Сім. П'єса непочутих голосів

"Рубці від війни назавжди".

"Мені не потрібні гроші, мені потрібна школа для дівчаток у моєму селі".

"Бурка - чудовий спосіб замаскуватися"

"Якщо кладете за основу рівноправність, то мусите переконатися, що за столом сидять усі, що чути кожен голос".

"Я не хотіла перетворитися на жінку, що постійно мовчить".

"Домашнє насильство? Що ви маєте на увазі?"

"Відрізнятися від інших - це нормально".

"Сім" - це п’єса з голосами, що мало присутні в українському публічному просторі. Що ми знаємо про людей, які живуть у таборах для біженців? Про торгівлю людьми? - запитує Ірина Славінська.

Про навчання як єдиний спосіб вийти з бідності? Про роботу реальних профспілок, які захищають, скажімо, прибиральниць? Про мільйони постраждалих від домашнього насильства жінок? Про те, що не у всіх країнах вбивство жінки вважається злочином?

Про те, що є місцевості, де зґвалтована жінка має соціально схвалений життєвий вибір - самогубство? Про те, що є повнолітні жінки, котрі не вміють ні читати, ні писати? Не кажучи вже про те, що є жінки, котрі не можуть навіть помислити, що вони – рівноправні люди із якимись правами.

Ці та інші історії звучать у виставі "Сім".

Документальна вистава складається з семи жіночих монологів. Промовляють до нас Фаріда Азізі (Афганістан), Інес Маккормак (Північна Ірландія), Марина Пісклакова-Паркер (Росія), Анабелла Де Леон (Гватемала), Мухтар Май (Пакистан), Му Сокуа (Камбоджа) та Хафсат Абіола (Нігерія).

Виставу "Сім" грали по всьому світі. Одна з її особливостей: відсутність акторської трупи. Читати документальну п’єсу запрошують тих, кого личить запросити в даному контексті. Хоч відомих жінок-політиків, хоч шведських депутатів, хоч генералів НАТО.

Цікаво мали би виглядати історія Камбоджі під червоними кхмерами, історія таборів для біженців, війни в Афганістані, подій в Північній Ірландії, прочитані професійними військовими.

В Києві ці жінки заговорили голосами Ади Роговцевої, Сергія Жадана, Оксани Забужко, Мустафи Найєма, Оксани Сироїд, Таміли Ташевої та Святослава Вакарчука.

Мене в українській версії вистави "Сім" найбільше вразило дві речі. Перша – добір читців. Акторка, письменники, волонтерка, музикант, віце-спікер парламенту, журналіст.

Напевно, це один із головних викликів п’єси: як її зіграти, не граючи, а просто сидячи на стільцях на сцені? Кожен із тих, хто читав, ставили свій наголос на голос. І це створило неймовірні ефекти, адже за кожним і кожною з читців стоїть своя історія, що певним чином здатна відтінити.

Як звучить в українському контексті боротьба Північної Ірландії за свої права? А історія відбудови Камбожді після червоних кхмерів? Чи історія боротьби з корупцією на вищих державних чинах – аж до погроз, аж до вбивства і тортур соратників?

Думаю, найбільше мене зворушила історія у виконання Таміли Ташевої. Але, якщо чесно, я не уявляю людину, яку би не зворушила історія дівчини, котрою розплатилися за "сімейну ганьбу", але котра не змовчала, а притягнула ґвалтівників до відповідальності, а гроші отриманої компенсації використала на от створення школи для дівчат у рідному селі… і сама стала першою ученицею тієї школи, бо не вміла ні читати, ні писати.

Друга річ – аншлаг у залі Консерваторії.

Я – каюся – навіть не могла собі уявити, що в нас так багато чутливої до цих тем публіки. Виявляється, розмова про жіночі права може зібрати повний зал. Чому це важливо? Тому що тема захисту прав людини має з кола правозахисників і активістів увійти в "широкі кола", стати звичною. Наприклад, цього року на 8 березня в київських школах говорили про жіночу солідарність і сміливість.

Думаю, протягом ближчого часу права людини загалом перестануть бути спеціальною темою до розмови, а просто будуть "на столі" як звичний сюжет до обговорення.

Права людини понад усе! Пам’ятаєте, трохи більше року тому ми про це часто кричали.

мистецтво права людини

Знак гривні
Знак гривні