У

Український фільм “Магда”, знятий за родинними подіями, – найкраща драма Будапештського фестивалю. Як автор досліджував історію прабабусі

Ця стрічка розповідає реальну історію молодої німкені Магди Хомман, яка переїхала в Україну зі своїм коханим після Першої світової війни. Жінка пережила колективізацію, смерть чоловіка, а під час Другою світової її брати та двоє синів опинились по різні боки фронту. Врешті, радянська влада ув’язнила жінку до ГУЛАГу, де вона загинула за невідомих обставин. Фільм знятий за мотивами документальної повісті “Любов і муки Магди Хомман”.

Оригінальну розповідь написав правнук головної героїні Сергій Сай-Боднар разом з внучатим племінником жінки Петером Хомманом. ТЕКСТИ поспілкувалися з Сергієм Сай-Боднаром про те, з якими складнощами він зіткнувся під час своїх пошуків і чому варто вивчати історію свого роду.

Слідами прабабусі

“Магда все життя в Україні листувалась зі своїм братом Густавом і з ним єдиним підтримувала зв’язок. У 1968 році Густав відчув, що нездужає. Він передав своєму родичу Петеру усі листи, які Магда написала з України. Густав розповів йому, що жінка народила в Україні дітей, і саме тут мав би продовжуватись їхній рід.

Петер довгих 25 років намагався знайти в Україні свою родину. Нарешті, у 1993 році йому з Вінницького облзагсу дали адресу моєї мами, він написав нам листа. З цього почалося моє дослідження.

Тоді ще був живий син Магди Павло. Він був найліпшим носієм інформації про Магду. Деякою інформацією про бабусю-німкеню володіла і моя мама Світлана. Однак їхньої інформації було замало, щоб зібрати повну історію. Річ у тім, що мої родичі були залякані сталінським режимом, тож вони воліли не говорити, що в нашій сім’ї була німкеня.

1.jpg

Головна героїня фільму Магда Хомман

Усі деталі життя Магди я вже потім розкопав у її листах до Густава та у бесідах з іншими людьми, які її пам’ятали. Я опитував людей з нашого села, обдзвонював знайомих сім’ї, далеких і близьких родичів. Я знайшов цікаву інформацію, коли спілкувався з чоловіком, який колись випасав худобу Магди, а також у бесіді з дівчатами, які ходили їсти до неї цукерки. Як виявилось, прабабуся готувала смаколики, які були відомі на все село.

Я шукав інформацію в архівах. Мені пощастило, адже двоє моїх земляків також шукали документи про свої роди. Ми об’єдналися та разом почали копати в різних джерелах.

Матеріали про вінничан ми знайшли у чотирьох місцях – Вінницькому, Хмельницькому, Житомирському обласних державних архівах та в центральному Київському архіві. На початку XX століття всі громадянські акти в селі (наприклад, факти народження, одруження, смерті) записувала церква у парафіяльні книги. Ми брали зошити, ручки, йшли в архіви і виписували з цих парафіяльних книг, хто з нашої сім’ї коли народився, одружився, помер.

Мені це нагадувало великий кросворд. Я переносив інформацію на листочки А4, потім доклеював до них ще папірці, малював схеми з прізвищами, іменами, датами і так збирав інформацію докупи.

Якщо ви хочете почати вивчати історію свого роду, обов’язково приходьте в архів особисто. Можете написати туди, але лист має властивість бути надісланим і розглянутим, а відповіді ви так і не дочекаєтесь. Тому приходьте самі. Ви можете отримати абонентський квиток і ознайомитися з матеріалами в читальних залах.

В архівах є книги обліку. Ви говорите працівнику, який район вас цікавить, і вам дають цю облікову книжку з документами по цьому регіону. Ви виписуєте з книжки матеріали, з якими хочете ознайомитись, а потім замовляєте ці документи в роздріб та переписуєте з них всю інформацію, яка вас цікавить.

Треба обов’язково наголосити, що ви це робите не для заробітку, а для дослідження своєї родини. Адже багато людей цим заробляють, вони беруть замовлення від людей, які мають достаток, але не мають часу чи великого бажання дослідити історію своєї родини. Ці люди наймають істориків чи суспільнознавців, які роблять дослідження за них. Працівники архіву з підозрою ставляться до таких людей.

Знищені архіви та втрачені сторінки

Копаючись в архівах, я зіткнувся з тим, що не міг знайти усіх матеріалів про свою родину. Досліджуючи історію свого прізвища, я зумів опуститися тільки до 1834 року, а мій німецький родич Петер Хомман дослідив свій рід аж до 1563-го.

Я ходив в український центральний архів, переглядав документи 1744 року. Це найдавніші матеріали, що стосуються нашого роду, які мені вдалося знайти. Але ці матеріали неповні – в архіві зберігались або обкладинки, або перші сторінки парафіяльних книг. Багато архівних матеріалів знищувалися на догоду радянській ідеології.

я зумів опуститися тільки до 1834 року, а мій німецький родич Петер Хомман дослідив свій рід аж до 1563-го.

Матеріали про Магду так старанно переховувались, що я досі не можу знайти інформацію щодо її приїзду та перебування в Україні. Я навіть не зміг знайти дані про народження двох синів Магди. Ми спільно з Німецьким посольством в Україні розсилали листи в українські та російські архіви. Але звідусіль отримували відповідь про те, що Магда Хомман “не значиться в наших списках”.

Повністю знищені архіви – це типова ситуація для пострадянських країн. Їх палили, знищували з різних причин – коли хотіли замести сліди репресій, вбивств, колективізації, голодоморів. Білі плями історії були, є і будуть.

Історія роду – це історія країни

Для того, щоб знати історію своєї держави, треба знати історію свого роду. Ми в школах не вивчали правдивої історії України. Коли я навчався в школі, нам реальну історію розповідали хіба що періоду первіснообщинного устрою, далі починалася ідеологія. Ми не вивчали у школі, наприклад, історію селянських бунтів під час колективізації. Мені приємно, що зараз школярі вивчають справжню історію, але мені здається, що вона покоцана теоретиками, які досі між собою сперечаються щодо певних подій.

Досліджуючи своє родинне коріння, я нарешті зрозумів, що якби таких історій і досліджень було більше, то ми могли б нарешті описати справжню картину історії України.

Коли я досліджував історію своєї родини, я знайшов дві дуже цікаві книжки – два вчителі описували історію села, в якому жила моя сім’я, з двох протилежних позицій. В одного був комуністичний світогляд, а інший писав історію з позиції правдолюба.

Перша книжка була написана в бравурному переможному тоні. Автор підсвітлює лише позитивні аспекти радянської політики, розповідає, як покращилося життя в селі за радянської влади, і приписував всі удосконалення комуністичній партії. В другій книжці більше правдивої історичної перспективи, адже автор збирав інформацію у жителів села та запитував про їхнє ставлення до подій.

ви, татусю, падаєте перед ними на коліна, благаєте: “Дозвольте попрощатися з дітками, бо може їх уже не побачу!”

Ми з друзями також знайшли листа, в якому описано, як розкуркулювали першу сім’ю в селі. Одна з дочок цієї родини записала свої спогади про це, нібито звертаючись до своїх батьків. Їх відправили в Сибір, батько не повернувся звідти. Це була жахлива і вражаюча історія, від якої кров у жилах стигне.

“Пам’ятаю, як дядьки в шинелях, утрьох серед ночі приїхали кіньми на наше подвір’я та, погрожуючи револьверами, наказали вам: “Збираться, куркуляки!” Ми були перелякані до смерті, нічим не могли зарадити. Як неймовірно тяжко було розлучатися з вами, коли нас малих нелюди залишили сиротами при живих батьках.

У мене досі перед очима страшна картина: один кат стоїть у дверях, двоє – у сінях, ви, татусю, падаєте перед ними на коліна, благаєте: “Дозвольте попрощатися з дітками, бо може їх уже не побачу!” Ці слова врізались у мою пам’ять на все життя. Мама нестримно голосила і просила пустити до дітей, щоб обняти і поцілувати на прощання”.

“Я шкодую за тим, що упустив багато часу”

Обов’язок кожного – знати якомога більше про свою родину. Але якщо не лежить душа, то сам себе не змусиш, нічого не вдасться. Адже таке дослідження – кропітка робота, яка потребує часу, треба іноді жертвувати чимось заради цього хобі.

2.jpg

Сергій Сай-Бондар із акторкою Дариною Творонович, як грає Магду

Але якщо є велике бажання – потрібно йти і робити своє дослідження. Йдіть в архів і рік за роком, дата за датою прочісуйте документи. Якби я читав лекцію на цю тему, то сказав би людям: “Не соромтесь і не лінуйтесь записувати цікаві історії своєї родини. Все треба робити, не відкладаючи на завтрашній день”.

Я отримав Магдині листи від Петера в 1995 році. А книгу видав аж у 2014-му. Коли я був молодшим, ці листи мене не зворушували. Тоді мене хвилювала кар’єра і постійно не доходили руки до досліджень. Але в 50 років листи Магди читались зовсім по-іншому. Мене переповнювали емоції та бажання винести цю історію на людський загал.

Коли я був молодшим, ці листи мене не зворушували. Тоді мене хвилювала кар’єра

Тож найбільше я шкодую за тим, що упустив багато часу. Якби я міг повернутись назад у часі, я б обов’язково зустрівся з більшою кількістю селян, неодмінно поговорив би з бабусею, дідусем, мамою – багатьох тих, кого вже нема, я б розпитував і розпитував. Я б мав більше свідчень і порівнював їх. Зараз доводиться вірити в те, чого, можливо, і не було, але я не маю достатньо інформації, щоб все перевірити.

Колись я дізнався, що Магду радянській владі здала якась Марфа. На поминках у мене вдома до мене підійшла одна жінка, яка, як виявилось, знала, що за Марфа здала мою бабусю. Ми домовились, що зустрінемось, але цей цінний свідок несподівано швидко померла, і ми так і не встигли поговорити.

Але дослідження мого роду змінило мене. Я відчув у собі людину, яка цікавиться життям. Коли ми з Петером написали книжку, вона по-новому об’єднала нас. Старання Петера стали поштовхом для дослідження історії не тільки однієї родини, а й відносин українського та німецького народів.

Я приїхав до Петера в 1995 році. Коли його мама Анна побачила мене, вона взяла мене за щоки і сказала: “Unsere, unsere!” (“Наші, наші!”). Чим я був схожий на них, я не знаю, адже вже минули покоління, і ми з Петером не схожі між собою.

Петер для мене став найближчим і найціннішим родичем із німецької частини родини.

Моральний обов'язок

Ідея перетворити цю історію в кіно з’явилася ще на презентації книжки в 2014 році. Відтоді я брав участь у різноманітних конкурсах, намагаючись отримати фінансування. Одного разу я зустрівся з молодим режисером Денисом Соболєвим, який підготував тизер фільму на 12 конкурс Держкіно і ми, нарешті, перемогли.

Для мене було дуже важливим продемонструвати кіно про Магду в селі. У червні я прокрутив цей фільм перед громадою: тоді зібрався повний зал, і деяким навіть довелось стояти під час перегляду. Коли люди декілька хвилин вітають тебе оплесками після показу, як у столичному театрі, то ти не можеш піти зі сцени без сліз.

Тож навіть якби прем’єра не відбулась з якоїсь причини, то я свій моральний обов’язок перед прабабусею виконав. Але історію побачив світ і вона вражає публіку. Фільм «Магда» режисера Дениса Соболєва визнали найкращою драмою Будапештського кінофестивалю. Старт прокату в Україні заплановано на 13 жовтня 2022 року.

історія мистецтво кіно магда драма

Знак гривні
Знак гривні