«Мені треба для когось жити». Мати загиблого бійця взяла під опіку дев’ятирічного хлопчика

— Привіт! Мене Оля звати, — вітаюся. Даю хлопчикові шоколадку.

— А мене Льоша. Дякую, — підходить ближче і завмирає.

— Він вас обійняти хоче, — пояснює Тетяна Музирьова, мати.

Обіймаю малого, а він притискається до мене.

Дев’ятирічний Олексійко щойно повернувся зі школи. Майже два роки в нього нове життя, нові батьки, нова школа.

— Ноги намочив трохи, — звертається до мами хлопчик.

— Так у тебе ж нові черевики. Не мали б промокнути, — хвилюється жінка. — Знімай бігом мокрі шкарпетки.

— Мамо, ну ти ж бачила, як мокро на вулиці. От калюжі й не зміг оминути, — усміхається хлопчик.

«Мені треба для когось жити»

Поки ми розмовляємо з мамою, Олексійко перевдягнувся в домашній одяг і пішов на кухню.

— Сідай поїсти, — каже йому Тетяна.

— Я вже грію собі кашу й котлети, — кричить із кухні хлопчик.

— І огірки не забудь взяти в баночці, — нагадує вона і додає вже мені: — Обожнює котлети. За перші пів року я Льоші їх стільки насмажила, скільки, мабуть, за все життя не робила.

— Коли стали задумуватися про молодшого сина?

— Не повірите, але вже на третій день після загибелі Діми. Чоловік спочатку казав мені: «Це неправильно. Куди ти поспішаєш». Зупиняв мене. Я відповідала: «Я не зможу так, мені треба для когось жити». Мамі й свекрусі сказала те саме: «Будьте готові. У вас буде ще один онук». Мене підтримали. «Чим зможемо, тим допоможемо», — розповідає Тетяна всю історію появи дитини в родині.

«Будьте готові. У вас буде ще один онук»

Підтримали й на роботі. Але все одно боялася осуду людей, мовляв, одну дитину тільки поховала, а вже про іншу думає…

Я зверталася з молитвами до синочка, просила вибачення. Ми його не зраджували. Навпаки, хочемо дати шанс дитині без батьків жити в родині.

Пошуки

У травні 2022 року я почала гуглити й шукати дитячі будинки, де можна взяти дитину. Дзвонила всюди. Потім звернулися в соціальні служби, написали там заяву на усиновлення. Вказали: «Шукаємо дитину від 5 до 12 років». Там попередили, що дівчаток швидше «розбирають», але нам стать дитини була неважлива.

У соцслужбі спочатку нас відмовляли від усиновлення. Боялися, щоб ми не нашкодили ні собі, ні цій дитині.

Коли поспілкувалися з нами обома, коли ми пройшли все навчання і тести, там зрозуміли, що ми готові прийняти дитину і не відступимо. Потім була медична комісія і безліч аналізів.

Приблизно через пів року подзвонили зі служби опіки і сказали, що є шестирічний хлопчик Олексій. Жив у патронатній родині. Це було неочікувано, адже деякі майбутні батьки чекають і по кілька років. У мене було уявлення, як у фільмі, приходиш — і до тебе біжить зграя дітлахів, вибираєш собі дитину, яка сподобалася.

Купили малому фруктів, іграшку. Погуляли з ним, але якось не відчули його своїм. У соцслужбі сказали, що так буває.

«Відчула, що це моя дитина»

За кілька днів нам передзвонили знову й сказали, що знайшли саме такого хлопчика, якого ми шукаємо. Теж Олексій.

З ним познайомилися на Різдво, 7 січня 2023 року, у дитячій лікарні. Його саме вилучили з проблемної родини й направили на обстеження, хоча він був цілком здоровий. Але така процедура.

Купила солодощів, фруктів, іграшку й поїхала до малого. Спочатку з ним розмовляв психолог. А я сиділа поруч. Потім на кілька хвилин нас залишили удвох. Із лікарні я вже йшла на емоціях, якось відчула, що це моя дитина. Навіть на роботі колеги мені сказали: «Ти прийшла зараз зовсім інша. Весела. Давно ми тебе такою не бачили». Потім двічі на день бігали до малого вже з чоловіком провідувати.

«Давно ми тебе такою не бачили»

Через шість днів, 13 січня, Льошку вже забрали до себе. Оформили йому тимчасове проживання в нашій родині. 6 лютого виконком Чернігівської міськради надав мені статус офіційного опікуна.

Ми ж наступного дня, як тільки забрали хлопчика додому, пішли на базар по нові речі для нього. Льошині шапка й куртка були брудні й завеликі йому, більші на кілька розмірів. Сусіди дали куртку онука, щоб ми в чистенькому пішли на закупи.

Зараз він важить 27 кілограмів за зросту 129 сантиметрів, а два роки тому був лише 22 кілограми й 122 сантиметри, як ми дізналися. Стою на ринку й гублюся. Вже й забула, як ті розміри дитячі правильно вибирати. Плуталася. Думала, продавчині нас бабою і дідом називатимуть. Аж ні, казали мама і тато.

Що таке цукерки чи солодощі, малий узагалі не знав. Жодної іграшки в дитини не було. Тепер він полюбляє складати конструктор. А от солодощі для нього не стали такими смаколиками, як, наприклад, домашні котлетки.

Його родина

Рідна мама Олексія померла у 2022-му. Їй був лише 31 рік, мала залежності, хворіла. Даних про батька у свідоцтві про народження немає. Бабуся його також живе в Чернігові, свого часу її позбавили батьківських прав на дітей.

Після смерті матері хлопчик жив із вітчимом, який автоматично став його опікуном. Той пиячив, бив прийомного сина. Кілька місяців тому Музирьови дізналися, що він помер. Квартиру родини якимось чином продали, хлопчика звідти незаконно виписали. Як це сталося, у соціальній службі пояснити не змогли.

Материні брати, дядьки Олексійка, його долею особливо не цікавились. Один із них подзвонив і побачився з племінником лише раз за майже два роки, які хлопчик провів у новій родині. Це було напередодні його дня народження, дядько прийшов без подарунка.

Школа

Поки ми спілкуємось, Олексійко повертається з кухні й сідає за уроки. Старанно і каліграфічно виводить кожну цифру. Робить математику. Він четвертокласник.

«Мої улюблені предмети — математика, інформатика, фізкультура», — каже він.

Мама з гордістю додає, що Олексійко займається сучасними танцями, має вже дві медалі. Грати на гітарі його навчив друг Діми, їхнього старшого сина. А ще хлопчик любить читати:

«Швидше за мене читає, — каже Тетяна. — Ми в бібліотеці часті гості. Як треба вивчити вірш, то він його раз прочитав і вже може розказати. Мені іноді здається, що все йде по колу. Багато збігів зі старшим сином. Льоша потрапив до тієї самої школи й навіть до тієї самої вчительки, яка вчила старшого. Біля будинку в нас дві школи, але Льоша ходить до тієї самої, що й Дмитро. І в нього та сама класна керівниця, що й у Діми була».

За рік, який прожив із вітчимом, Олексій до школи не ходив. Не займався вдома на дистанційці й під час коронавірусу. Але коли пішов до школи, то надолужив пропущене: він швидко схоплює і добре навчається.

Якось під час прогулянки хлопчик побачив здалеку свого вітчима.

«Узяв мене за руку й шепче: “Мамо, а в тебе є всі документи на мене?” — згадує той випадок Тетяна. — Каже, он машина поїхала, а там тато був».

«Звичайно, все є. Ніхто тебе в мене не забере», — запевнила його.

«Та вони мене вже не впізнають. Я ж у якій курточці тоді був? У поганій. А зараз у мене все нове. Я вже інший», — заспокоївся малий.

Перші дні

У новій родині хлопчику одразу показали його кімнату, ліжко. Але спершу він закрився в собі, боявся поворухнутися. Тетяна теж дуже хвилювалася і не знала, як до нього підступитися, як розмовляти, з чого почати, про що говорити.

«Через кілька днів він до мене звернувся першим: “Полежи зі мною”. Став довіряти нам, — згадує вона. — Тоді ми сіли поговорити. Я обняла Льошу, розповіла про нашу родину, про Діму й про те, як він загинув. І як ми захотіли мати ще одну дитину. Льоша тепер пишається і каже, що в нього є старший брат. Мріє стати поліцейським».

Вдома Тетяна зробила куточок пам’яті сина: поклала на столику речі, нагороди, поставила фото.

«Обіймаю якось малого, а навпроти стоїть портрет Діми, — каже Тетяна. — Згадую, що коли він був у такому віці, то в мене якось не було часу, щоб його обійняти й приголубити. Навчалася, працювала. У душі була наче якась провина, що недолюбила його. Але розуміла, що там, на небесах, син пишається нашим вчинком.
Ми вже чекали з чоловіком онуків, наші серця були відкриті для діток. Із загибеллю сина все закрилось. А любов залишилася, тож добре, що ми знайшли сили в собі подарувати ці відчуття ще одній дитині».

Пам’ять

«Ми часто ходимо з малим на “Яцево” до Діми (на могилу сина. — Ред.), — розповідає Тетяна. — Поговорити, прибрати, посадити квіти. Аж якось у 2023 році Олексій сказав:

“Я хочу до мами, давай сходимо?”.

“Звісно, сходимо. Але ж ми не знаємо, куди йти”.

“Я знаю. Її поховали в Ялівщині. Неподалік могили був смітник”.

Я ще сумнівалася, як дитина таке може запам’ятати. Але справді, коли приїхали на кладовище, це було майже через два роки після похорону, Льоша знайшов могилу матері. На ній були маленький дерев’яний хрестик і табличка з прізвищем та ім’ям. Він був там один раз із вітчимом майже відразу після похорону.

Тепер дитина збирає на пам’ятник рідній мамі

Розпитали малого, які квіти й цукерки любила мама. Купили “Ромашку”, живі троянди й приїхали вже вдруге. Також Олексій попросив чоловіка купити залізний хрест, надгробок для мами. Усе встановили, підсипали, впорядкували могилу. Тепер дитина збирає мамі на пам’ятник. Він сам так вирішив. Усі кишенькові гроші складає в скарбничку. То бабусі дадуть, то в школі заробить. Як дитина-сирота від міської влади отримує стипендію за хороше навчання. 2100 гривень за семестр».

Мама і тато

— Коли вперше назвав вас мамою?

— Я не змушувала дитину таке казати. Розуміла, що переді мною доросла людина. Чекала, поки він сам дійде до цього усвідомлено. Сказали, щоб називав нас мама Таня і дядя Саша. Хоча між собою при звертанні завжди казали мама й тато.

У травні цього року Льоша вперше дуже захворів. Температура була більш ніж 40 градусів і не збивалася. Викликали швидку. Виявляється, я трохи менше дала сиропу, ніж потрібно. Уколи робити відмовилися, бо не знали, на що в нього алергія. Малий тоді злякався. Питав: «Я що, помру?». Боявся, що ми його покинемо. Бігала весь час біля нього. Чоловік теж не відходив. За ніч Льоші стало легше. А зранку температури як не було.

Льошка прокинувся і до нас: «Мамо, тату…». Ми переглянулися між собою, усміхнулися, але уваги не надали. Хоча в розмові з однокласниками завжди називав нас мамою і татом.

— Чи плануєте процедуру усиновлення Олексія?

— Поки що Льоша в нас під опікою. Так краще для нього, більше пільг. Він дитина-сирота. Має безплатне харчування в школі, пришкільні табори, проїзд у транспорті. Безплатні навіть квитки в драмтеатр і зоопарк. Будуть пільги й під час вступу до навчального закладу. Як подорослішає і захоче, може сам подати на усиновлення.

У 39 років я дуже мріяла про другу дитину. Дуже. Але жили в той час дуже важко, грошей не вистачало, зарплати всім затримували. Тому про другу дитину і не йшлося.

Символічно, що Льоші майже десять. Тобто якби тоді, у 39-річному віці, я наважилася на другу дитину, то їй було б стільки само.

Не кожна мати мене зрозуміє, але, втративши свою дитину, я зараз щаслива, бо врятувала життя іншій дитині. Льоша так легко увійшов у нашу родину, що відчувається, ніби з народження жив із нами.

Біль втрати старшого сина не зникає, просто вчишся із цим жити.

Дмитро

«За покликом душі Дімка був тренером, — розповідає Тетяна про загиблого сина. — З дитинства займався веслуванням, веслував на одиночному каное. Жив річкою, вдома його майже не бачили. Мав понад 50 медалей. Згодом і в нього самого з’явилися учні. Працював тренером на чверть ставки. Пішов після закінчення педагогічного вишу у 22 роки на строкову службу. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді.

Обожнював дітей, однак на тренерську зарплату не проживеш, тож став шукати іншу роботу. У 2019-му Діма пройшов конкурс до лав поліції Чернігівщини. Спочатку кілька місяців працював оперуповноваженим сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції. З жовтня 2019 року — на посаді інспектора групи документування роти поліції особливого призначення ГУНП у Чернігівській області.

У Дмитра була дівчина, вони планували весілля. Вранці 24 лютого 2022 року він подзвонив і сказав усім зібратися разом і триматися купи. От ми й сиділи в підвалі нашого будинку більш як місяць разом із чоловіком, нашими матерями, дівчиною сина та її матір’ю».

Дмитро чергував на автомобільному мосту, патрулював вулиці міста. 27-го навіть заночував зі своєю родиною в підвалі. Тоді вони востаннє й бачилася. Наступного ранку, о шостій, поїхав тримати оборону села Киїнка під Черніговом.

Він загинув того самого дня близько другої. Як розповіли його побратими, їхні позиції росіяни обстріляли зі «Смерчу». У повітрі розірвався касетний снаряд, із якого вилетіло безліч металевих кульок. А стояли оборонці у відкритому полі, заховатися було ніде. Діма загинув миттєво.

Про смерть сина батьки дізналися того самого дня з фейсбуку. Близько 17-ї години побачили допис поліції про загибель трьох наших. На фото був і Діма. Пізніше їм усе підтвердили.

Поховати сина вдалося лише 13 квітня. Це були перші похорони на кладовищі «Яцево» після того, як росіяни відступили. Йшли вузенькою стежкою. Боялися зійти вбік: а раптом міни? Кладовище ще було не повністю обстежене після боїв.

На честь чотирьох загиблих поліцейських: Володимира Настича, Дмитра Музирьова, Дмитра Лук’яненка та Олексія Христенка — відкрили меморіальну дошку. Їх посмертно удостоєно ордена «За мужність» III ступеня.

сім'я загиблі на війні війна люди