж можна було б припускати.

Один погляд на обранця Сходу викликає бажання позбутися регіону, який наділив цю людину владою. І думаєш: позбудемося ми цього баласту - і одразу станемо як не Естонією, то хоча б Грузією.

Але давайте подивимося, за кого ж голосує наш «П’ємонт», тобто, Галичина. В уявленнях інтелектуалів Захід є регіоном, котрий забезпечує ідейний прогрес України і тягне її в Європу. А з іншого боку, Галичина - це скоріше «кістка в горлі», яка не дозволяє «русскому міру» повністю проковтнути Україну. Звичайно, ця функція вкрай корисна, навіть з практичної точки зору. Регіони, котрі ідентифікуюь себе як «російські» вимирають, як і російське населення Росії. Мовчу вже про таку болючу тему, як збереження власної ідентичності. Але при всьому цьому Галичина - це аж ніяк не Пємонт, котрий горить передовими ідеями.

Давайте подивимося, за кого голосують просунуті галичани.

Почнемо з далекого 1994 року. Тоді Захід підтримував Кравчука проти Кучми. Демократичний кандидат від Руху Володимир Лановий серйозної підтримки не здобув.

1999 рік –генерал КДБ Євген Марчук набирає свої основні голоси на Заході, він там другий після «державника» Кучми. При цьому галичани були впевнені, що саме «сильна рука», «військовик» побудує Україну. В другому турі прихильники Марчука приєднуються до «кучмістів» і голосують проти Симоненка - на цей раз таке голосування має хоч якесь логічне виправдання.

Голосування на парламентських виборах 2002-го року і на президентських 2004-го можуть здаватися такими, що свідчать про просунутість західних виборців, їхній широкий світогляд і демократичність поглядів. Однак, якщо копнути глибше і вдуматися, то стає зрозуміло - галичани голосували за мейнстрімових “своїх” (були ще й не мейнстрімові “свої”, такі, як Конгрес Українських Націоналістів, котрий стабільно набирав свої голоси), і проти “чужих”. І жодні «європейські цінності» не мали значення.

Так, ці “свої” були декларованими демократами, дехто з них дійсно сповідував демократичні принципи і мав ширший світогляд, ніж кучмівсько-донецька братія. Але демократичні погляди і відданість свободі слова не були головними чинниками, які спонукали Захід стати на підтримку Ющенка. Це доводять наступні вибори, де Галичина віддає перевагу Тимошенко, чия риторика не мала нічого спільного ні з демократією, ні зі свободою слова, ні з тими принципами, за якими існує сучасна Західна Європа.

Що спільного в голосуваннях за Кравчука, Марчука і Тимошенко?

За своєю суттю, усі вони - антидемократичні фігури: їхня риторика, минуле і спосіб мислення заперечують принципи громадянського суспільства. (Тут потрібно уточнити, що я розумію під цим заяложеним словосполученням: це суспільство, у якому громадяни самооргнізуються в державу і добровільно платять податки, на які розвивається українська мова, вчаться діти, розвивається наука, розбудовується інфраструктура і т.д. і т.п.)

Жоден з лідерів громадської думки Галичини не говорив і не давав зрозуміти, що він підтримує подібну організацію життя і країни. Навпаки, усі вони (за винятком Ющенка) - демонстрували своє захоплення гіпертрофованими функціями держави. І саме наміри гіпертрофувати ці функції, які так чи інакше демонстрував кожен зі згаданої у попередньому абзаці трійці - подобалися більшості «державних» галичан.

Ще одна причина, чому Галичину прийнято вважати більш просунутим регіоном за решту: мешканці регіону начебто встигли пожити у європейському світі, і ці традиції збереглися десь глибоко в ментальності. Політичне життя Львівщини куди демократичніше Донбасу, це правда.

Де на Сході мер міста приходить на відкриті дебати з опонентами за тиждень до виборів? Ніде, а на Львіщині це норма. Не можна списувати з рахунків Греко-католицьку церкву, котра - серед багатьох інших правильних справ - закликає вірних не давати і не брати хабарів (хтось чув такі заклики від УПЦ МП?). Згоден, загальний рівень культури в регіоні вищий ніж в країні загалом: іноді можна натрапити на вихідців з галицького райцентру, які обговорюють музику Pink Floyd і останню книжку Андруховича. Але в маршрутках лунає матьора російська попса - в Києві таку не відкопаєш. Ще один індикатор європейськості – якість сервісу; знов таки - в Трускавці він на порядок вищий, ніж у Криму чи курортному Миргороді. Втім, від цього не стає менш правдивим допис одного лижника, прочитаний у Твіттері: «Щоб Карпати стали Альпами, потрібно замінити населення».

І в цьому є гірка правда - адже щоразу, коли приходить день підрахунку голосів на чергових виборах, усвідомлюєш, що симпатичні львівські кав’ярні, митці, інтелектуали й навіть модерна верхівка УГКЦ - це краплі в морі. Острівки європейськості, разом з такими світлими інтелектуалами, як Мирослав Маринович, Ярослав Грицак, Богдан Гудзяк - тонуть в загальному прагненні «сильного лідера».

Деякі дослідники стверджують, що тоталітаризм заморожує розвиток суспільства. Згадаймо 1939 рік. Якою була Галичина? Залишки демократичних традицій Австро-Угорщини добивала наполовину фашистська Польща Пілсудського. Масами європейських умів оволодівали ідеї фашизму, котрі передбачали сильну державу, лідерів-напівбогів і нульовий вплив людей на владу.

Аналогічні погляди мали і прихильники комунізму з КПЗУ - щоправда, внаслідок діяльності НКВС їх на Галичині не стало дуже швидко. Набирала впливу націоналістична, а по суті фашистська ОУН(б) (констатуючи цей факт, я визнаю бійців УПА героями і захоплююся мужністю підпільників, але це - не причина закривати очі на факти і обставини того часу. Бійці ОУН-УПА, відстоюючи нашу незалежність, мали право на помилку в той складний час). Зараз мало хто згадує, але оунівці з ентузіазмом відстрілювали популярних демократичних політиків підпольської України. Сильними були і традиції самоорганізації, такі як кооперативи, різноманітні спілки тощо.

Таке ментальне становище і заморозив Радянський Союз. Спогади очевидців свідчать: після першої радянської окупації в 1939 році переважна більшість галичан з демократичними поглядами було знищено. НКВД арештовувало УСІХ членів УСІХ українських організацій. Вижили одиниці. Націоналістів з ОУН ці репресії не торкнулися – врятувало нелегальне становище на якому вони перебували в польській державі. НКВД не мало на руках відповідних списків.

Відповідно лінію оборони тримали живі - ореол слави оповив оунівців, їхнє світобачення глибоко вкорінилися в масову свідомість. А щоб зрозуміти, наскільки воно дрімуче - варто послухати виступи ветеранів УПА на сучасних мітингах.

От ми і знайшли ключик до нинішніх електоральних вподобань: ОУН-івська ідеологія з її возвеличенням «провідника» і культом сили.

Від себе нікуди не втечеш, тому наступний лідер Галичан (після Кравчука, Марчука, Тимошенко) - цілком прогнозований. Він уже має більшість у багатьох місцевих радах, зокрема, львівській. Ви правильно здогадалися, це - Тягнибок. Декларований націоналіст, фактично ж - прихований фашист, котрий дозволяє собі заяви про призначення на держслужбу за етнічним принципом.

На останніх місцевих виборах львів’яни голосували за «Свободу» наскільки фанатично, що траплялися округи, де обрали “темних конячок” - абсолютно нікому не відомих людей. Я на власні очі спостерігав, як виграв подібний кандидат від «Свободи» - навіть не львів’янин, а вихідець з якоїсь галицької провінції, якого ніхто на окрузі жодного разу не бачив.

Для «Свободи» само собою зрозуміло, що ті нечисленні інтелектуали, котрі мають нахабство називати себе демократами («ліберастами» в термінології Фаріон) - підлягають знищенню.

Часи змінилися, і зараз можна не стріляти, а задушити адмінресурсом. Що й намагалася здійснити «Свобода» по відношенню до одного з найпросунутіших і найбільш європейських українських вузів - Українського католицького університету.

Гарячі голови звинувачують Тягнибока у шпіонажі на користь Москви, називають його утриманцем Ахметова і т.д. Але це важко як довести, так і спростувати; крім того, це - не головне. Головне, що він діє точнісінько так само, як діяли б ОУН(б) чи НКВС в 1930-х роках: коли не станеш «егоїстичним, егоцентричним, агресивним, наступальним, безумовним» (цитата Фаріон) - значить, ти ворог нації. І «Свобода» має на такі висловлювання і дії мандат львів’ян.

І де в усьому цьому «європейськість» Галичини? Основи масової свідомості тоталітарні так само, як і на Донбасі. Ще раз роблю поправку на вищезгадані галицькі винятки, і розумію, що в Донецьку, котрий, здається, навіки застряг у радянському минулому, з сучасним способом мислення - куди гірше. Про це свідчить навіть той факт, що на відміну від Галичини Схід за останні 20 років не дав жодного інтелектуала чи кутурного діяча загальноукраїнського рівня. Але, якщо відкинути частковості, то маємо справу з різними полюсами одного й того ж явища.

Аби країна могла рухатися вперед еліта Донбасу і населення Галичини мають кардинально переглянути своє ставлення до історії.

Для Донецька гіркі ліки - усвідомлення того, що Радянський Союз це таки дійсно імперія зла і ментально не порвавши з ним не можливо рухатися далі (ще одне підтвердження цієї тези - коряві намагання регіоналів проводити реформи).

Для Львова - прискіпливо, в деталях, без зайвого пафосу вивчити і обговорити історію власного спротиву 30-х – 40-х років минулого століття. Усвідомити: чим погляди на життя оунівця зразка 39-го року відрізняються від поглядів сучасного IT-шника з Силіконової долини чи дизайнера з Лондону.

Можливо тоді країна перестане обирати ідіотів, а в політиці з’являться нормальні сучасні люди, котрі й витягнуть нас із кола взаємної ненависті, злості і ностальгії за жахливим минулим.

Перша редакця цєї статті зявилася на сайті Інфопорн

свобода історія суспільство