Залізничне серце на карантині. Як тепер живе Знам'янка, через яку йшло безліч пасажирських поїздів
«До уваги пасажирів! До другої платформи прибуває швидкий потяг…» — подібні повідомлення жіночим голосом, до противного спотвореним гучномовцями, пульсували тут сотнями вдень і вночі. Зараз серце Знам’янки — райцентру Кіровоградської області за сорок кілометрів від Кропивницького — перестало битись. Точніше, пішло на карантин.
Вокзал під замком
З 18 березня по Україні припинилось залізничне сполучення. Саме тоді для цього містечка — великої вузлової станції Одеської залізниці — життя змінилось і не змінилось водночас.
Якщо із заходу, сходу чи півночі ви їхали до моря, ви тут точно бували. Тут, під час довгої зупинки, виходили із розжареного вагона на викладений плиточкою перон, хапали повітря, просочене запахом залізниці, і слухали постукування по колесах потягів оглядачів, які шукають поломку.
Тут вас ніколи б не віддали на поталу провідників з їхнім: «Пасажири, чай? Кофе?». До кожного вагону на пероні вишиковувались стрункі ряди не завжди струнких продавчинь із відмінними вагонними ласощами: домашніми варениками, пиріжками, морозивом. Влітку, як бонус, відра абрикосів і копчена риба, яка ще за хвилину до прибуття потягу шаркала хвостом по брудній колії — торговці не люблять йти на роботу підземкою.
Містечко і виникло тому, що комусь треба було обслуговувати пасажирів, які рушили залізницею на південь, коли в кінці дев’ятнадцятого століття до Одеси з Харкова збудували залізничну гілку.
Тому невеликий, але зазвичай зажди людний вокзал — осердя міста. Саме залізниця і місцеве лісництво — основне місце роботи та найбільша гордість для місцевих.
Зараз на великих дерев’яних дверях вокзалу — оголошення про карантин. Каси не працюють, ворота, через які можна було вийти на перон, на замку. На коліях видно порожні вагони, які тут нудяться без пасажирів, і залізничників у яскравих жилетах. Вони обслуговують колії та стежать за вантажними перевезеннями, які не скасували.
Здавалось би, до колій не потрапити, але місцеві знають, що зовсім поряд є вихід на перон в обхід замків. Бо ж багато людей ходять тут, аби потрапити в інший район міста, скоротивши дорогу, замість огинати вокзал. Кажуть, у карантин можна без сорому навіть поспівати у вокзальній підземці – акустика чудова.
Настороженість замість біляшів
Сусідні забігайлівки, де можна було перекусити перед дорогою, закриті. Ніхто не шикується в чергу до кіосків із цигарками, водою і всіляким дріб’язком. Закриті ятки на сусідньому базарі.
Нічого не змінилось лише для старенького паротяга – пам’ятника, розташованого тут поряд на постаменті. Шани потягам у містечку взагалі багато: по інший бік площі ще один пам’ятник потягу зроблений місцевими ковалями, а біля технікуму, де навчають залізничників, на постаменті блакитний електровоз.
Через кількадесят метрів — автовокзал. Зазвичай, щогодини сюди прибували прямі рейси з Кропивницького, які привозили мандрівників, адже через обласний центр ходять лише кілька потягів. Ці ж автобуси забирали в місто прибулих і знам’янчан, які працюють в місті. Вони ніколи не бували порожніми. Навіть більше: забиті у години пік настільки, що не видно навіть лісу і полів за запітнілими вікнами. Можна було фантазувати, що їдеш собі у київському метро і от-от вийдеш на Хрещатику.
Тут же юрмилися інші автобуси, які курсували до навколишніх сіл, райцентрів, або проїздом в сусідні області. Тепер всіх їх немає. Для звичної картини бракує шуму, вихлопів і запаху біляшів.
Щоби місцевим псам, які живуть у привокзальній зоні та зазвичай випрошують смачне, не було голодно, хтось висипав гору курячих лап просто біля електрощитової. Але собаки не поспішають їх їсти, тому збоку це виглядає як невдалий ритуал вуду.
Автовокзал — маленьке, темне приміщення без вікон – відкритий. Каси не працюють, але там живуть об’єкти "критичної інфраструктури": банківський термінал та обмінник.
Зазвичай люди із довколишніх сіл приїздили сюди і скуплялись на «Залізничному ринку». Тут же спродували свої домашні продукти і швиденько вертались додому.
Зараз — попри суботу, базарний день — більшість магазинів із новим одягом і секондхендом закриті ролетами.
Дехто хитрує. Просто біля автовокзальних платформ магазин «Зима Лето». Одні двері відкриті: їх підпирає табуретка з чотирма баночками меду. На других дверях аркуші з написом «КАРАНТИН», але вказаний телефон.
Довкола безліч невеличких продуктових магазинів і МАФиків. Та й люди, які продають яку-не-яку домашню курку з табуретки, квасольку і сушені трави, молоко в пластиковій пляшці, тут як тут.
Всі працівники магазинів — у масках, по правилах. У них навіть курять. Он працівники «Ассолі», магазину побутової техніки, тримаючи соціальну дистанцію і маски на підборіддях, за цигаркою сміються з анекдоту колеги. Ось продавчиня сусіднього ковбасного магазину, на вигляд добре змучена життям худа жіночка у жовтому фартушку із червоним кантом і такій же шапочці, зморено курить, затягуючись, як востаннє. Навіть не знімаючи чорних гумових рукавичок, якими щойно розкладала на вітрині копченості.
Здається, сьогодні тут зібрались лише свої. Всі всіх знають. Серед тих небагатьох клієнтів, як і всюди, балачки про вірус, нові обмеження і, звісно, про справи городні.
— А шо ви тут? Бачили, як подорожала картошка. А ви вже садили? Моя померзла. Оце як мороз був вночі, — обговорюють знайомі насущні питання.
Попри те, вокзальна площа залишилась людною. Тут припарковано купу машин. Більшість із них — таксі. Точніше, бомбили (так тут називають таксистів, котрі підпрацьовують після основної роботи і не співпрацюють зі службами таксі. Потенційні водії Убера, коли він дійде до Знам'янки), які повісили собі на антену кольорову кульку як символ своєї причетності до автоклану. Чому вони тут? У них жодних масок. Як і жодної роботи. Але є трохи тупої люті.
— О, а це шо за блогер тут? Ходе фоткає, — кидає мені в слід, помітивши, як присіла зробити фото. Раніше він би мене не помітив серед натовпу. В іншій ситуації я б розрядила ситуацію простою усмішкою і жартом. Але зараз у мене на пів лиця медична маска.
Інші мовчать, але теж дивляться скоса. Відчувають, що серед них «засланий козачок».
Та на відсутність заробітку ніхто не скаржиться. Усі, з ким спілкувалася, говорили майже однаково: “Ну що поробиш, така ситуація”. А працівники вокзалу, які зараз не працюють, взагалі мовчать, як риби. Тут, як і в більшості українських райцентрів, багато хто має город і господарство, або родичів із господарством у селі — без грошей пережили не одну кризу до цього.
Поблизу ринку і перед входом на вокзал. Людей немає, але деякі продавці на роботі
В очікуванні першого пацієнта
Як і будь-де, маска тут стала елементом гардеробу. Як і всюди, більшість не знає, навіщо вона здалась і як її правильно носити. Хтось у медичних, хтось всією родиною у придбаних тканинних: такий собі фемілі лук. Дехто у зшитій вдома самостійно і не завжди вдало, інший — у марлевій. У половини вони на підборідді. Це такий собі попуск в магазин, пошту й автобус — натягнуть на обличчя, коли припече.
Зараз офіційно у Знам’янці, як і в усьому районі, хворих на Covid-19 не виявили. На самоізоляції вдома на весь район кілька десятків мешканців, що приїхали з-за кордону.
Але потенційно місто готується приймати таких пацієнтів. Міська лікарня імені Андрія Лисенка не потрапила в перелік дев’яти базових на область, які мають бути готові приймати пацієнтів з коронавірусом. Але оскільки в Кропивницькому вже понад 20 медиків заразились самі, не знаючи, що лікують інфікованих, то всі розуміють – лікарі в зоні ризику.
У той час як в інших районах почали бити на сполох і розказувати, що не мають ні обладнання, ні засобів захисту, тут все було тихо. Але не тому, що тут медична благодать. Просто негоже в такому признаватися публічно. Але ж місто маленьке. Всі усіх знають. Між собою люди почали збирати гроші та купувати респіратори для медиків.
Дотримуючись нових вимог, до пацієнтів не пускають відвідувачів, як і самих хворих не випускають надвір. Тому територія лікарні, яка розташувалась серед старих сосен і більше нагадує парк, виглядає трохи моторошно. З людей на всій території — лише одна санітарка, яка шваброю миє вікна. Тут ніхто не гуляє, окрім десятків птахів, які упиваються весною.
Сюрпризом для місцевих стало те, що закриту на час карантину Знам’янську бальнеологічну лікарню – санаторій, який ще в лютому в обладміністрації обіцяли зробити Меккою медичного туризму – призначили місцем обсервації для тих, хто приїде з закордону й не матиме де самоізолюватись.
Головний лікар заявив, що в закладі до прийому таких людей не готові, бо не мають засобів захисту і можливості проводити дезінфекцію, та й взагалі, один із корпусів на ремонті – не відповідає правилам пожежної безпеки.
«Поставити бетонні загороди і нацгвардію на всі в'їзди в місто! Тільки зомбі вірусних нам не вистачає!» , «Супер логіка, в місто, де по доповідям влади, не має жодного хворого, запустити стадо неконтрольованих закордонців», — гудуть соцмережі. Інші ж просять їх помовчати та не ганьбитись, бо дуже вже не хочеться стати другими Новими Санжарами.
Весну не скасовано
Зовсім пусто у парку. Тут, як і в багатьох маленьких містечках, які потай мріють бути крутими мегаполісами на кшталт туристичних міст, на місці колишнього Леніна поставили інсталяцію «Я люблю Знам’янкА». У такому нелогічному відмінку встановили її минулого року на день міста — і попри зауваження тих, хто хоча б так-сяк вчив у школі мову, так і залишили, бо ж гроші вже витрачені.
Неподалік — вкриті цвітом абрикоси. Їм пощастило, нічний заморозок не взяв.
Молоді та дітей на вулицях не видно зовсім. Чи то вони найбільш совісно дотримуються карантину, чи то їх тут просто немає.
Суботній центр міста виглядає химерно. Перед міським палацом культури — гора піску, якісь спиляні гілки й шматки бетону. Поруч табличка-нагадування, що тут реконструюють площу Героїв Майдану. Але сьогодні робітників немає. У них вихідний. Натомість біля піщаної кучугури продають дерева й саджанці. Покупців небагато, але торгівля йде. Бо ж прийшла весна — її постановою уряду не скасуєш.
