Блог з окупованого Луганська: ті, хто повертається з Росії, бо там непотрібен
Найбільша мрія: щоб було як раніше, як до війни, коли ми, виявляється, були щасливі, просто не знали про це.
Яна Вікторова, ВВС
Сьогоднішній день почався з шепоту за моєю спиною в маршрутці: "Ти отримуєш українську пенсію?"
"Вже не отримую, з березня перестала". - "А де оформляла? В Біловодську? Ті, хто там оформляв, ще отримують". - "Так там і оформляла, але моє число виплат після 12-го, а виплатили в березні тільки тим, хто отримує до 9 числа. І все".
Вічна тема місцевих пенсіонерів. Я їжджу з ними в транспорті щодня.
Говорять про те, хто від чого помер, де що купують, які продукти дешевші. І найважливіше питання - пенсії.
Якби це було можливо, я би сфотографувала цих старих. Їхні натруджені руки. Сором'язливе мереживо комбінацій з-під спідниць жінок. Втомлені обличчя. Смішні, безглузді наряди. Шкарпетки замість колготок, сумки і туфлі, які перейшли їм від онуків ...
Звісно, я не буду їх фотографувати, але вбираю у себе все те, що чую і бачу. І асимілююся у всьому - я теж частина цих доріг, цього приватного сектора, цих втомлених людей, безліч разів обманутих за своє довге життя. Чорні від землі руки, згаслий погляд. Ми ніби в далекій і забутій усіма резервації. Слухаємо новини і завмираємо.
Сьогодні по місцевому радіо крутили танго "Стомлені сонцем" і "Дельтаплан" Леонтьєва. Нам всім призначили старі пісні та фільми для настрою. А між треками сказали, що Україна спрямовує в зону АТО зомбовані підрозділи карателів, які проходять спеціальну підготовку в іноземних фахівців-найманців.
Водій зробив звук гучнішим, і всі ми, завмерши, слухали це. Люди похилого віку і школярі, які поверталися з уроків. Було щось іще, про викриті схеми корупції в місцевій податковій структурі та нові акції від громадського руху "Світ Луганщини"... І "Дельтаплан" - моя улюблена пісня; наче новини - просто новини ні про що.
Із Росії повернулася моя приятелька. Дев'ять місяців вона стійко намагалася збити лапками масло в своєму глечику. Абсолютно тверезо розраховувала свій із хлопцем бюджет. Всі дев'ять місяців вони прожили в мінусі на дотації батьків, які їм правдами і неправдами передавали до Челябінська із Луганська.
Їхали з твердою впевненістю, що все у них вийде, що зможуть. Вони були молоді і повні сил. Готові братися за будь-яку роботу. Були певні, що все стерплять.
Та виявилося, що все набагато складніше, ніж можна було собі уявити з Луганська, де життя - далеко не цукор. Їхали ж від труднощів, тікали до нового життя.
Складно було пройти дві медкомісії. Практично неможливо знайти роботу.
Нікому не потрібні працівники з українським паспортом. Для роботодавців - це зайвий головний біль, складності оформлення. Після однієї вдалої співбесіди знайомій жбурнули в обличчя її "хохляцький" паспорт як щось інфіковане, а вона претендувала на роботу із розряду "хоч щось".
Протягли там дев'ять місяців. Він мив машини, вона по телефону продавала товар. Обоє з вищою освітою. Здивувалися звичаям, цінам, рівню культури.
Поспішали додому - до батьків, до свого міста. Не те щоб не впоралися, але всі дев'ять місяців вони прожили, не виправдовуючи свого перебування там.
Ходити гуляти - немає сил після роботи. Дивитися щось - потрібен час і гроші. І вийшло, що ні друзів, ні навіть хороших приятелів вони не залишили в Росії. Розбиті надії, витрачені гроші і сили, крок до дорослішання і впевненість, що треба будувати життя вдома.
"Важко, але вдома". Прикладів отаких безславних повернень безліч. Ох, як нелегко дається життя в сусідній країні.
Сусід-будівельник повернувся після півроку в Москві. Йому не дістався щасливий квиток. Спав в альтанці на вулиці, де з такими ж роботягами-невдахами натягнули плівку, щоб не мокнути під час дощу. Чекали зарплати. Тричі на день їли "Ролтон" - найдешевшу і просту в приготуванні страву. Зарплати так і не дочекалися.
Безславне повернення додому - запалі щоки, згаслий погляд. Звідси все бачиться інакше: якщо я можу, вмію, то чому нічого не вийшло там?
На ділі виявляється, що добре там, де нас немає. А вдома завжди добре - від того, що тут просто дім, навіть якщо цьому дому потрібен ремонт, навіть зі старим телевізором і старенькими меблями. Але вдома...
Безліч прикладів тих, хто повертається з Росії. Ті, хто їхали від гіршого життя, але повернулися, як виявилося, до кращого. Відігріваються вдома всім серцем, мовчать, а потім з новими силами починають шукати роботу вже тут, бо відступати вже нікуди. І всіх їх об'єднує спільна думка: більше вже нікуди не поїду.
Про Росію розповідають схоже: "Складно, ніде не влаштуватися, дорого, безперспективно". Дивуються звичаям. Додають: "Ну, може, десь у Москві або Пітері все інакше".
Звідси теж усе тепер бачиться якось по-іншому. Наприклад, якість російських товарів, яких у нас вистачає. Ми ж, виявляється, до хорошого звикли. І нас не влаштовує, коли склад не відповідає смаку продукту, а метраж - реальній довжині.
Ми шукаємо по ринках звичні українські товари, беремо їх і вже вдома читаємо терміни реалізації. Ми замовляємо українські продукти, просимо привезти звичні і перевірені ліки. Сумуємо і мріємо про звичний і вже забутий смак масла, кетчупів, майонезу.
Споряджали рейди за продуктами в Станицю, поки її не закрили. Просили привезти буквально все. Ті щасливці, хто їздив туди, відгукувалися про такі поїздки пошепки, як і про пенсії.
Це наші великі секрети, про які знають усі, але про які не говорять уголос. Наші мрії - про світ, про роботу, про ситну їжу... Прості мрії простих людей.
