Як мати наймолодшого полоненого з Маріуполя боролася за повернення сина

На День незалежності, який у 2014 році святкували в Маріуполі в дуже складних умовах (танки РФ саме в цей день перетнули російсько-український кордон і в’їхали на територію України в районі селища Маркіне біля Новоазовська), Олексій Новіков стояв поруч зі своєю мамою, міцно тримаючи в руках український прапор. Йому було лише 10 років, але він точно знав, як називається його країна, і хто загрожує її безпеці.

«Думаю, що в такій родині патріотів, якою є наша родина, неможливо було стати іншою людиною, — каже Ольга Новікова. — Льоша вчився в українському класі. Підлітком зробив собі оселедець на голові і декілька років ходив із такою зачіскою. Коли вступив до коледжу ПДТУ, дуже здивувався, що один із викладачів спитав у студентів, якою мовою краще викладати — українською чи російською. Звісно, українською, відповів тоді він».

Ольга згадує, що транспортні технології, які він вивчав в ПДТУ, не дуже надихнули сина. Він цікавився гуманітарними науками, любив історію і географію, тож порадившись з рідними, вирішив вступити до Маріупольського державного університету і вчитися на політолога.

Чим глибше хлопець занурювався в історію рідної країни, тим більше його захоплювали постаті українських борців за незалежність. В кімнаті у хлопця з’явився червоно-чорний прапор. А в голові зародилася ідея стати до лав територіальної оборони та вчитися захищати країну. Залишалося лише дочекатися повноліття. 

У січні 2022 року Олексію Новікову виповнилося 18 років, а в лютому розпочалось повномасштабне російське вторгнення.

25 лютого Олексій прийшов до штабу тероборони, і в той же день склав присягу, отримав зброю й екіпіровку. Він думав, що з новобранцями проведуть навчання, покажуть, як стріляти, але всім сказали, що вчитися вони будуть в бою. 

«15 березня стало відомо, що росіяни випускають людей із міста, що можна виїхати. Евакуаційні автобуси, яких ми так всі чекали, росіяни не пропустили, тож всі стали евакуюватися власним транспортом або пішки», — розповідає Ольга.

Але коли настав час їхати, з жінкою сталася істерика. Вони кричала, що не може нікуди поїхати, бо не знає, де її син, що з ним.

«Їхати або залишитися – для мене було дуже складним рішенням. Я не могла наважитися не через страх загинути в дорозі, а через Льошу. Мені здавалося, що я кидаю його в цьому розбомбленому місті. Я не могла, не могла! Думала, ну от прийде синочок додому, а мене там немає. Проте мене змогли переконати, що нікуди мій Льоша вже не прийде, просто тому, що в нас вже немає дому. І що мені треба рятуватися самій, щоб потім намагатися врятувати сина. Ці слова змусили мене наважитися, сісти в машину і поїхати», — пригадує Ольга.

Вони доїхали до Запоріжжя, далі – через Польщу – до Німеччини, де її вже чекали друзі – члени громадської організації «Об’єднання українців в Тюрінгії». Вони допомогли їй влаштуватися у Німеччині.

Життя там стабілізувалося, проте біль не відпускав. Оля каже, що всі ці дні вона згадує як одну велику чорну пляму через страх і невідомість, що з сином.

Раптом 10 квітня він подзвонив, став кричати в трубку, що знайшов для матері машину, щоб вона швидко збирала речі і виїжджала з Маріуполя. Оля стала казати, що майже місяць, як виїхала, і почала розпитувати, де він. Олексій не казав, де саме, бо це було небезпечно, але сказав мамі, що надії на порятунок майже немає. Про полон ніхто не думав, не сприймав таку думку, каже Ольга Новікова, тому що всі розуміли: там буде жах, знущання, і все одно їх там вб’ють.

24 квітня з номера Олексія Ользі подзвонили.

«Якийсь чоловічий голос сказав мені, що Олексій у них. І якщо я хочу, щоб він залишався живим, я маю перевести 5 тисяч євро на номер картки, який вони дадуть мені. Потім вони прислали мені відео, на якому Олексій дає свідчення, що він військовий і що він потрапив у полон.

Я стала збирати гроші, щоб заплатити ті 5 тисяч євро. Я дуже вдячна всім знайомим і незнайомим людям, які допомогли мені тоді з грошима. Я отримала дуже багато дзвінків – люди перепитували, чи не зламали мою сторінку у Фейсбуці, чи дійсно я збираю гроші на викуп сина. Людям важко було повірити, що таке можливо. Наступного дня я мала необхідну суму і перевела її на картку. Натомість отримала відео із сином. 

Написала заяву в поліцію, але, окрім того, що відкрити кримінальне провадження, вони нічим не могли допомогти», — розповідає Ольга Новікова.

Полон

Наступний раз Олексій Новіков подзвонив мамі з Оленівки. Якимось дивом вдалося дістати телефон, щоб сказати декілька слів.

Для Ольги це був сигнал: треба діяти, треба визволяти дитину.

У 2022 році ніхто не знав, як само треба діяти, що робити, куди звертатися. Ольга шукала повідомлення по ворожих сайтах, телеграм-каналах. Вступила до всіх можливих груп в соцмережах, в яких розшукували рідних. Вона тикалась всюди, де можна, і гадки не мала, чи правильно вона діє.

Потім хтось порадив їй звернутися до організації «Блакитний птах», яка з 2014 року займається поверненням до дому полонених. Там їй надали юриста, який консультував її, допоміг складати офіційні листи-звернення до різних органів влади, в тому числі і до російської. Проблема полягала в тому, що російська сторона не підтверджувала присутність Олексія Новікова в полоні. Треба було розшукати хлопця якимось чином.

І вона писала, писала і писала. Писала в російське міністерство оборони, російському омбудсману, в «міністерство оборони днр». Деякі з листів поверталися до неї без відповіді – не така форма подачі. Доводилося знову переписувати їх, переробляючи під російські вимоги. Нарешті вона зрозуміла, що всі листи треба супроводжувати сканами власного паспорта – без документа людини, що звертається, російські державні установи не розглядають звернення.

Вона відправляла ті листи в усі можливі установи двічі на місяць. Їй відповідали, що Олексія Новікова не знайдено, а вона знову писала. Не втрачала надії, не зменшувала свого тиску. І ось нарешті в жовтні 2022 року російська сторона надіслала лист-підтвердження, що військовий Олексій Новіков дійсно перебуває у них як військовополонений. І лише в лютому це підтвердження надіслав і Червоний Хрест.

А далі – новий етап боротьби, за повернення з полону.

Ольга Новікова почала писати до Координаційного штабу з поводження з військовополоненими, до СБУ, українського омбудсмана. Так само наполегливо, як і на російський бік, вона відправляла листи до цих структур у надії, що її сина включать в списки на обмін. 

«Я отримувала стандартні відповіді на свої листи: держава робить все, що може. Але мене це не зупиняло. Я продовжувала писати. Разом з іншими родинами полонених їздила до Женеви, в офіс Міжнародного Червоного Хреста, подала заяву в Європейський суд з прав людини. 

Чесно, я і досі не знаю, чи змінило це хоча б щось, чи вплинуло на те, що Льошу нарешті обміняли, але я не могла не писати, не робити, не їздити. Мені потрібно було робити хоча б щось, інакше можна втратити розум».

Коли влітку цього року її розшукали хлопці, які сиділи у полоні разом з Олексієм, і стали казати, що Льоша хворий, що у нього щось трапилося з ногами, вони всі в ранах, інколи він не може ходити, — її накрило хвилею відчаю знову. Дитину треба рятувати — але як?

Вона знову стала писати листи, але знову отримала ті самі відповіді – «держава робить все, що в її силах».

«І ось нарешті мені зателефонували.[ ]Коли я відповіла, то почула у відповідь: «Вітаємо, ваш син повернувся з полону». І тут я стала ридати. Не пам’ятаю, що ще говорила мені та жінка. Я ридала, кричала. Голосом, криками і сльозами з мене виходив біль, який я тримала в собі більше двох років».

Перший дзвінок Олексія до мами потрапив на камери всіх провідних телеканалів. Оля сміється, каже, Льоша виявився гідним сином мами-кінорежисерки. 

Це був дуже короткий дзвінок з чужого телефону – але такий важливий, такий очікуваний.

Ольга готувалась до розмови з сином. Відвідувала всі тренінги для родин військовополонених, які проводилися. Тому вона знає, що не треба питати про полон, не треба тиснути на людину. Важливо дочекатися, поки вона сама захоче все розповісти. Ну а не захоче – то і не треба. Треба бути готовою до того, що людина може в певний час не хотіти нікого бачити, навіть маму. Що соціалізація – складний процес, і розлади можуть наздоганяти людину не одразу, а через якийсь період, навіть через декілька місяців.

маріуполь війна люди полонені