Блог з окупованого Луганська: за що ж люблять ЛНР?
Знайома попросила провідати її маму і бабусю, привітати їх. Каже, не знайшла послуг кур'єрів у Луганську, щоб можна було переслати гроші і замовити покупку-доставку квітів і солодощів до свята.
У нас справді не працює жодна з тих фірм, які надавали такі послуги до війни. Раніше це було цілком цивілізовано - оплата кур'єрської доставки, квітів, відстеження виконання, - пише Яна Вікторова з Луганська для ВВС
Моє завдання як кур'єра було нехитрим - отримати переказ, купити за списком, доправити. Отримати гроші зараз не складно, потрібно лише пошукати, де беруть менший відсоток за зняття. Я не вгадала - і з мене зняли 7% від суми переказу, а всього за кілька метрів в одному з комерційних центрів взяли б лише 5% (враховуючи, що відправник також оплачує переказ).
Асортимент квітів, на перший погляд, цілком пристойний, але зблизька виявляється, що насправді є лише найпоширеніші - троянди, гвоздики і пишні букети з бюджетних варіантів, коли оздоблення більше, ніж цвіту. Немає тих рідкісних і вигадливих сортів, яких раніше було на будь-який смак. Немає вишуканого оформлення. Але просто квіти є.
Віддати квіти і одразу піти у мене не вийшло, тому ми поговорили за чаєм. Мені цікаво, як люди приходять до тих чи інших переконань? Кожен вариться у своїй каструлі. Один і той самий набір базових продуктів - телебачення, преса. Ну і власні враження, почуті розмови тощо, але це вже швидше спеції. А ось на виході маємо кардинально різні страви - в одного молочна каша, в іншого - харчо.
У моїх знайомих (мама-бухгалтер, бабуся-пенсіонер) яскраво виражені настрої "за" зміни, що відбулися, і самостійну "ЛНР". Я слухаю їх і намагаюся зрозуміти, якої миті вони побачили щось, чого не бачу я.
До війни в їхній родині життя було більш-менш стерпним - робота і підробіток, пенсія у бабусі, дочка-студентка, в якої також свій підробіток.
Нормально жили, щось планували, купували, відкладали. Три покоління жінок різного віку. Це та сім'я, в якій покупка комп'ютера - подія року, а мультиварка - предмет виняткової розкоші і маркер добробуту.
Багато людей так жили і живуть. Двокімнатна квартира-хрущовка на п'ятому поверсі, в якій і двом затісно. Речей стільки, що ходити треба бочком, хоча нібито й нічого зайвого. Але це вже деталі.
З початком війни дочка виїхала, мати залишилася без роботи у своїй надійній держструктурі, а бабуся, як і всі місцеві пенсіонери, на дев'ять місяців без пенсій.
Зворушливо і сумно - коли стріляли, ця старенька бабуся-тростинка, заслужений учитель радянських часів, у черговому пориві збирати речі, щоб евакуюватися, починала їх складати зі своїх конспектів уроків і альбому фотографій, на яких вона з учнями у затертому 70-му році їздила до Волгограду... Її найцінніші речі - все її життя.
Нікуди вони так і не виїхали, дочка тягала воду на п'ятий поверх, бабуся після того літа перестала виходити з квартири. Як і у багатьох, раптово закінчився резерв сил.
Здавалося, її сили були розраховані ще років на п'ять, а використали їх всі одразу за кілька місяців. Щось на зразок життєвого резерву організму, який вичерпався.
Загалом, життя - таке ж, як і у багатьох. Зігрівало лише те, що вчасно виштовхнули доньку-студентку, і вже вона могла взяти на себе турботи про сім'ю, яка тут залишилася. У хорошій сім'ї так і має бути - коли діти допомагають батькам.
Я слухала їх: живуть - ледь зводять кінці з кінцями. Будь-яка хвороба чи побутовий форс-мажор розбивають їхній крихкий бюджет ущент.
Улітку у бабусі почалися проблеми з ногами - і жодної місцевої допомоги, жодних гуманітарних ліків вона не отримала. Потрапила до хірургії. Лікар іще в коридорі чи то пожартував, чи справді - запропонував відрізати ногу. Бабуся попросила разом з ногою відрізати заодно і голову - бо в її віці на такі кардинальні операції йти вже не варто.
На лікування вони витратили величезні для їхньої родини гроші. Ліки, продукти, постільна білизна, буквально все - у лікарню. Оговталась бабуся, намагається ходити.
Але навіть попри усі терни місцевої медицини з її жахами, мої співрозмовниці - "за" нову владу. У Плотницькому бачать хорошого дбайливого господаря, який цікавиться життям простих городян. І йому, кажуть, не все одно, який хліб їдять його виборці. "Прискіпливий до дрібниць, хазяйновитий".
Я слухаю їх і намагаюся розібратися, як і завдяки чому вони бачать все, що відбувається, саме так. Живуть за копійки. Моляться на свої 12 соток городу, щоби виростити щось, але місцеву владу вважають правильною.
З вікна їхньої квартири - постапокаліптичний вигляд на хрущовку навпроти. Самотужки засклені балкони, ганчірки, фанерки, обмотки на трубах опалення, що проходить понад землею, похилений паркан дитячого садка. Стійкий запах їжі у під'їзді.
Кажуть, регіон до війни жив геть погано, не працювало нічого, все розкрадалося, а ось Донецьк процвітав. І місцева влада тепер щосили намагається вирівняти становище і привести економіку до ладу.
"І живемо ми зараз краще, ніж у Донецьку, і багатше", - кажуть люди.
Ось він - електорат нової влади, якому потрібно пообіцяти робочі місця і нове життя, а поки все це відбуватиметься, вони будуть намагатися жити з городів і на грошові дотації онуки з-за кордону. Але вони впевнені у тому, що всі зміни лише на краще, і це був єдиний правильний вихід.
Я йшла від них їхнім спальним районом і поглядала навкруги. Жвавий риночок - життя б'є ключем. Здається, є все, що підходить під загальні поняття "їжа" і "напої". Зблизька виявляється, що грейпфрутового соку немає, оскільки "молода республіка не п'є сік буржуазії", - жартує продавець.
У крамничці "Алкоголь, чай, солодощі" - одна-єдина пляшка "Піно Нуар" за 280 рублів. І продавець із ностальгією погладжує її: "Остання, ще українська, із тих іще постачань".
Все інше - товари з Молдови, Білорусі, Росії. Невідомі назви, нові виробники. Продавець рекламує товар по-своєму: "Це вино ми пили нещодавно, нормальне, можна пити... Але якщо є гроші і для себе, візьміть "Піно Нуар".
Раніше це вино ми пили на всі свята на роботі. Це був бюджетний варіант святкового напою. В асортименті цього магазинчику - найдорожче вино, тому що з минулого, з присмаком ностальгії.
На тому ж риночку натовп розглядає мініатюрну собаку на повідку. На собаці захисний камуфляж. "Ополченцям" видали нову весняну форму", - жартують у натовпі.
Вибір ковбас, сири - на невигадливий смак економного покупця. Російські новинки, про які продавець не може сказати нічого. Зараз це часто буває.
Старенька нахилилась над яткою. Шепоче - ні до кого: "Боже, як же все дорого".
А в гостях мене пригощали чаєм з бутербродами і примовляли: "Бери хліб. Найсвіжіший, і смачний, як раніше".
