Є лише один спосіб впоратися з Росією. Якою має бути стратегія США щодо РФ, — NSJ

30 років провалу політики США щодо Росії

Після зустрічі Трампа і Путіна в Анкориджі було пролито багато чорнила: американського президента і хвалили за спробу припинити кровопролиття в Україні, і критикували за те, що він устелив російському лідеру червону доріжку, але не досяг задекларованої мети – змусити Путіна погодитися на перемир'я.

І хоча такі коментарі, ймовірно, триватимуть ще деякий час, один аспект саміту в Анкориджі досі не потрапив у публічний дискурс: він ще раз підкреслив, що США все ще не мають стратегії щодо Росії, яка виходила б за межі спроб перезавантажити відносини і поліпшити двосторонню взаємодію, враховуючи природу російської влади та її цілі.

Перезавантаження стратегії щодо Росії

Минуло понад три десятиліття з кінця Холодної війни, а вашингтонські експерти здебільшого досі не розуміють, що рухає російською політикою, і продовжують піддаватися маніпуляціям кремлівської пропаганди та інформаційних операцій. Тож ми і далі говоримо про чергове перезавантаження, хоча насправді маємо говорити про стримування.

Нездатність Америки сформулювати стратегію щодо Росії, яка виходила б за межі чергової спроби розрядження напруженості, не обмежується адміністрацією Трампа, оскільки десятиліття після холодної війни неодноразово спостерігалися невдачі у спробах переосмислити відносини.

Від короткого періоду "доброзичливого ігнорування", що позначив епоху Клінтона й Єльцина і під час якого Російська Федерація балансувала на межі краху, адміністрації США не знали, як визначити ці відносини, особливо після рецентралізації російської держави за Путіна.

Читайте також: Американські аналітики визначили 8 цілей для глибоких ударів по Росії, щоб переламати хід війни

Кожен наступний президент зосереджувався на поліпшенні відносин із Москвою – від сумнозвісної репліки Джорджа Буша-молодшого, що "він подивився Путіну в очі" і, ймовірно, побачив людину, з якою можна мати справу, до невдалого "перезавантаження" Барака Обами, саміту Трампа з Путіним у Гельсінкі, який згодом замінили палкі засудження Джо Байденом другого вторгнення Росії в Україну, і до останньої зустрічі Трампа й Путіна на Алясці. На кожному етапі питання "як" будувати відносини виносилося на перший план, тоді як фундаментальне стратегічне питання "заради чого" майже не згадувалося. Тобто не лише чого США прагнуть від цих відносин, а й що насправді можна досягти і як цього досягти, майже не згадувалося.

Сполученим Штатам важко зберігати лідерство після "перемоги" в холодній війні

Сполучені Штати здобули перемогу у холодній війні, оскільки мали чітко сформульовану реалістичну стратегію стримування, спершу розроблену Джорджем Кеннаном, а згодом розширену і втілену наступними адміністраціями США.

Як фахівець з Росії Кеннан розумів складний взаємозв'язок між геополітикою, культурою, історією та ідеологією, пропонуючи зовнішньополітичному істеблішменту країни, суспільству, а також союзникам і супротивникам Америки чітку мету, яка була однозначною, незалежно від того, чи хтось надавав пріоритет географії, зосереджувався на жорсткій силі чи надавав перевагу підходу, заснованому на цінностях.

Найважливіше, що його стратегія чітко визначала кінцеву мету, згідно з якою постійні зусилля зі стримування радянської влади спричинять внутрішній тиск в імперії Москви, що зрештою призведе до розколу та розпаду її владної бази та політичної системи. Розпад "імперії зла", висловлений у дотепній фразі Рональда Рейгана "ми виграємо, вони програють", був довготривалою метою, навіть якщо інколи Вашингтон прагнув досягти домовленостей із СРСР.

Крах радянського блоку і кінець комуністичної кампанії були двома чітко сформульованими цілями, що мали двопартійну підтримку у Вашингтоні і були підтримані союзниками по НАТО в Європі та союзниками в Азії як необхідна умова їхньої безпеки і суверенітету.

Ця спільна стратегія сформувала єдине відчуття мети, яке включало непорушні національні інтереси союзників Америки, виставивши проти радянської системи єдиний фронт, попри періодичні напруження, що супроводжували союз демократій.

Стримування після закінчення холодної війни

Стратегія стримування часів холодної війни запобігла Третій світовій і принесла США перемогу справді глобального масштабу, але, на жаль, її помилково розцінили як підтвердження ідеологічної основи, практично не аналізуючи, як саме жорстка сила Америки та її союзи сприяли поразці СРСР.

Шок від подій 11 вересня перетворив те, що вважалося великою стратегією після закінчення холодної війни, на вузький ідеологічний тупик, кинувши США у двадцятирічну серію військових кампаній за кордоном з метою "будування демократії" та "націєтворення" на другорядних театрах військових дій, тоді як Росія продовжувала швидко і масштабно переозброюватися. Китай перетворився з економічного гіганта на велику військову державу.

З кінця холодної війни відчутно бракувало стратегічної чіткості у відносинах із Росією, за винятком наполегливих спроб розвести Атлантичний та Тихоокеанський театри з метою економії військових ресурсів країни. Первісна зверхність, яка характеризувала підхід Вашингтона в епоху Єльцина, лише поступово змінилася визнанням того, що Путін справді має намір відновити колишню імперську владу в Східній Європі і повернути Росії статус ключового політичного гравця в Європі.

Посприяла цьому і хибна енергетична політика Німеччини протягом шістнадцяти років епохи Меркель: було збудовано два газопроводи Nord Stream, що оминали східний фланг НАТО і фактично подвоїли залежність Німеччини від російського газу, а також супутнє роззброєння Європи. Останні тридцять років звели так звану стратегію щодо Росії, до використання існуючих застарілих інститутів, при цьому тримаючись за припущення, які вже не відповідали геополітичним реаліям на місцях.

Вашингтон має перейти від нормативної риторики до стримування

Зацикленість Вашингтона на "нормативній риториці" в питаннях національної безпеки, його безперервні розмови про захист "міжнародного порядку, заснованого на правилах", залишили Америку та її союзників у стані глибокої розгубленості, без чіткого розуміння ієрархії національних інтересів і, зрештою, без стратегії, яка б підкріплювала оперативне планування. Таким чином, низка адміністрацій кидалася від однієї невдалої спроби перезавантаження до наступної, плекаючи марну надію на чергове залучення Росії. Тим часом Москва неухильно трималася курсу на імперську реконструкцію.

Вашингтон терміново повинен сформулювати стратегію стримування Росії, щоб надати орієнтири на європейському театрі дій і за його межами. Європейська стратегія має доповнити поточне планування для Індо-Тихоокеанського регіону, адже ці два театри дій є частиною однієї проблеми, оскільки Росія і Китай працюють у тандемі, підриваючи силу та вплив США в обох регіонах. Будь-яка дієва стратегія щодо Росії повинна ґрунтуватися на чіткому розумінні свого супротивника і передовсім чітко формулювати, яких непорушних інтересів Америка налаштована досягати.

Політика США щодо Росії

Дедалі частіше деякі американські політичні експерти поширюють думку, що після холодної війни Росія нібито має певне право на ексклюзивну буферну зону безпеки, що включає Україну та Білорусь, а також зону привілейованих інтересів у країнах Балтії та Центральній Європі. Ця зміна відображала радше фрустрацію та зростаючу невпевненість у собі, а не обґрунтовані геостратегічні принципи. Звідси – начебто безкінечна дискусія в американських медіа й серед експертів про те, чи спровокувало розширення НАТО нинішні кризи у Східній Європі й призвело до російського вторгнення в Україну, причому з умовою, що поступки вимогам Росії в Україні нібито розв’яжуть проблему.

Мало хто чітко пояснює, чому залишатися в Європі насправді життєво важливо для національної безпеки та процвітання США надалі, не в термінах нормативних конструкцій, які спотворювали політичні дебати останні тридцять років, а з погляду територіальної безпеки, доступу до ресурсів та торгівлі.

Ця зміна була підкріплена стійким хибним уявленням серед значної частини американських коментаторів, ніби Україна нічим не відрізняється від Росії – мовляв, обидві ж країни слов'янські, а отже, Україна повинна існувати у квазіпатерналістських відносинах зі своїм більшим сусідом. Або, що ще гірше, декому здається, що культурний внесок Росії дає їй право вето щодо її менш "витончених" сусідів – аж до порушення їхнього суверенітету.

І дотепер значна частина політичної еліти США вражена географічними масштабами Російської Федерації, яка простягається на одинадцять часових поясів по всій Євразійській території, але не розуміє, якими насправді є прагнення Росії і що рухає її імперською політикою. Мало хто з американських і західноєвропейських експертів, переконаних офіційним російським наративом, насправді перетинали територію цієї країни: зроби вони це, швидко побачили б разючу невідповідність між Москвою чи Петербургом і провінціями, де відсутня базова інфраструктура. Рівень життя нагадує країну, яка застрягла в циклі відсталості та супутніх соціальних патологій.

Сьогодні у Вашингтоні важко знайти когось, хто міг би чітко сформулювати стратегію стримування Росії для Америки, окрім типової мантри про те, що Росією мають займатися європейці, щоб ми могли зосередитися на Індо-Тихоокеанському регіоні. Мало хто розуміє або усвідомлює, що саме спонукало Росію до її експансіоністського курсу, який триває століттями і який дозволив маленькому князівству Московії перетворитися на трансконтинентальну імперію.

І хоча російські експерти з питань зовнішньої політики демонструють безпрецедентний рівень послідовності у своєму підході до США – міністр закордонних справ Лавров уособлює цей рівень компетентності та стабільності – у Вашингтоні кожні чотири роки політичні призначенці винаходять велосипед, щодо того, як працює Москва, за винятком лише кількох справжніх експертів з Росії, які глибоко сховані у зовнішньополітичній та оборонній бюрократії.

У зв'язку з тим, що регіональний баланс сил стає все більш крихким, а глобальна нестабільність зростає, зараз саме час переосмислити цілі у відносинах між США та Росією і розробити стратегію, яка буде життєздатною і відповідатиме основним інтересам Америки.

Кеннан залишається актуальним

Як і в епоху Кеннана, ця стратегія має бути вкорінена в геополітиці, спиратися на  розрахунок жорсткої сили, водночас залучаючи наші цінності для посилення, але не заміни розрахунків жорсткої сили. Насамперед наша стратегія не може покладатися на добру волю Москви, оскільки Росія неодноразово демонструвала свою готовність скористатися нашою доброю волею. "Перезавантаження" між великими державами можливі лише тоді, коли враховано фундаментальні інтереси та "жорстку силу", включно з наявним військовим дисбалансом у Європі та атлантичному театрі.

Як і під час холодної війни, стабільні відносини з Росією можуть і будуть розвиватися, але лише після того, як ми витратимо кошти на посилення наших збройних сил і збільшення нашої військової присутності в Європі, а також підкріпимо це відновленими військовими можливостями наших союзників по НАТО.

Понад три десятиліття Сполучені Штати не змогли розробити дієву стратегію стримування Росії, натомість проводячи низку "перезавантажень" і фінансуючи дорогі військові кампанії на другорядних театрах у химерному прагненні викорінити транснаціональні терористичні мережі. Якщо ми не поставимо крапку в цій епосі та не зосередимося на засадах геополітики й "жорсткої сили", нас знову переграють, і ціна поразки лише зростатиме з часом.

агресія рф геополітика стратегія сша-росія