Т

"Труси на липучках", або "Кіберодяг" для ЗСУ. Швейна рота з 250 кравчинь шиє для поранених бійців

Ксенія Самойлич — інженерка-геологиня за фахом, а Марина Пальченко — фінансистка, обоє мешкають у Дніпрі. Раніше бачилися на гуртку шиття — спільне хобі й дало старт їхній волонтерській справі. Зараз майже рік, відколи від початку повномасштабної війни вони зібрали майстринь, щоб шити для бійців ЗСУ. Кравчині вбирають воїнів, які після поранення потребують у шпиталях спеціального, “адаптивного” одягу.

Засновниці волонтерської швейної майстеріі Ксенія Самойлич і Марина Пальченко та волонтерка Марина Тихонова (посередині). Фото Арсена Дзоздаєва
Засновниці волонтерської швейної майстеріі Ксенія Самойлич і Марина Пальченко та волонтерка Марина Тихонова (посередині). Фото Арсена Дзоздаєва

"Ми робимо те, що треба": як усе почалося

Торік у середині грудня пораненого бійця Юрія з 63-ї окремої механізованої бригади, добровольця з Закарпаття, евакуювали з поля бою в Бахмуті. Осколок потрапив йому в ногу та в пах, розтрощив пів стопи. Відтоді Юрій переніс уже чотири операції й тепер чекає в шпиталі у Черкасах, поки йому "зберуть" ногу — попереду ще заживлення рани, фіксація кісток, нарощення пластини.

"З Бахмута мене привезли голим — весь одяг був посічений", — пригадує Юрій.

Місцеві волонтери передали йому спеціальний одяг, виготовлений кравчинями "Швейної роти": штани й шорти на липучках — із такими пораненнями, як у Юрія, ці речі одягати легше, ніж звичайні.

Шорти на липучках для поранених бійців. Фото Арсена Дзодзаєва
Шорти на липучках для поранених бійців. Фото Арсена Дзодзаєва

"Першого день я ридала, другого — панікувала, третього — боялася. Далі вирішила щось робити, бо можна було з'їхати з глузду", — згадує той час Марина.

Їй у сторіз потрапила інформація від знайомого: він шукав, хто вміє шити. Марина вміла, тому відгукнулася. Потрібно було пошити набір балаклав для ТрО. За пів години вони вже разом шукали тканину. Марині знадобилася підмога, і нею стала Ксенія — вони були знайомими, але не близько, — на вихідних відвідували той самий гурток шиття.

Ксенія працювала інженеркою-проєктувальницею на будівництві. Її робота передбачала багато відряджень по Україні та зведення різних об'єктів. Зокрема її компанія багато будувала в Маріуполі, з незавершених споруд на початок великої війни залишився стадіон у Сєвєродонецьку й об'єкт на "Азовсталі". Ксенія читала новини й не знаходила собі місця, тож пропозиція Марини шити разом трапилася їй вчасно. Ксенія також підключила до роботи невістку, вони кинули клич по друзях, які також уміли шити.

Марина Пальченко, засновниця "Швейної роти". Фото Арсена Дзодзаєва
Марина Пальченко, засновниця "Швейної роти". Фото Арсена Дзодзаєва

"Якби не було таких штанів і шортів — не знаю, що і як я одягав би. Ці речі пошиті добротно, на совість і з якісної тканини. Також вони для мене означають турботу", —каже боєць.

З ним погоджується боєць на псевдо Тарік із 93-ї бригади. Він оговтувався після поранення вдома, а тепер приїхав до лікарні швидкої допомоги в Черкасах, щоб зняти спиці з ноги — носить апарат Ілізарова. 25 квітня Тарас отримав осколкове поранення в селі Велика Комишуваха на Харківщині — утримували Ізюмську трасу, щоб інші бійці не потрапили в оточення. Має перелом правої гомілки, вже довго носить апарат для фіксації. Спеціальні адаптивні шорти стали його новим повсякденним вбранням — каже, вони комфортні та зручні.

У Дніпрі, в приміщенні, де Ксенія з Мариною та іншими майстринями зі "Швейної роти" створюють одяг, так тісно, що важко розминутися. Столи займають більшість простору. Найцінніше — 12 швейних машин — щоразу ховають після роботи від можливих обстрілів та осколків — у район уже прилітало.

З цього невеликого, але єдиного їхнього офісу засновниці проєкту «Швейна рота» координують 250 майстринь. Кравчині живуть по Україні та світу, лік пошитого ними перейшов за кільканадцять тисяч екземплярів різного військового гардеробу. Ця справа досі тримається на волонтерстві, а кураторки проєкту вперто відмовляються ставати бізнесом.

Усе почалося з паніки й сліз 24 лютого, пригадує Марина. Вона в команді — засновниця, відповідальна за організацію роботи, постачання матеріалів тощо. Ксенія координує майстринь, а також зв’язується з госпітальними волонтерами, які повідомляють про потреби, веде соцмережі.

24 лютого в Марини за планом була співбесіда в одну компанію на посаду фінансиста, але почалася велика війна.

Ксенія Самойлич та Марина Тихонова
Ксенія Самойлич та Марина Тихонова

За перший місяць роботи до швейного волонтерства приєдналося зо 30 майстринь. Хтось приходив на кілька годин, а хтось шив від 7-ї ранку й до комендантської години. Шили здебільшого балаклави та спіднє, потім взялися за термобілизну — в місті, враз паралізованому війною, закрили всі магазини, тому прості речі стали дефіцитом. Виробництва зупинилися, але ТрО й патрулі потребували теплих речей у холодну пору року.

А самі жінки зносили техніку: розпошивальні машини (техніка для роботи з трикотажем), оверлок (зшиває деталі, обрізає надлишки матеріалу й водночас обметує краї), звичайні домашні. Серед дорослих прийшла одна школярка — 11-класниця, якій батьки щойно подарували швейну машинку, відточувала навички разом із іншими волонтерками.

Оренду приміщення оплатив місцевий підприємець, власник компанії — і він разом з іншими спонсорами давав гроші на тканини. Їх доводилося шукати вдень із вогнем: швейні цехи виїхали, з магазинів тканин залишився працювати один. Дівчата бігали за матеріалами по складах і боялися, що невдовзі завершаться, бо запит ось-ось зникне. Але так не сталося — навпаки.

Вони розкладають на столах чоловічу білизну барвистих кольорів з казковими візерунками та з персонажами з Гаррі Поттера. Спершу дефіцит тканин зумовив таке рішення, а потім виявилося, що так веселіше — хоч якесь розмаїття серед військового пікселю.

Пошите відносили у великий волонтерський центр "Допомога Дніпра", а також передавали на передову — у Сєвєродонецьк та інші гарячі місця. Якось Марина йшла з баулами до волонтерського центру, і її перепинили бійці Тро: "Що несете?". Вона згадує, що коли бійці почули про термобілизну, то передавали це слово одне одному, мов чарівне — її теж тоді годі було знайти. Це надихнуло Марину: вона вперше почула безпосередній відгук про їхнє шиття від тих, кому його було призначено.

"Для мене це було усвідомлення: вау, ми робимо те, що треба", — каже жінка.

Оговтавшись від першого шоку, місто повернулося до звичного життя. Волонтерки кинули шиття й пішли на роботу. А Ксенія й Марина вирішили, що не готові залишити справу. Дякують своїм рідним — живучи їхнім коштом, можуть досі не повертатися до робіт, а й далі шити.

Ксенія Самойлич за роботою, фото Арсена Дзодзаєва
Ксенія Самойлич за роботою, фото Арсена Дзодзаєва

Розвиток подій на фронті та розташування Дніпра як найближчого до війни обласного центру підказали їм майбутню швацьку нішу.

Нелегка промисловість: як утримати все на ентузіазмі

Не тільки в майстринь вичах ентузіазм — меценати теж виснажилися й після перших трьох місяців припинили підтримувати. Отож потрібні були гроші, щоб купувати тканини, та руки, щоб шити. На той час "Швейна рота" вже мала свій інстаграм і телеграм —гроші почали збирати через соцмережі. Там само шукали й майстринь.

Наразі в команді "Швейної роти" налічується близько 250 кравчинь (більшість — жінки) — різних за професією, віком, місцем проживання. Наймолодші — школярки, найстарша — 102-річна пані Любов із Київщини, яка пережила Голодомор і Другу світову, а тепер плете кікімори.

Прапор на стіні у швейній майстерні, фото Арсена Дзодзаєва
Прапор на стіні у швейній майстерні, фото Арсена Дзодзаєва

"Швейна рота" має осередки в кількох містах, де більше майстринь: Рівне, Львів, Київ тощо. Також шиють у Харкові, Миколаєві, на Волині, у Полтаві — в усіх куточках України. Роблять це під обстрілами й під час повітряних тривог — і себе заспокоюють роботою, й виконують добру справу.

Є майстрині в кількох країнах Європи: Польща, Німеччина, Словаччина, Норвегія, Англія та інші. Вони передають пошите через волонтерів або Новою поштою (з Польщі). Є охочі долучитися і з Канади, але дівчата поки міркують, як налагодити логістику так, щоб доставка не була дорожчою за саму продукцію.

По Україні працюють так: Ксенія й Марина закуповують тканини й фурнітуру та передають їх кравчиням, а ті шиють за схемами-викрійками та дивлячись майстер-класи у відео. Від кравчинь готові речі їдуть до волонтерів у військових госпіталях — працюють із 15 такими закладами на Миколаївщині, Донеччині, Херсонщині, Харківщині, Запоріжжі тощо.

Адаптивний одяг, який шиють у майстерні, фото Арсена Дзодзаєва
Адаптивний одяг, який шиють у майстерні, фото Арсена Дзодзаєва

Адаптивний одяг — окрема лінійка, що стала візитівкою "Швейної роти". Це спеціальне вбрання (спіднє й повсякденний одяг) для поранених бійців. Перше таке замовлення з'явилось у травні, коли почали прибувати поранені.

"Один госпіталь попросив нас пошити труси на зав’язках — для бійців з апаратом Ілізарова або дренажними системами. Потім такі замовлення буди раз за разом", — згадує Марина, яка у 2014-му вже шила такі речі, але припинила, коли війна стала позиційною.

Майстрині шиють адаптивний одяг у різних варіаціях. Створюють нові речі за власними лекалами, беруть від шпиталів речі бійців або купують на секондах, щоб перешити. (Коли вимикають електроенергію, річ, пошита з нуля, потребує більше часу й загалом дорожче коштує.)

Сорочка без коміра. Фото Арсена Дзодзаєва
Сорочка без коміра. Фото Арсена Дзодзаєва

"Перешиваємо, додаємо липучки, відрізаємо коміри з сорочок, розрізаємо річ по боках, щоб ніде нічого не тиснуло, чи на рукавах. Спина бійця може бути так сильно посічена осколками, що він не має змоги підняти руки, щоб одягти футболку, — треба спеціальні прорізи. Якщо нога загіпсована або ампутована, робимо застібки, щоб легше одягати", — каже Марина.

Майстрині пропонують таке спеціальне вбрання на кожне поранення — називають його кіберодягом і бронебілизною. Поза цим, вони закривають майже всі допоміжні позиції військового гардеробу (крім власне форми): від балаклав для снайперів і панам до маскувальних шоломів та костюмів. З залишків тканин шиють спеціальні подушки-кісточки, щоб військові підмощували їх під руки чи ноги.

Подушки для поранених, які можна вмощувати під руки чи ноги
Подушки для поранених, які можна вмощувати під руки чи ноги

Є вкрай специфічні позиції: торбинки для фізрозчинів, щоб повісити на плече пораненому в госпіталі (так він зможе бути мобільним), чохли для каталок у шпиталі.

Спершу бралися й за розвантажувальні жилети, але коли потреба спала, припинили: є більш оснащені швейні підприємства, які зроблять це досконаліше. Натомість адаптивний гардероб — майже вільна ніша.

Схоже, ідея одягу для поранених добре надається для якогось соціального бізнесу, але дівчата всіляко відхрещуються від думки переходити до підприємництва.

"Одного разу ми вже вирішили: спробуємо продати. Спакували передачу бійцю, але дізналися, що він на передовій. Як із нього можна взяти гроші? Людина ризикує життям і навіть якщо він має добру зарплату, то це бонус за його сміливість. Бізнесменів з нас не вийшло", — сміється Марина.

На час, коли ми спілкуємося, на рахунку, куди йдуть донати, у майстринь є 300 тис. грн. Вони відкрили ФОП, щоб продавати речі на "Шафі" та OLX — але наразі відсоток таких продажів мінімальний. Проте не засмучуються:

"Ми вирішили, що поки маємо бажання віддавати, волонтерити, то робитимемо це", — каже Марина.

У нагоді став її автомобіль — нісан-"жук", тепер перейменований у "швеємобіль". Легковик нині перевозить рулони тканини, придбаної гуртом. Команді бракує вантажника, який носив би та кроїв рулони — періодично з цим допомагає брат Ксені.

"Буває крепатура, а в нас тканетура — коли наступного дня відчуваєш, скільки важила тканина. Носіння — чимала частина нашої роботи, і швейна справа для нас не зовсім легка промисловість", — жартує Ксеня.

Вони з Мариною наразі не збираються повертатися до довоєнних робіт. Рідні підтримують їх особисто фінансами, а їхню справу — долучаючись до шиття, в’язання й купівлі потрібних інструментів.

Коли торік Ксеня складала собі плани на прийдешній 2022-й, вона мріяла викроїти трохи часу на волонтерство. Не могла тоді знати, що воно поглине весь час. Але обоє засновниць "Швейної роти" не жалкують, що все так склалося.

Ксенія Самойлич за роботою. Фото Арсена Дзодзаєва
Ксенія Самойлич за роботою. Фото Арсена Дзодзаєва

По-перше, у них є відчуття власного сенсу й причетності під час війни. По-друге, "Швейна рота" здається їм такою класною ініціативою, що й після закінчення війни вони не хочуть розбігатися.

Український швейний простір

Двері до офісу-ательє прочиняються — заходить одна з майстринь "Швейної роти" з пакетом у руках. Це Марина Тихонова, вимушена переселенка з Лисичанська, яка навесні, рятуючись від війни, перебралася до Дніпра. Вона вчителька малювання та мама двох дітей, а тепер волонтерка в "Червоному хресті" та "Швейній роті". Допомога іншим відволікає Марину від власних клопотів. Разом з пошитим одягом вона викладає з пакета саморобні обереги, які виготовила з сином, — додаватимуть їх до посилок.

Марина Тихонова, вимушена переселенка з Лисичанська, фото Арсена Дзодзаєва
Марина Тихонова, вимушена переселенка з Лисичанська, фото Арсена Дзодзаєва

З охопленого війною міста Марина виїхала поспіхом, із мінімумом речей. Та потім, коли Лисичанськ ще не був під окупацією, її чоловік мав нагоду один раз повернутися додому по речі. "Візьми мені оверлок", — попрохала Марина. Вона також мала вдома маленьке ательє. Чоловік згріб із машинкою ножиці й голки, як усе лежало на столі — Марина мала хоч трохи радості.

Коли освоїлась на новому місці, то почала думати, як могла б допомогти. У соціальних мережах дізналася про "Швейну роту" й написала Ксенії. Отримала першу партію одягу, щоб переробити на адаптивний.

"Мені це було легко: готовий одяг розрізаєш, ставиш планки, липучки — готово, — каже Марина. — Можу сидіти за машинкою днями, навіть їсти не хочеться".

Ліворуч — Марина Тихонова, праворуч — Марина Пальченко
Ліворуч — Марина Тихонова, праворуч — Марина Пальченко

Веселішає, коли йдеться про її хобі, й похмурнішає, коли розмова торкається того, як зросли ціни на житло. Навряд чи, міркує вона, при їхніх заробітках подружжя знову може мати дім — та й навіть просто залишитися в Дніпрі на орендованій квартирі. Та поки Марина тут, вона сумлінно приходить до "Швейної роти".

Історії кравчинь, як Марина, викладають у соцмережах ініціативи, щоб розповідати про "Швейну роту" в особах. Це вчительки з Новомосковська, які під час повітряних тривог або відключень світла кроять, набивають подушки, а потім прокидаються о третій ночі, щоб попрати готові вироби, — до шпиталю вони мають поїхати чистими. Це професійні кравчині, які віддали власну техніку, та дівчата, які вперше взяли до рук шпиці для адаптивних (із розрізами, для людей із травмами гомілок або стоп) шкарпеток. Кравці й кравчині, що шиють у декреті або після роботи, звіряються з графіками відключення світла й подекуди встають уночі. Є й дизайнерка, яка розробила ексклюзивний принт для "Швейної роти", та ще багато людей.

Адаптивні шкарпетки, які застібаються
Адаптивні шкарпетки, які застібаються

До великої війни Ксенія й Марина любили "пробігтися" різними швейними онлайн-марафонами — за певний проміжок часу маєш пошити певну кількість речей. Це були російські ініціативи — як і викрійки, якими послуговувалися кравчині. Зараз вони відмовилися від російського контенту, а всередині ініціативи заохочують одна одну більше спілкуватися українською.

Під впливом війни сформувався український швейний простір, якого раніше не було. Дівчата сходяться на думці, що після війни їм не хотілося б кинути все й розійтися по роботах.

"Можливо, у майбутньому справа розвинеться у власний бренд одягу, — міркує Ксенія. — А вже тепер це може бути спільнота, як, наприклад, платформа United 24, де люди об'єднані спільною метою й соціальною роботою. Коли ми вперше зібралися, то не вірили, що шитимемо вже майже рік. Коли пошили перші труси на липучках, не знали, щоб розробимо цілу лінійку адаптивного одягу. Зараз відчуваємо, що світ відкритий перед нами, що немає обмежень".

Як підтримати «Швейну роту»

Реквізити для донатів
PayPal
marishka.polo@gmail.com

UAH - UA553052990000026208733366656
Пальченко Марина Ігорівна

Банка https://send.monobank.ua/jar/48CNUrqA7r .

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання в консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відбиває погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

волонтери громадянське суспільство ісар війна люди одяг

Знак гривні
Знак гривні