Три дні невідомості. Як підрозділ нацгвардійців виходив з оточення в перші дні війни

Мало хто знає, що бригада швидкого реагування "Рубіж" ― один із найбільш боєздатних підрозділів, який нищить окупантів від перших днів повномасштабного вторгнення. Її бійці втримали Гостомель, а потім без перерви брали участь у боях за Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут.

Про вишкіл бійців та їхню тактичну грамотність ходить чимало чуток, а суміжні підрозділи Збройних сил називають цю бригаду "термінатори". Це й не дивно ― на їхній базі я побачив, які вони злагоджені, добре екіпіровані й озброєні.

Місце нашої зустрічі ― Будинок культури, від якого залишився чорний каркас: 23 липня росіяни вдарили по будівлі касетними боєприпасам і вона вигоріла вщент. Ми паркуємося під розлогим деревом і поспіхом ховаємося в руїнах. Завзято працює наша артилерія ― чахкають міномети, щохвилини б’ють гаубиці.

“Апостол”

"Апостол" часто посміхається й жартує. З його іспанською борідкою та гострим поглядом він більше схожий на художника, аніж на бійця. Коли на нього дивишся, то важко повірити, що він ― штурмовик, який брав участь у численних бойових зіткненнях.

― За фахом я ― кухар-кондитер четвертого розряду

― За фахом я ― кухар-кондитер четвертого розряду, ― сміється "Апостол" і знімає каску. ― Однак мені хотілося більше від життя, тому у 2015 році я пішов на строкову службу. А вже через два роки дізнався про створення бригади швидкого реагування, яку комплектували за стандартами НАТО. Перша хвиля добровольців була дуже вмотивованою. Ми відчували, що стоїмо біля витоків чогось великого.

Від 2017 року "Апостол" перебував на постійних ротаціях на Сході. 2019-й запам’ятався йому важкими боями на Світлодарській дузі, де нацгвардійцям протистояв сумнозвісний батальйон "Сомалі". Тоді це був найефективніший підрозділ російських гібридних військ.

Нацгвардієць дістає сигарету й чиркає запальничкою.

Напередодні

― Ця пригода почалася ще 17 лютого, ― каже "Апостол" і видихає струмінь диму. ― Нас направили на планову ротацію в Станицю Луганську. Усі розмістилися на базі, кожен займався своїм ділом. А 24 лютого вранці мій 3-й взвод отримав наказ негайно виїхати в Новоайдар. Про велику війну ще ніхто нічого не знав, хоча я помітив, що наше командування вкрай знервоване.

У Новоайдарі 3-й взвод не затримався й під вечір висунувся в Трьохізбенку для планової ротації бійців 72-ї бригади. О 18:00 МТЛБ, набитий під зав’язку боєкомплектом і з двома взводами "на броні" (до 3-го взводу приєднався 1-й), дістався Трьохізбенки ― невеликого села, яке простягнулося вздовж лівого берега Сіверського Донця. Навколо селища вирувала пожежа.

Плавні та ліс горіли, як смолоскипи

Плавні та ліс горіли, як смолоскипи, ― пожежа зайнялася внаслідок артилерійських ударів по наших позиціях. Проїхавши крізь непроглядну товщу диму, нацгвардійці з’єдналися з 72-ю бригадою. Їхній командир полегшено зітхнув, бо ситуація на цій ділянці фронту явно виходила з-під контролю.

Під вечір більшість 72-ї бригади відійшла, залишилося лише кілька осіб для передачі взводно-опорного пункту. Разом ― нацгвардійців і бійців ЗСУ ― було 46 осіб. 1-й взвод зайняв позиції біля річки, а 3-й розмістився в самому селі, на відстані 600 м.

Невдовзі пролунав перший тривожний дзвіночок. Розрізавши пітьму, в бік Сєвєродонецька з ревом полетіли ракети з "Градів". Потім зі спостережного пункту надійшла жахлива звістка: на протилежному боці річки ворог стягує силу-силенну техніки ― розвідники тоді нарахували понад сто одиниць!

Про це негайно повідомили на командний пункт і запросили артилерійський удар по скупченню росіян. Командування підтвердило отримання інформації, але з якоїсь причини удару не завдало.

Ніч на 25 лютого минула на диво спокійно

Ніч на 25 лютого минула на диво спокійно, хоча кожен з бійців знав, що штурм неминучий. Коли зранку "Апостол" зв’язався з командуванням, то новини його шокували: уже день як тривало повномасштабне вторгнення, нашу оборону прорвано на багатьох напрямках; ворог у Гостомелі, за який точаться важкі бої.

Атака

― Була похмура, сира погода. Як на зло, з пагорбів на Трьохізбенку спустився густий туман. Запала гнітюча, в’язка тиша, ― пригадує "Апостол" і кидає під ноги недопалок. ― А рівно о 8:45 росіяни почали атакувати.

На додачу до туману росіяни поставили димову завісу. Дві БМП з піхотою на "броні" ввірвалися на окопи 1-го взводу. За ними йшли танки, які розділилися й почали обходити наші позиції з двох боків. Зав’язався ближній бій. "Апостол" деякий час підтримував зв’язок із командиром 1-го взводу, але незабаром він обірвався: росіяни увімкнули РЕБ.

Останнє, що почув "Апостол" від командира, ― це виклик на себе артилерійського вогню, але марно: про будь-яку підтримку годі було й мріяти. (Пізніше стало відомо, що 1-й взвод майже в повному складі потрапив у полон, знищивши перед тим багато російської піхоти.)

Командир роти дав 3-му взводу наказ відходити до сусідньої позиції "М’яч", розташованої на відстані кількох кілометрів. Бійці поспіхом зібрали зброю і один за одним залишили окопи. До взводу "Апостола" (разом 28 осіб) несподівано приєднався один вцілілий боєць з 1-го взводу.

Не встиг 3-й взвод вийти з позицій, як росіяни завдали по укріпленню масованого удару "Градами" й перетворили окопи на місиво з землі та дошок. Хоч як дивно, всі вціліли, був лише один "легкий" 300-й. Діставшись "М’яча", добре обладнаних укріплень, нацгвардійці об’єдналися зі взводом ЗСУ.

Бійці зайняли кругову оборону та приготувалися дати відсіч; бойовий дух особового складу залишався високим. Єдине, що серйозно непокоїло, ― це відсутність будь-якої інформації про стан справ на фронті. Просидівши в окопах кілька годин, бійці отримали нове розпорядження: виходити з "М’яча і прориватися до Сєвєродонецька.

Вихід

― І це було єдине правильне рішення, ― каже "Апостол". ― Як виявилося, тоді ми вже були в оточенні, повністю відрізані від постачання та без будь-якої вогневої підтримки. До того ж зі зброї мали тільки автомати, кілька кулеметів і пару пострілів для РПГ. Що ми могли зробити з армадою, яка сунула на нас з усіх боків?

Увесь особовий склад ― близько 60 осіб ― розділився на дві колони. Нацгвардійці, обліпивши МТЛБ, виїхали першими. Через сотню метрів прямо на них виїхав російський танк і, розвернувши башту, вистрелив упритул. Снаряд просвистів над головами нацгвардійців, а МТЛБ, не стишуючи ходи, помчав далі.

За кілька хвилин на бійців чекало ще одне випробування: ворожі машини обіч дороги, біля яких відпочивало осіб 15 росіян. Нацгвардійці на ходу відкрили по них стрілецький вогонь з усього, що мали під рукою.

― Мені врізалась у пам’ять одна картина з тієї перестрілки, ― провадить далі "Апостол". ― З люка БМП визирав водій у шлемофоні. Якоїсь миті він смикнувся й упав усередину машини. Очевидно, куля поцілила йому в голову.

Однак за метрів 80 ― чергова халепа, яка ледь не стала справжньою катастрофою. На невеликій галявині поруч з дорогою стояло кілька "Уралів", навколо яких метушилась тьма-тьмуща російської піхоти. Миттєво оцінивши ситуацію, нацгвардійці зіскочили з "броні" й кинулися в густу посадку. МТЛБ щосили рвонув уперед. У спину бійцям затріщали російські автомати.

Поки слухаю розповідь про минулі битви, даються взнаки сучасні ― метрів за 100 від нас зі свистом вибухає снаряд, від чого здригається весь Будинок культури. Ми біжимо в сусіднє приміщення, яке колись було актовою залою. Під ногами м’яко шелестить товстий шар попелу. Ще один вибух, трохи далі. На одній зі стін зауважую барельєфи з Пушкіним, Достоєвським та іншими. Ці портрети ― цинічний жарт, який ехом котиться згарищем.

― Ми бігли так, ніби за нами гналося саме пекло

― Ми бігли так, ніби за нами гналося саме пекло, ― веде далі "Апостол"», коли надворі стихає.

Заглибившись у ліс, нацгвардійці зробили привал. По рації вдалося вийти на зв’язок з "Роджером" ― командиром роти, який перебував у пункті управління та налагоджував зв’язок з підрозділами, що розгубилися по лінії фронту. Командир зрадів появі 3-го взводу; виявилося, що тоді їх уже вважали "двохсотими".

А ще командир підтвердив найстрашнішу здогадку: ворог стрімким ударом захопив найближчі населені пункти і гвардійці тепер перебувають у глибокому тилу окупантів. Розвідка звітує про переміщення великих сил противник, на дороги виходити небезпечно.

Вихід єдиний: іти манівцями до Сєвєродонецька. Він, "Роджер", спробує їх довести ― дистанційно, ясна річ, час від часу виходячи на звязок і вказуючи напрям, куди рухатися.

Їхнє перше завдання ― дістатися села Путилине. Запала мовчанка. До кожного нацгвардійця дійшло, які кепські їхні справи. І що найгірше ― ні в кого немає жодного патрона, а також їжі і води. Один боєць витягнув із рюкзака блок сигарет, а інший дістав палку ковбаси. Хлопці порівну розділили це добро й не гаючи часу попрямували в бік Путилиного.

"Апостол" каже, що пережив у тому клятому лісі чи не найстрашніші миті свого життя.

На бійців навалилася сильна втома, голод і спрага. Невдовзі стало зрозуміло, що вони заблукали.

Люди, як привиди, брели невідомо куди, розтягнувшись у довгу вервечку. Від виснаження солдати почали втрачати голову, хтось запропонував покінчити з цим безглуздим походом і повернутися.

Один за одним бійці почали губитися, і з лісу не вийшла половина особового складу. Доля цих нацгвардійців невідома й понині.

Хибна надія

Під вечір залишки 3-го взводу вийшли на околиці села й зайняли порожні окопи, які донедавна утримували ЗСУ. Ніде ні душі, швидко спускалася ніч. На протилежному боці села рухалася військова техніка, але чия ― невідомо.

Нацгвардійці спробували зв’язатися з “Роджером”, щоб дізнатися про ситуацію, але рації не працювали. Після короткої наради бійці "Гал" і "Молот" пішли на розвідку в найближчий будинок. Інші причаїлися в окопі, виглядаючи своїх побратимів.

Несподівано "Гал" закричав:

― Контакт!

Пролунав постріл.

Бійці зірвалися з місця хто куди. За секунду в окопі лишився тільки "Апостол" і ще троє бійців. Після короткої наради хлопці поспіхом відійшли в ліс. Наламавши соснових гілок, вони збилися разом і так заночували під деревом.

На ранок з’явився мобільний зв’язок. "Апостол" набрав "Гала", й той одразу ж відповів ― вони з "Молотом" сидять у посадці біля села.

― Новини про те, що хлопці живі, додали нам сил, ― каже "Апостол". ― Ми підхопилися й, оминувши село, знайшли наших. Радості від зустрічі не було меж, але найголовніше ― вони роздобули кілька сухпайків і воду!

"Молот" розповів про їхні пригоди. На виході з хати вони побачили в тепловізор кілька постатей. Пролунав постріл, але хто стріляв і в кого не було зрозуміло. Повернувшись в окопи, вони нікого не застали і змушені були податися в одну з найближчих хат.

То був штаб наших мінометників, які, вочевидь, покинули його за кілька годин до приходу нацгвардійців. У хаті виявилися припаси.

Бійці перекусили та стали радитися, що робити далі. "Апостол" набрав "Роджера", і той коротко доповів ситуацію: ворог усюди, розвідники доповідають, що колони техніки та піхоти рухаються на всіх напрямках. Нацгвардійцям треба пересуватися в сторону Новоохтирки, де наші сили відбивають атаки росіян.

Щоправда, сили нерівні і як довго село буде в наших руках, ― невідомо, тому треба поквапитися. "Роджер" зараз попередить спостережний пункт про їхнє прибуття. При підході до наших позицій треба подати сигнал ― піднята ліва рука зі вказівним пальцем, направленим вгору.

Бійці зорієнтувалися на місцевості в Google Maps і вирушили через густу посадку. За кілька кілометрів на хлопців чекав новий сюрприз. З дерев виглядав величезний ствол російської самохідки, направлений на Новоохтирку.

― Досі жалкую, що в нас не було жодного патрона, ― веде далі "Апостол". ― Певен, та установка стояла там одна, а екіпаж у цей час перебував усередині машини. Можна було захопити її голими руками…

Хлопці хотіли обережно обійти самохідку, але нізвідки взявся собака й здійняв шум. Бійці кинулися в ліс. І знову їм довелося годинами блукати манівцями, нарізати кола ярами й балками, борсаючись у розгрузлій землі. У середині дня вони вийшли у поле, яке спускалось до села.

― Я вже бачу блокпост з нашим прапором, ― розповідає сержант, ― ми біжимо вперед, готові кинутися в обійми нашим побратимам... Останній ривок, остання сотня метрів... ― "Апостол" дістає ще одну цигарку. ― Але не так сталося, як гадалося.

З-за пагорба виїхав російський танк, стрімко наблизився до блокпосту й зробив постріл. Бетонні блоки розірвало на клапті, танк вистрілив ще раз. Услід за ним у село ввірвалося ще кілька машин, розстрілюючи все на ходу. Хлопці залягли у багнюці. Надія розбилася об справжнісіньку катастрофу.

Бійці запізнилися буквально на годину, наші відступили

"Апостол" мобільним телефоном зв’язався з "Роджером". Той сказав, що бійці спізнилися буквально на годину ― росіяни тільки що навели через річку понтонну переправу та ввірвалися в Новоохтирку з двох боків. Треба негайно звідти відходити. Залишився єдиний шлях до відступу ― через Метьолкіно, розташоване в передмісті Сєвєродонецька. Орієнтир ― лінії електропередач, які приведуть бійців прямо на наш блокпост.

І знову нескінченний похід полями й посадками. "Апостол" каже, що вони йшли до Метьолкіно цілу вічність. Наблизившись до кладовища на околиці села, нацгвардійці, навчені гірким досвідом, залягли під деревами. "Апостол" набрав "Роджера", який підтвердив, що Метьолкіно в наших руках. За ними вислали БМП.

Свої

― Я не можу передати, що відчув, коли побачив наш прапор на "бесі", ― голос сержанта тремтить. Ми зустрічаємося поглядами. ― Я впав на коліна і сміявся, бо не вірив власним очам. Хлопці плакали від щастя. Ми врятувалися. Ми вийшли з оточення.

― Я впав на коліна і сміявся, бо не вірив власним очам. Хлопці плакали від щастя

На командному пункті бійців одразу ж нагодували й надали медичну допомогу. Увечері "Апостол" зустрів "Дєда" ― водія того самого МТЛБ, на якому вони відходили з "М’яча". "Дєд" з усмішкою розповів, що коли нацгвардійці позіскакували з "броні", він натис на газ, на ходу задавивши кількох окупантів. Відірвавшись від росіян, він без труднощів дістався Метьолкіно.

Щоб оговтатися, "Апостолу" та його бійцям знадобилося три дні.

Відновившись, сержант зібрав з найсміливіших бійців ДРГ, яка щодня виконувала бойові завдання у ворожому тилу. Але то вже наступна історія.

історія війна нацгвардія