«Найголовнішим завданням росіян було схилити мене до співпраці». Що розповів ексмер Херсона Миколаєнко після полону

Розкажіть про той день, коли вас викрали. Як це сталося? 

Я йшов на зустріч з представником ТрО, з людиною, з якою ми знаходилися в одному відділенні.

Коли підійшов до місця, зірвалася автівка, до мене підскочила людина в формі, зі зброєю. Спитали ім’я. Спитали в автівку “Це він?”. Хтось з автівки підтвердив: “Він”.  Скрутили, кинули в багажник. Це був двір будинку, було нелюдно. Не знаю, чи це хтось бачив. 

Позабирали все з карманів, але в мене залишився телефон. Я почав телефонувати дружині з того багажника, вони почули і стали вимагати віддати телефон. Дружина почула це, зрозуміла, що я в полоні. 

Привезли на Лютеранську, в обласне управління поліції. Сказали, що дадуть телефон, аби я повідомив дружині, що йшов з ТрОшниками на завдання, партизанська робота і все таке. Я сказав, що дружині не буду брехати.

Вони спитали: “Ти розумієш наслідки?”. Звичайно, я розумів. Я дуже боявся, що моїм телефоном скористаються і ще хтось опиниться “у ямі”. 

Наступного дня мені сказали, що, мовляв, бачили, що про моє затримання написали всі сайти місцеві і центральні. Зрозуміли, що обманути нікого не вдасться.

Це були росіяни? 

Так, це були росіяни. Але я так зрозумів, що поруч з ними завжди був херсонець. Бо він був дуже обізнаним у місцевих справах, в якихось дрібницях, які знають тільки місцеві. Такий, невеличкого зросту. 

Вони всі були в масках? 

Так. У балаклавах.

Вас у перший день у камеру помістили? 

Так, мене кинули в “одиночку”. Це такий підвальчик в обласному управлінні поліції, який використовувався для утримання ув’язнених. Сирий, постійно вода тече, холодний. А я ще  в легкому одязі — це ж весна була. Годину мене тримали там. Потім повели на допит: “Тебе тут залишили очолювати опір? Де ваші люди? Де ваша зброя?” Напхали так добряче. І так кожного дня це відбувалося.

Оцей дрібний місцевий консультував їх прямо під час допитів? 

Так. 

Імені ви не чули? 

Та ні, вони настільки бояться. Щоб ви розуміли, от в нас прогулянковий дворик, там їх три, ми вибігаємо туди — нас змушують натягнути футболки свої чи майки на голови, щоб в нас були закриті очі, і ми не дай Бог не побачили їхні обличчя. Це було в Росії, тобто навіть там вони бояться, що хтось їх впізнає.

А що було після Великодня? 

Вони знайшли якесь фото, де я на Майдані з Денисом Лошкарьовим (Учасник Революції Гідності, нацгвардієць з батальйону “Донбас”. Загинув 15 грудня 2018 року від кулі снайпера, — МОСТ), в оту ніч, коли Будинок Профспілок горів. Там я в касці, на якій написано “Херсон”.

Бив, власне, тільки один. Він, судячи з усього, був не дуже високих розумових здібностей, але кулаки в нього були добрі. Мене пару разів били на допитах. А він потім ще після допиту прийшов в камеру і так мене там відлупцював, що зламав ребро. От я сьогодні дивився документи з обстеження. Дивлюсь, написано ”Зламані ребра”. Їх ламали тричі: один раз на Страсну п’ятницю, другий раз на день піонерії, вже у Воронежі, а третій раз — коли “заселялися” в Пакіно. Але нехай, це все вже забуто. 

Отже, тоді Андрія Горшкова кинули, а потім ще через пару днів привезли керівника роти Тероборони Юрія Євченка. Ми всі втрьох були в одній камері. І той, що лупашив дубинкою, приніс мені каску, розмалював її червоними зірками, “Росія форева”, ну і каже “Будеш сидіти в касці” і бив мене в цій касці по голові.

А коли до вас прийшов цей “журналіст” Літомін вперше? 

Я не пам’ятаю. Вони привезли цього Ванєчку (Іван Літомін, — МОСТ). Ванєчка мені одразу сказав: “Після того, що ти там наговорив, наробив, тобі з в’язниці живим вже ніколи не вийти”. 

Це він сказав вам не на камеру? 

Вони спочатку обробляли не на камеру. Потім на камеру. А потім знову не на камеру, бо не отримали того, що хотіли. Казали: “Ми тебе повеземо до Соловйова на ефір”. Я сказав, що й там вони не витягнуть з мене жодного слова. “А ми повеземо все рівно, — казали. — Заговориш. Розкажеш, як у вас тут Правий сектор та Азов керує”. 

З вами цей Літомін розмовляв не один на один? 

Там не буває, що ти один на один з “журналістом”. “Журналіст” питає, а вони стоять перед тобою, граються кийками. 

Спочатку вони у дворі вас знімали? 

Я вже не пам’ятаю. Спочатку наче в дворі. Столик поставили. А потім поставили до стінки, сказали “Зараз будемо тебе розстрілювати”. Я сказав “Давайте” і став до стіни. Запитали, чи мені не страшно. Я сказав, що страшно, здихати не хочеться, але я свій родинний обов’язок виконав — продовження роду — в мене двоє онуків. Прийшов час — значить прийшов час. Один почав стріляти в стінку, інші почали кричати “Зав’язуй!”.

Це в дворі поліції? 

Так. 

Розкажіть про цей момент, коли вони вас вивели в парк Слави. 

Рано-вранці дали одноразовий станок поголитися і вивели в парк Слави. 

Кажуть: “Дивись, тут написано “дякую російським солдатам”. Я кажу: “А що, крім російських солдатів, більше ніхто не воював?” 

“Але ви самі написали так!”

Кажу: “Подивіться, як впорядкований парк Слави, а ви розповідаєте, що ми все позносили і не шануємо цих людей. В мене дідусь загинув. Але загинув як? Під час звільнення Києва, тому що треба було Київ звільнити до 7 листопада, і Ватутін поклав 700 тисяч людей за це. А якщо це було 17 або 27 листопада, може б 150 тисяч поклали. Але треба було порадувати радянський народ”. 

І вони це все записували на камеру?

Так, я розповідав на камеру. “От дивись, у нас червоний прапор”, — каже. І танк стоїть біля прапора, охороняє, щоб ніхто не зняв. Я кажу: “Ну бачу, саме 9 травня йому тут і місце. В нас був державний прапор, але купа червоних прапорів теж були”. Словом, незадоволений він залишився. Я ще попросив підійти, розумів, що більше мене сюди не приведуть. Підійшов, перехрестився, подякував в тому числі і дідусю. Але, знаєте, в них  таке ставлення, цей культ війни, що начебто вони такі потужні…

Я завжди згадував, що Лукашенко казав, мовляв, ми з Владіміром Владіміровічем (Путіним, — МОСТ), якщо буде така потреба, за добу до Ла-Манша дійдемо. А в підсумку півтора місяця до Гуляйполя йшли. 

Потім сказали мені – готуйся, очолиш колону на 9 травня.

Ця історія, яку вони виставили, здається зіграла Україні більше в плюс, бо вся Україна побачила, як ви йому відповідали про Шухевича. Він був незадоволений? 

Для них це типу “Як же так, що Бандера і Шухевич — герої України?”. Я казав, що з Бандери зняли статус Героя, а Шухевич — так, офіційно Герой України. Які претензії? Людина воювала за Україну. Він офіційно Герой України. Нехай до Бандери багато претензій, але ми зі своїми героями самі розберемося. 

Після цього вас не катували? 

Вони постійно катували. Один день більше, другий день менше. В Херсоні я був десь 16 діб. А в Севастополь коли привезли, роздягли, питають “А що це таке”? Я кажу: “Впав, 16 днів падав”. А потім приймали через 2 дні у Воронежі, там лікар приймав, спитав: “А ти взагалі дихати можеш?”. У Воронежі також побили, але Херсон мені дуже запам’ятався. Коли я був в Севастополі, там був один хлопець із наших, лікар, я йому тихесенько підійшов і сказав, що, вибачте за подробиці, в туалет ходжу з жовчю і кров’ю. Спитав, що вони мені могли повідбивати. Він сказав, що після такого побиття немає нічого дивного. 

Вас транзитом через Севастополь везли у Воронеж? 

Два дні ми побули в Севастополі, нас посадили на літак десантний, 48 людей. А там ми сиділи з 36 бригадою, з морпіхами. Ті, які боронили Маріуполь. Три дівчини були. 

Були люди там вже і каліки — хтось без ноги, Мусаєв, начебто, його підстрелили під Олешками, куля влетіла між пластин бронежилета, пробила легені. Він розповідав: “Лежу, розумію, що за годинку вмираю. Легені кров’ю набиті. Потім годинка пройшла — живий, почув, що десь собака гавкає. Поповз до найближчого села. Там викликали швидку, забрали в лікарню, надавали медичну допомогу і забрали в полон”. До речі, дали змогу зателефонувати його родині, а родина вже похоронку отримала, що його вбили. У нього п’ятеро дітей. 

А про його нинішню долю ви нічого не знаєте? 

Ні. Один хлопець ще був без ноги, він довго сидів. 

У Воронежі вас посадили в СІЗО? 

Ну це не Воронеж, а Воронезька область, Борисоглєбськ. Посадили в СІЗО. Прийомка дуже жорстка була, били. Пропускали через стрій по дворику по троє, стояли оперативники з гумовими кийками. Всі в масках. І кожен тебе б’є. Мені пощастило — мене вів охоронець вже у віці, мене тільки до пів строя довели, і він сказав: “Досить, йому і так вже надавали, пика вся в крові”. Мене дуже били, один ногу мені ламав, бо в мене була Біблія з собою. А в Біблії така закладка — голочки такі, якими сторінки прикріпляють. Я її витяг і поклав собі в куртку, і він (оперативник, — МОСТ) пальчик собі наколов. Так він за цей свій пальчик стільки крові з мене випустив… 

Потім 1 жовтня нас перевезли в Пакіно. 

У СІЗО у вас були допити? Якісь прокурори, адвокат? 

Шокери і кийки, дошки, якими вони б’ють — оце всі їхні прокурори і адвокати. 

Якихось обвинувачень вам не висували? 

Ні, ми просто всі фашисти. Ми тримаємо українців в заручниках, населення від нас страждає, а тому з нами треба жорстко поводитися. 

А ще, крім того, розповідають, що в нас знущаються над їхніми військовими. Типу, в дупу піну монтажну задувають, каструють. А вони такого наслухалися і намагалися на нас відігратися. 

Перші дні були найстрашніші. Тебе стабільно кожного дня три рази б’ють: вранішня перевірка, вечірня перевірка, і коли ти виходиш на прогулянку вдень — або собака охорони тебе покусає, або йдеш в баню — також б’ють. Ми вороги, ми не підкорилися. Ми повинні були зустрічати їх з квітами, а ми зустріли зі зброєю. 

До речі, перший же допит в Херсоні, головний їхній висновок був, що я всіляко дуже активно запобігав входженню російських військ в місто Херсон. Як я там запобігав, не знаю, але судячи з їхніх висновків, запобігав. 

Скажіть, у колонії ви були в повному інформаційному вакуумі, так? 

Практично з першого дня затримання і до 24 серпня 2023 року ніякої інформації, що відбувається в Україні, в нас не було. Нам давали пропагандистські матеріали, звідти ми дізналися, що підірваний “Північний потік”. А ще перекидали людей, які пізніше потрапили в полон. Вони розповіли, що Каховську ГЕС підірвали. Я був в повному жахітті, бо розумів, скільки людей могло загинути, якщо вона б прорвалася до самого низу. І що постраждали ймовірно Олешки, Гола Пристань. 

Найголовнішим завданням росіян було схилити мене до співпраці. Ще Сальдо не був губернатором, вони казали мені “Можеш займати це місце”. І коли мене забирали на Севастополь, це була десь година 4-5 ранку, він (один із ФСБшників, – МОСТ) вийшов і каже: “Ну що, не передумав? Якщо не передумав, зараз поїдеш на Севастополь, одумаєшся там за місяць-два, визнаєш нову владу, будеш з нами співпрацювати. А ми за тиждень-другий розфігачимо ваші Сили ССО”. 

А вийшло, що не місяць-два, і не розфігачили ССО. 

А коли вони вас схиляли до співпраці, казали щось про владу? 

Вони казали, що Херсонщина — історично їхнє місце. Про Херсон не було спочатку взагалі розмов. Я казав, що мені 62 роки, а в нас на таких посадах можна працювати до 60. А вони казали: “Ти дурня не валяй, долучайся”. Я сказав: “Якщо вам потрібна інформація, як підготувати місто до опалювального сезону, я готовий показати вам проблемні ділянки, давайте, міняйте труби. Тому що ви взяли місто зі зброєю в руках, але ви і взяли відповідальність за життєдіяльність міста. Школи хочете запускати? Добре. Там також є проблеми. Готуйте школи до навчального сезону”. Я пишаюсь херсонцями, які не повели дітей до шкіл вчитися за російськими підручниками. 

За Сальдо вони щось казали? 

Потім була розмова. Коли вони призначили його, то кажуть, мовляв, є “губернатор”. Я спитав хто. Вони дали роздруківку, а там написано “Сальдо”. Я почав сміятися, а вони питають: “Чому смієтеся?”. Я кажу: “Та знаю я його, пропонував мене навчити поганому”. А вони кажуть: “Та у нас не забалуєт”. А я кажу: “Та він ще не таких дурив”. Потім я побачив, що Стрємоусов з’явився в них. А потім з’явився Кобець. Вони сказали: “От ти не погодився, ми знайшли мера. Що ти можеш нам сказати?”. Я сказав, що вперше про нього чую. Тоді я зрозумів, що Колихаєва вони або прибрали, або він сам пішов. Це був кінець квітня. Десь вже перед відправкою на Севастополь. 

А потім вже в Пакіно приїздив “спілкуватися” один. Розмова була наступна: “ — Ти розумієш, що ти досі в полоні? — Ні, не розумію, тут такі самі, як я сидять. І чого я повинен раніше вийти? — Так ти не одумався? — Ні, будемо сидіти. Будемо чекати звільнення всієї України».

Він мені тихесенько сказав тоді, що Херсон український.

А розкажіть про цю історію, коли ви поступилися місцем іншому полоненому, хоча мали вже поїхати додому? 

Я з Денисовою (Людмила Денисова, ексуповноважена ВРУ з прав людини до березня 2022 року, – МОСТ) списався, коли був у Херсоні. Спитав (росіян, — МОСТ), чи можна написати? Вони дозволили, казали, що можливо за мене дадуть 20 їхніх хлопців. Я казав і тоді, і у Воронежі, що я категорично проти, щоб мене міняли на умовно 20 російських військових. Бо я знав, що не зможу потім дивитися в очі людям, батькам, сини яких сидять, а за якогось кренделя Миколаєнка віддали купу російських військових. Федорова (колишній міський голова Мелітополя, – МОСТ)  викупали за 11 начебто військових. І він аж 6 днів просидів. Так, я розумію, що це дуже важко. Але я казав, що не погоджуюся і не провокуйте мене на такі заходи. 

Якась відповідь була від Денисової? 

Ні, вони просто приймали інформацію до відома і все. Всі обміни — все так утаємничено. Ми навіть не розуміли, чи когось міняють, чи просто забирають на інший поверх чи в іншу камеру. Вже потім хлопці почали прислухатися, якийсь рух там десь, чути, що перевдягають. А так практично ніхто нічого не знав. 

Коли ви зрозуміли, що вас будуть міняти? 

20 числа (серпня, – МОСТ) нас, чотирьох людей, зібрали в так званому порталі. Ми вже знали, що з цієї камери людей виводять на обмін. Ту ніч я не спав, чекав, може прийдуть вночі. Але 21 серпня нас знову розвели по камерах, зняли з нас військовий одяг, одягли тюремну робу, і сказали, що Україна не хоче нас бачити, не приймає. 

Дуже активна фаза була у травні 2023 року, коли активно ходили і розповідали, що Росія готова всіх віддати, вже тричі давали пропозиції, а Україна не хоче вас бачити. І почали давати вибірково можливість подзвонити, 2-3 людини з камери. Мовляв, телефонуйте своїм рідним, нехай виходять на протести. Я тоді сміявся і казав співкамерникам, що мабуть вже в них нічого не виходить, не можуть ту війну закінчити, щоб вони не реагували на такі провокації.

Вам не пропонували подзвонити додому? 

Ні, вони бачили, що я не підкорююсь і схильний до спротиву. Що я навіть на ці речі не реагую. Там же дають телефон і кажуть, що саме ти повинен сказати. Крок вправо — крок вліво ніколи не зможеш зробити. Що ти повинен сказати: “Мені пропонують, а Україна не хоче”. І хтось подзвонив і сказав, мовляв “Отак от, рідненька, три рази мене Росія подає, а Україна відмовляється”. А вона по гучному зв’язку: “Та пішли вони нахрін, хай не брешуть”. 

А 23 серпня нас знову вивели з камери, тут же біля камери дали одяг, терміново посадили в автівку, вже тільки двох — мене і Дмитра Хилюка (журналіст УНІАН, якого росіяни викрали у березні 2022 року – МОСТ).

Він сидів не з вами в камері? 

Ні, він сидів в третьому корпусі. Я познайомився вже в цьому порталі. Ми домовилися, що будемо використовувати наші можливості, щоб витягти інших хлопців. Я вже говорив з Верещук (Ірина Верещук, заступниця Керівника Офісу Президента України, – МОСТ), домовився порадитися, чим ми можемо допомогти. Головне — не нашкодити. Бо розповідаєш про побиття, а вони починають ще більше бити. Тому я обережно розповідаю. Але буду робити все можливе, щоб їх витягти. Бо ти потрапляєш на обмін, а лишаються такі ж самі люди. І ти начебто поза чергою пішов. В мене є почуття провини з цього приводу — вони залишилися там, а я вже тут лікуюсь. 

Від вас же це не залежить. 

Можна себе заспокоювати, як хочеш, але дискомфорт все одно є. Особливо, коли почали звільняти молодь. Ми там рахували по роках. Я десь порахував, що мене десь аж через рік звільнять. Я не знав, чи проживу ще рік там.

війна люди гідність мер полон херсон