Справжнє обличчя «брата». Як росіяни бачать відносини з Україною
Міжнародна наукова конференція «Російсько-українські відносини: реалії та перспективи», що пройшла кілька днів тому в МДІМВ, вкотре показала рівень діалогу між країнами і, власне, повну його безперспективність у нинішньому форматі. Чого тільки вартий полум´яний спіч помітно трохи втомленого, але, як і раніше, невгамовного Володимира Жириновського, маренням вголос про часи, коли він повісить новий замок на «своїй» фабриці в Гостомелі, і паралельне звинувачення у всіх російських бідах на українському фронті всюдисущих євреїв (обурення останніх, до речі, цього разу чомусь не чути).
Сайт конференції вивчав Владлен Татарський, Коментарі.
Загалом, уже саме існування на заході цього політика і йому подібних товаришів свідчить про те, що серйозним людям на заході робити нічого. Від України було б достатньо десанту у вигляді Колесніченка та співтоваришів. І було б півбіди, якби весь цей «шабаш Руского міра» проходив виключно в Росії. Однак повелителі Митного союзу, який став кісткою в горлі навіть лояльній Білорусі, не соромляться гратися і на чужих - або, як вони наполягають, «братніх» - територіях. Про який діалог і взаємоповагу можна взагалі говорити, якщо навіть головний представник РФ в Україні - російське посольство - не соромиться відкрито демонструвати зневагу до країни перебування. На його сайт автор зайшов у пошуках новин про вже згадану конференцію і був неприємно здивований побаченим.
Вже сама назва представництва говорить про ставлення росіян до сусідів: «Посольство Російської Федерації на Україні». Цей прийменник, що викликає досить хворобливу реакцію в українців, використовується у всіх розділах сайту. Обґрунтування його використання, в принципі, давно відоме: «так склалося», «такі норми російської мови» тощо. Той факт, що Україна вже давно не є складовою Російської Імперії, що канула в Лету, а разом зі статусом непогано б змінити, так би мовити, і напрямок, російський істеблішмент не переконує. Дипломатична етика, мабуть, теж не причина демонструвати свою повагу хоча б номінально. Мовляв, дякуйте, що вас по-братськи не називають - на букву «Х».
Далі - більше. Судячи з усього, в Росії не забувають, що посольство має бути рупором державної ідеології для тубільців, а тому на сайті є низка інших вельми цікавих розділів. Один із них - «Сторінки історії», покликаний, мабуть, не допустити фальсифікації на шкоду РФ. Сплеск інтересу російських дипломатів до справ минулих обмежився одним днем - 9 лютого 2011 року. І стосується таких болючих для двох держав питань, як Голодомор в Україні 1930-х років (за версією Посольства - просто голоду в СРСР) і діяльність ОУН-УПА.
У першому випадку викладений матеріал доктора історичних наук, дослідника з теми голоду в Поволжі та СРСР Віктора Кондрашина, а також добірка архівних документів, покликана довести, що страждали всі. «Бандерівський» підрозділ насиченіший. Він складається з трьох частин. І хоча покликаний, за ідеєю, виставити діяльність ОУН і УПА в невигідному світлі, може бути цікавий для дослідників, незважаючи на їх особисті переконання.
Перша його частина містить фрагменти документів, які розповідають про діяльність націоналістичних організацій не тільки на Західній, а й у Східній Україні - наприклад, на Дніпропетровщині. Причому деякі дані йдуть урозріз із зручною для нинішніх російських міфотворців версією, мовляв, «бандерівці» спали і бачили себе в обіймах німецьких господарів. Так, 5 грудня 1942 року начальник 4-го Управління НКВС СРСР Судоплатов доповідає заступнику начальника 3-го управління НКВС СРСР Іллюшину про те, як ОУНівський актив, розчарувавшись у «визволителях» і підтримуючи невдоволення населення, наприкінці 1941 р. виступив проти німців. За що цілком очікувано піддався репресіям, і в першу чергу - саме «бандерівці».
Формат наповнення другої частини викликає подив. З виду це донесення, зведення та інші документи, але об´єднані під красномовними назвами: «Перевертні», «Кати», «Нелюди. Геноцид поляків», «Скільки мотузочці не витися...». Що, прямо скажемо, мало схоже на урівноважений підхід до історичних фактів. Нарешті, третій розділ містить добірку документів «про діяльність ОУН-УПА», під якою, мабуть, слід розуміти не тільки повстанців, а й будь-яких «україно-німецьких націоналістів» (що оксюморон саме по собі), «зеленівців», а також польських і українських поліцаїв.
Ще один історичний підрозділ - «Історичні фальшивки». Він не був би вартий уваги, якби не джерело, звідки взято його єдиний матеріал, - сайт під назвою «Галицькі казки». Варто віддати належне авторові: він чесно попереджає, що «не є професійним істориком і тому не може виступати в ролі авторитету з якогось історичного питання». Але це, як з´ясувалося, цілком влаштовує наповнювачів сайту Російського Посольства. Додамо, що відсилання до цього ж тексту знайшлася ще в одному розділі сайту - в останньому оновленні рубрики «Нам пишуть» від 29 травня 2012 року.
Нарешті, не можна обійти увагою і те, як дбають у Посольстві про своїх же колишніх співвітчизників і місцевих симпатиків. Насамперед, у справі підтримки російської мови в Україні, яку незмінно ущемляють і яка майже зникла (за версією Колесніченка-Ківалова) на сайті є однойменний розділ. Справи у цій сфері, схоже, настільки погані (або, навпаки, хороші?), що навіть не варто про це говорити. Так, новинки російської та української русистики вичерпалися в травні 2010-го. Останні гарні «вісті з фронтів» закінчилися ще раніше - повідомленням про повернення російської мови в українські ВНЗ у квітні того самого року.
Додамо, що законодавство України про російську мову (виявляється, є таке) обмежується, згідно із сайтом, лише двома документами: Законом УРСР «Про мови» і Європейською Хартією про регіональні мови і мови меншин.
З урахуванням такої поведінки в чужому домі навряд чи варто дивуватися російській «гостинності» на батьківщині. І в цьому випадку засмучує не так чергова витівка відомого політичного фріка і не те, що ніхто з російських парламентаріїв навіть не подумав попросити вибачення за буйного колегу - точніше, колег. А те, що українська сторона, які б політсили її не представляли, все слухняно стерпіла. І український МЗС - разом із ними.
