П

Повернутися в Антрацит. Переселенці готують суп "Байрактар" у "кулінарних військах" і мріють повернутися додому

— У нашій квартирі час ніби зупинився. Застелене ліжко. Сашина дитяча. Здається, можна зайти й випити чаю. Мені дуже боляче, що туди поселять невідомо кого", — каже Наталя Бур'яненко.
Вона вісім років платила за комунальні послуги у квартирі в окупованому Антрациті, що на Луганщині, бо сподівалася повернутись у свій дім. А зараз знайомі, які там залишилися, кажуть, що квартира нібито за борги потрапила в перелік тих, де окупанти зламуватимуть замки й заселятимуть мешканців окупованих українських міст, що залишилися без житла.

Наталя від серпня 2014 року живе з родиною у Кропивницькому й відтоді працює на перемогу — годує захисників у волонтерській спільноті “Добромир”. І мріє повернутися додому.

Від 2014-го до 2017 року Кіровоградська область прийняла 10 тис. переселенців зі сходу та Криму. З початком повномасштабного вторгнення — вже понад 80 тис. осіб.

Родина Бур’яненків
Родина Бур’яненків

Від мрій про коней до життя, спакованого в чотири сумки

Наталя та Ігор Бур’яненки завжди знали, що хочуть жити на Луганщині. Ігор працює в ІТ, міг знайти роботу за кордоном, навіть довгий час будував кар’єру в Москві. Наталя там само вчилася технік масажу. У 2011-му, коли заробили грошей, повернулись у свій Антрацит. Зробили ремонт у квартирі, купили дві ділянки. Ігор мріяв збудувати будинок і завести коней.

— Вони в мене з донькою мрійники. Він собі фантазував, що в нас буде власна конюшня. І він мчатиме полем на коні в червоній сорочці, — усміхається Наталя.

Переїзд в Антрацит дався складно, особливо доньці Саші, яка тоді вчилась у середній школі. Однокласники й учителі не сприймали "москвичку", тож довелося докласти зусиль, щоб підтягнути українську мову. Здавалося, життя налагодилось, але настала весна 2014-го… Коли дійшло до боїв, доньку відправили в Росію, де жив її старший брат від першого шлюбу Сергій.

— Ми думали, що це ненадовго, що невдовзі все завершиться. Чекали, що нас ось-ось відіб’ють, адже українська армія була буквально за 17 км, — каже Наталя.

Вона залишилась у міській квартирі, чоловік перебрався на дачу. Йому щоразу доводилось лазити на дах, щоб піймати зв’язок та дізнатися, що місто ще не звільнили.

Ночами окупанти возили за місто "Гради" й обстрілювали українську армію, чекаючи на вогонь по місту у відповідь.

— Нам тоді вже казали про укриття. Підвали. Але я просто залишалась у своїй квартирі на першому поверсі. Так, було страшно, але в підвалі 5-поверхівки було б не краще, — каже Наталя.

У серпні родина зрозуміла, що треба виїжджати.

Спакували чотири сумки й евакуаційними автобусами вирушили з Луганська до Харкова, де їх прихистили знайомі. Зрозуміли, що харківських цін не потягнуть, і подались у Знам’янку – райцентр у Кіровоградській області, де жили родичі Наталі. Там їх прийняли далекі родичі, а згодом Бур’яненки знайшли житло у Кропивницькому.

Наталя, Ігор і їхня донька Саша
Наталя, Ігор і їхня донька Саша

Зайчик і Сонечко волонтерять

Стосунки в родині були такими, що коли маленьку Сашу в дитсадку питали, як звати батьків, вона впевнено відповідала: "Маму – Зайчик, а тата – Сонечко".

На новому місці Наталя потрапила в лікарню. Там познайомилася з сусідкою по палаті, яка розповіла про місцеву волонтерку Тетяну Силу й ініціативу “Кулінарна сотня Кіровоградщини”, яка готувала сухі супи для війська.

Наталя вирішила піти туди, щоб десь бути корисною.

– Працювати тоді не могла. Не мала ні масажного стола, ні необхідного обладнання. Тому подалася до волонтерів, — згадує вона. — Ходила фасувати сухі супи, допомагала волонтерам, останні два роки волонтерила в "банку речей" – безплатній комісійці, де будь-хто може принести свої речі або взяти, якщо потребує.

Ігор тим часом працював і безплатно викладав у школі програмування для всіх охочих.

Згодом Наталя отримала грант на обладнання для роботи й уже поєднувала волонтерство з прийомом клієнтів. Сухі супи для армії активно готували кілька років, а потім зменшили оберти, коли армія вийшла на краще державне забезпечення.

З початком повномасштабного вторгнення цю роботу відновили майже у промислових масштабах. Знайомі, які залишилися в окупації попереджали Наталю: «Дорога сюди тобі закрита. Ти годуєш українську армію».

Ігор допомагає в сушінні супів з необхідними перевезеннями
Ігор допомагає в сушінні супів з необхідними перевезеннями

Суп "Байрактар"

Кропивницька спільнота "Годуємо патріотів!", до якої долучилася Наталя, сформувалась як волонтерська ініціатива наприкінці лютого й продовжила те, чим займалася "Кулінарна сотня" у 2014-2016 роках. Готують сухі борщі та супи й передають на потреби армії та для мешканців постраждалих територій.

У кожного своя робота. Хтось нарізає й сушить овочі вдома або віддає свою сушарку, хтось ділиться урожаєм, дехто приходить фасувати супи, а хтось скидає гроші на продукти. Від жодної продуктової допомоги не відмовляються.

9EC_rEkqtFy7QSjIvoJS23EvKlKclzMI0tMu4bgcz_RmkOcVmITAtpOrVUiXY0dkV2Owr9zU2OX8qRWm_kZjMpxd9FqVtrw8Ww0OkHNESvhNDaShqY7Vk0GG7n2iT6tLFsasoDVloXePRkAmhp7Q1u0_8OysWiFp

— Привезли 10 кг зелені. Розумію, що зберігати її в гаражі не вдасться, бо зіпсується. Кидаю клич у нашу спільноту — і вже за 40 хв приходить дівчина й каже, що забере. Бере це все в торби й іде на маршрутку, щоб повезти на інший кінець міста посушити. Ще й сушарку забрала. У таких ситуаціях розумієш, які в нас фантастичні люди. Коли мені дзвонять і питають: «Чи заберете ви 10 кг картоплі?», то ми сідаємо в будь-який час доби та їдемо, бо розумію, що не забрати не можемо, — каже Наталя.

Щосуботи з 11:00 і до завершення продуктів близько 40 волонтерів збираються й пакують супи. Одночасно працює шість ліній.

— Запалу, який я отримую в суботу від фасування, мені вистачає на тиждень. Ти потрапляєш у мурашник, де шум, купа людей. Здавалося б, чому тут радіти? Це велика робота. Зморююся так, що в неділю просто фізично не можу нічого робити. Але емоційно переповнена від задоволення, що ми зробили таку велику справу, — розповідає Наталя.

Так відбувається фасування супів
Так відбувається фасування супів

Починали з 50 пакетів, а тепер за день фасування можуть запакувати і 2600 порцій.

Розфасовані супи передають волонтерам, які розподіляють їх або захисникам, або людям у скруті, які зараз живуть у звільнених містах.

Нині спільнота налічує близько 300 волонтерів, які від початку березня насушили 25 839 пакетів супів і борщів. Це близько 10 т сушених овочів. Скільки перекришили сирих, не беруться й рахувати.

Такі на вигляд сухі супи, що їдуть на передову
Такі на вигляд сухі супи, що їдуть на передову

Сушені овочі їдуть із Вінничини

Підхопили ініціативу й у Хмільнику, що на Вінниччині. Подруга Наталі, яка переїхала туди до батьків (після повномасштабного вторгнення), спершу сушила й надсилала у Кропивницький овочі, а згодом почала організовувати навколо себе спільноту.

Оскільки досвід мають чималий, то як "кулінарні корифеї" вони навіть організовують онлайн навчання для зацікавлених з усієї країни.

В асортименті ініціативи "Годуємо патріотів" — вісім супів. Їх рецептуру розробляли роками методом проб і помилок. З однієї упаковки за 15 хв можна зварити чотири літри супу. Серед фірмових страв — вівсяний суп «Байрактар», рецепт якого придумали, коли отримали від благодійників вівсяні пластівці й експериментували, як їх використати з користю.

Бур’яненки волонтерять усією родиною: від збору грошей, до сушіння й доставлення продуктів від охочих з області. І байдуже, що їхнє авто гальмують на кожному блокпосту — через луганський номер.

Тепер самі приймають переселенців

— Ігор запропонував нам з Сашею поїхати, але я його не залишила б, — каже Наталя.

59-річний Ігор з перших днів пішов до військкомату, але його не взяли через стан здоров’я. Він і далі туди ходив, аж поки йому пообіцяли підшукати роботу, яка відповідатиме його вмінням і фізичним можливостям.

Обороняти Україну він прагнув насамперед тому, що захищати країну добровольцем пішов син Сергій, який також кілька років тому переїхав з Росії до Києва, де працював барбером. Тепер модні стрижки робить побратимам у війську.

Такою була робота Сергія в мирному житті
Такою була робота Сергія в мирному житті

— Мабуть, я шукаю собі виправдання, але я росла в Забайкаллі, у мене зовсім не було української школи й середовища, — каже Наталя й від хвилювання переходить на російську.

Зараз, крім кулінарного волонтерства, родина опікується вимушеними переселенцями з Харкова – тією родиною, яка приймала їх у 2014 році.

Доброзичливість місцевих і готовність допомагати вражала її тоді й вражає тих, хто приїхав нині.

— Вони й самі кажуть: «Ми такими добрими раніше не були. Як це — комусь щось віддати?», а тепер долучаються до фасування супів, — усміхається Наталя.

Та були й прикрощі. Згадує, що коли шукали перше житло в оренду, то рієлтори показували якісь квартири й казали: «А це зіпсували такі, як ви», натякаючи на переселенців.

У Кропивницький приїхала й сестра Ігоря. Вона понад 20 років жила в Москві – працювала водійкою тролейбуса, мала дім і налагоджений побут. 24 лютого зібрала речі, проїхала чотири країни й повернулась в Україну. Бур’яненки на собі знають, як це, опинитись у чужому місті, тому допомагають іншим. Вони розриваються між бажанням повернутися додому й залишитися тут, де знайшли підтримку.

— Ці люди мені дуже дорогі. Вони прийшли в моє життя під час великої біди й тепер ми вже вісім років спілкуємося, — каже Наталя про знайомства, яких набула в місті. Але вона впевнена, що ще поїде разом з родиною відновлювати Донбас.

Матеріал створено за підтримки проєкту “Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7”, який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе автор(ка). Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.

волонтери переселенці російсько-українська війна війна

Знак гривні
Знак гривні