Зрадливий шлях до кращої Росії: чи загрожує Путіну переворот і що може змінити курс РФ – Foreign Affairs

Авторки: Андреа Кендалл-Тейлор та Еріка Франц

Переклад: Павло Космачевський

«Заради Бога, ця людина не може залишатися при владі», — сказав президент США Джо Байден про свого російського колегу Володимира Путіна через місяць після того, як Росія почала жорстоке вторгнення в Україну в лютому 2022 року. Заява Байдена, яку адміністрація швидко намагалася затушувати, не просто відображала гнів через руйнування, розв’язане війною за вибором Путіна. Це також виявило глибоко вкорінене припущення, що відносини між Росією та Заходом не можуть покращитися, доки Путін перебуває на посаді. Такі настрої широко поділяють офіційні особи трансатлантичного альянсу та України, найбільш відверто – сам український президент Володимир Зеленський, який у вересні минулого року виключив можливість мирних переговорів, доки не прийде новий російський лідер.

Є вагомі підстави песимістично дивитися на перспективи зміни курсу Росії за Путіна. Він повів свою країну в темніший, більш авторитарний бік; поворот, посилений вторгненням в Україну. Наприклад, неправомірне затримання репортера The Wall Street Journal Евана Гершковича в березні та засудження опозиційного активіста Володимира Кара-Мурзи до 25 років ув'язнення у квітні моторошно нагадують заходи радянських часів. Коли лідери починають покладатися на репресії, вони не бажають проявляти стриманість через страх, що це може вказувати на їхню слабкість і підбадьорити їхніх критиків і суперників. У всякому разі, Путін все більше і більше рухає Росію до тоталітаризму, намагаючись мобілізувати російське суспільство на підтримку не лише своєї війни проти України, але й своєї антипатії до Заходу.

Якщо відносини Заходу з Росією навряд чи зміняться, поки Путін перебуває при владі, можливо, все може покращитися, якщо він піде. Але послужний список політичних змін, що відбулися після відставки давніх авторитарних лідерів, не дає місця для оптимізму. Шлях до кращої Росії не просто вузький — він зрадливий. Авторитарні лідери рідко втрачають владу, ведучи війну, яку вони розпочали.

Поки війна триває, позиція Путіна більш надійна, що робить позитивні зміни менш ймовріними.

Більше того, авторитарні режими найчастіше виживають після відходу давніх лідерів, таких як Путін; якби Путін помер на посаді або його усунули інсайдери, режим, швидше за все, залишився б недоторканим. У такому випадку контури російської зовнішньої політики залишаться майже незмінними, а Кремль перебуватиме в періоді тривалої конфронтації із Заходом.

Проте одна подія може спровокувати більш суттєві зміни в Росії: перемога України. Тріумф Києва у війні підвищує ймовірність, хоч і незначну, того, що Путін може бути змушений піти з посади, створюючи можливість для нового стилю російського правління. Поразка Росії у війні може посилити тиск знизу вгору, необхідний для повалення режиму Путіна. Такий розвиток подій несе в собі ризики — насильства, хаосу і навіть можливість появи більш жорсткого уряду в Кремлі, — але він також відкриває можливість більш обнадійливого майбутнього для Росії та її відносин з сусідами та Заходом. Хоч і важкий, але найімовірніший шлях до кращої Росії тепер пролягає через український успіх.

Продовження існування Путіна

Першою перешкодою для постпутінської Росії є, звичайно, сам Путін. Після 23 років при владі та незважаючи на виклики, які виникли після його вторгнення в Україну, Путін, схоже, утримається при владі принаймні до 2036 року — до кінця його конституційного терміну повноважень — можливо, навіть довше. Після закінчення холодної війни типовий автократ, який керував країною протягом 20 років і мав принаймні 65 років (Путіну 70), в кінцевому підсумку правив близько 30 років. Коли такі лідери керували персоналістськими автократіями — де влада зосереджена в лідерах, а не в партії, хунті чи королівській сім’ї — їхній типовий термін перебування на посаді тривав ще довше, аж 36 років.

Звичайно, не всі автократи такі витривалі; лише чверть автократів після холодної війни правили 20 і більше років. Стійкість Путіна пояснюється створенням у Росії того, що політолог Мілан Сволік називає «усталеною автократією», в якій чиновники режиму та політичні та економічні еліти повністю залежать від лідера та інвестують у підтримку статус-кво, від якого вони отримують вигоду. Чим довше такі визнані автократи перебувають при владі, тим менша ймовірність, що їх усунуть інсайдери режиму. Твердий консенсус серед урядовців щодо необхідності використання репресій для підтримки стабільності, як зараз повною мірою проявляється в путінській Росії, ще більше зменшує ймовірність того, що лідера буде усунено проти його волі.

Війна Росії в Україні мало змінила світогляд Путіна.

Його контроль над владою зміцнився і залишатиметься сильним, доки триватимуть бої. Війни спонукають людей гуртуватися навколо прапора, придушуючи незгоду та суперечки заради національної солідарності; опитування показали, що рейтинг схвалення Путіна підскочив на десять пунктів після того, як він розпочав вторгнення. Будучи президентом військового часу, Путін відчув себе уповноваженим придушувати критиків і скасовувати повідомлення незалежних ЗМІ та неурядових організацій. Можливо, важливіше те, що війна краще ізолювала його від потенційних супротивників зсередини. Розпорошеній армії не вистачає можливостей, щоб здійснити переворот.

У будь-якому випадку служби безпеки здобули прибуток на війні і не мають жодних стимулів зв’язувати свою долю зі змовниками. З цих причин динаміка, створена війною, і власні дії Путіна зробили ймовірність збереження ним влади під час війни скоріше більшою, ніж меншою, що ще більше відстрочило політичні зміни в Росії.

Цар помер, хай живе цар!

Однак Путін не правитиме вічно. У якийсь момент настане постпутінська Росія, навіть якщо вона з’явиться лише після його смерті. Після закінчення холодної війни 40 відсотків давніх лідерів (правителів, які перебували при владі 20 років або більше) персоналістських автократій втратили владу через власну смерть. Путін, схоже, залишиться на посаді до кінця його життя.

Надзвичайна персоналізація політичної системи, включаючи відсутність сильного правлячого партійного апарату в Росії, робить відхід Путіна потенційно небезпечним періодом. Найімовірнішим сценарієм є перехід повноважень до прем'єр-міністра, нині Михайла Мішустіна, який, як того вимагають формальні правила, стане виконуючим обов'язки президента. Тоді у верхньої палати російського парламенту буде два тижні, щоб призначити вибори. Протягом цього часу російська еліта боротиметься за те, хто замінить Путіна. Процес переходу може бути хаотичним, оскільки ключові гравці борються за владу та намагаються позиціонувати себе таким чином, щоб максимізувати та забезпечити свій політичний вплив.

Список інсайдерів режиму, які б боролися з ним, довгий і включає таких, як колишній президент Росії Дмитро Медведєв; Сергій Кирієнко, перший заступник глави адміністрації Путіна; і Дмитро Патрушев, міністр сільського господарства Росії, чий батько, Микола, є головою Ради безпеки. Інші особи за межами режиму, такі як Євген Пригожин, керівник фірми з вербування найманців Вагнера, можуть додати турбулентності переходу. Але в кінцевому підсумку повна суперечностей еліта, швидше за все, погодиться на технократі, комусь на кшталт Мішустіна чи мера Москви Сергія Собяніна, або іншого, здавалося б, слабкого консенсусного кандидата, якого, на думку всіх гравців, можна контролювати і який збереже режим, який їм вигідний.

Коли пил осяде, Росія майже напевно залишиться авторитарною країною.

Після закінчення холодної війни авторитарні режими пережили 89 відсотків давніх лідерів, які померли на своїй посаді. І в кожному випадку, коли смерть авторитарного лідера призвела до краху його режиму, його заміна також була авторитарною. Навіть у персоналістських автократіях, де питання престолонаслідування є досить складним, той самий режим пережив смерть лідера у 83 відсотках випадків. Іноді смерть авторитарного лідера на посаді може лібералізувати політичний ландшафт, як, наприклад, коли Лансана Конте помер у Гвінеї в 2008 році, а вільні та чесні вибори відбулися в 2010 році, вперше після здобуття цією країною незалежності. Однак частіше смерть авторитарного лідера на посаді є нічим не примітною подією.

Коли лідерів скидають шляхом державного перевороту або скидають з посади на виборах, можна з упевненістю припустити, що певна частина еліти та громадян втратили в них віру. Це невдоволення ставить під загрозу сам режим. Але коли лідери помирають природною смертю, ніякі політичні махінації не лежать в основі їхньої смерті. Основи режиму залишаються такими, як були, і еліти мало зацікавлені в розгойдуванні човна. Хоча вони можуть ворогувати за зачиненими дверима щодо того, хто має взяти на себе керівництво, вони зазвичай стають у чергу за будь-якою особою, яку вважають найбезпечнішою для виживання режиму.

Якби Путін помер на посаді, його наступник, ймовірно, мало що змінив би в російському режимі та його зовнішніх відносинах.

Наступники, які відхиляються від статус-кво, викликають шалений опір старої гвардії, яка зберігає значний контроль над важелями влади в системі. Тому нові лідери, які успадковують посади від померлих автократів, прагнуть дотримуватися попередньої програми. Коли вони намагаються зійти з курсу, демонструючи певну зацікавленість у лібералізації реформ — як це зробили Башар аль-Асад у Сирії та Шавкат Мірзійоєв в Узбекистані під час своїх перших президентських термінів — органи держави, лояльні їхнім попередникам, зазвичай тиснуть на них, щоб вони повернулися до більш традиційних репресивних практик.

Наступники померлих автократів також, як правило, продовжують вести війни своїх попередників, навіть якщо такі війни йдуть погано. Політолог Сара Кроко виявила, що спадкоємці, вихідці з режиму, ймовірно, продовжать конфлікти, які вони успадкували, враховуючи, що їх вважатимуть винними у поразці під час війни. Іншими словами, навіть якщо наступник Путіна не буде поділяти тих самих цілей військового часу, цей лідер буде стурбований тим, що будь-яке врегулювання, яке виглядає як поразка, різко призведе до кінця його перебування на посаді.

Окрім з’ясування того, як закінчити війну, наступник Путіна буде обтяжений довгим списком тривожних проблем, зокрема, як врегулювати статус незаконно анексованих територій, таких як Крим, чи як виплачувати Україні репарації за час війни та чи приймати відповідальність за воєнні злочини, скоєні в Україні. Таким чином, якщо Путін помре на посаді, відносини Росії зі Сполученими Штатами та Європою, ймовірно, у кращому випадку залишаться складними.

Шок для системи

Війна зміцнила владу Путіна, і навіть його смерть може не призвести до значних змін. На даний момент лише сейсмічна зміна політичного ландшафту може направити Росію на інший шлях. Проте український тріумф може прискорити таку зміну. Найочевиднішою перемогою для України буде відновлення її міжнародно визнаних кордонів 1991 року, включно з територією Криму, яку Росія анексувала в 2014 році.

Реалії поля бою ускладнять таку всеосяжну перемогу, але навіть якщо наступ забезпечить менші результати, які не приведуть до того, що Росія втратить частини України, які вона утримувала перед вторгненням в лютому 2022 року, це все одно буде однозначним сигналом про некомпетентність Путіна як лідера, Кремль не зможе легко їх замовчати для внутрішньої аудиторії. Такі результати збільшили б перспективу, хоча б незначну, усунення Путіна та значних перестанов у Кремлі. Отже, найімовірніший шлях до політичних змін у Росії пролягає через Україну .

Після поразки Росії зміна верхівки не буде легкою. Персоналістська природа режиму Путіна створює особливо сильний опір змінам.

Персоналістські диктатури мають небагато інституційних механізмів для сприяння координації між потенційними суперниками, а еліта схильна розглядати свою власну долю як переплетену з долею лідера; ця динаміка допомагає правителям-персоналістам протистояти військовим втратам.

Але навіть авторитарні персоналісти не застраховані від наслідків поганих військових результатів. Політологи Джакомо Кьоцца та Е. Е. Гоеманс виявили, що з 1919 по 2003 рік трохи менше половини всіх правителів, які програли війни, також незабаром після цього втратили владу. Як і в інших сейсмічних подіях, таких як економічні чи природні катаклізми, військові поразки можуть викрити лідерів як некомпетентних, руйнуючи їхню ауру непереможності. Потрясіння можуть створити координаційний центр для мобілізації, відкриваючи шлях для колективних дій, необхідних для усунення вкорінених авторитарних правителів.

У таких системах громадяни, які бажають реформ, часто перебувають у більшій кількості, ніж припускається, але їхня чисельна перевага – прихована. Часто діючи в спотвореному та ненадійному інформаційному середовищі, вони мало знають про те, чи поділяють інші їхні погляди, що призводить до ситуації, коли всі тримають голови опущеними, а опозиція залишається у приватному просторі. Але така подія, як військова поразка, може змінити розрахунки, спонукаючи громадян-реформаторів (навіть якщо вони становлять лише незначну меншість) публічно висловлювати свої позиції та призводити до ефекту каскаду, коли все більше громадян роблять те саме. Простіше кажучи, поразка у війні може стати іскрою, яка мобілізує опозицію правлінню Путіна.

Важливо те, що в разі поразки Росії кроки проти Путіна, найпевніше, не виходитимуть безпосередньо з його найближчого оточення.

У персоналістських системах, таких як путінська Росія, інсайдери режиму, як правило, намагаються скоординувати ефективний виклик лідеру, не в останню чергу тому, що лідер прагне нацькувати їх одне на одного. Російська еліта розділена на тих, кого російський аналітик Тетяна Станова називає «технократами», які є вищими чиновниками, регіональними губернаторами та іншими виконавцями політики Путіна, та «патріотами», які є керівниками служб безпеки, вищими посадовими особами у партії Путіна «Єдина Росія» та таких, як Пригожин. Ці групи мають різні бачення вирішення проблем Росії та формування майбутнього країни. Таким чином, існує дуже реальний ризик того, що крок однієї групи, який може потенційно зруйнувати всю систему, від якої всі виграють, не буде підтриманий іншою. Такі небезпеки створюють високі бар'єри для будь-якого виклику Путіну зсередини. Навіть якби деякі члени еліти хотіли покарати Путіна за невдачу під час війни, їм було б важко зібрати єдиний фронт.

Путін намагався розділити своїх чиновників, щоб краще захиститися від державного перевороту. Наприклад, табір патріотів, який складається з російських служб безпеки та є, найімовірніше, джерелом дій еліти проти Путіна, навмисно розділений на Федеральну службу охорони, Національну гвардію та Федеральну службу безпеки, що перешкоджає єдності та координації, необхідній для державного перевороту. Нинішня відсутність життєздатної альтернативи Путіну також означає, що немає центру тяжіння, навколо якого міг би об’єднатися виклик. Його здатність використовувати служби безпеки для моніторингу інакомислення (включаючи використання однієї служби для моніторингу іншої) і високі витрати, пов’язані з виявленням інакомислення, ще суттєвіше зменшують шанси повстання еліти зсередини.

Дані підтверджують, що давні авторитарні лідери стикаються з невеликим ризиком перевороту.

Серед авторитарних лідерів після холодної війни, які перебували при владі протягом 20 і більше років, лише десять відсотків було скинуто в результаті державного перевороту. І, що показово, жодного давнього персоналістського авторитарного лідера старше 65 років (наприклад, Путіна) не було скинуто в результаті державного перевороту за цей період.

Але сили поза межами режиму можуть скинути Путіна та суттєво змінити підхід Росії до світу. Враховуючи відсутність ефективних інституцій для спрямування інакомислення [в вигідне для влади русло] в сучасній Росії, опозиція Путіну може перекинутися, створивши хвилю, яка могла б змити його. Фактично, у випадках, коли давні персоналістські авторитарні лідери не помирають на посаді, найпоширенішим способом їх усунення від влади є тиск на режим ззовні. Після закінчення холодної війни третину диктаторів-персоналістів, які перебували при владі 20 і більше років, було повалено через народні протести чи збройні повстання.

Дії Путіна після вторгнення підвищують ймовірність такого тиску. Традиційно автократи прагнуть створити апатичне, демобілізоване суспільство, яким вони зможуть легко керувати. До вторгнення Путін керував Росією таким чином. Проте з початку війни він був змушений оголосити «часткову мобілізацію», закликавши 300 000 росіян воювати в Україні. Він поставив Росію у воєнний стан.

Як зауважив російський письменник Андрій Колесніков, росіяни вже не можуть залишатися незаангажованими. «Все більше і більше росіян, які економічно залежать від держави, виявляють, що вони повинні бути активними путіністами», — зазначив він. Почастішали публічні акції підтримки режиму, як і випадки, коли росіяни повідомляють про «антипатріотичну» діяльність своїх співгромадян. Але більш мобілізоване суспільство зрештою може виявитися складним для контролю режиму над ним.

Масовий заклик

Виклик правлінню Путіна знизу створить можливість політичних змін у Росії, але не без ризиків. Тиск знизу несе з собою потенціал для хаосу та насильства, якщо це завершиться, наприклад, збройним повстанням. У Росії спроби етнічних меншин добитися більшого суверенітету, як це було після розпаду Радянського Союзу, можуть ще більше позбавити Путіна легітимності та навіть призвести до його усунення. Кілька факторів діють проти таких відцентрових сил. Путін посилив свій вплив на регіональних лідерів, зробивши їх більш залежними від Москви; в республіках залишається сильною патріотична гордість за Російську державу; і сецесія не є особливо популярною ніде в республіках розлогої Росії.

Проте порівняльні дані свідчать про те, що не варто відкидати це. Політолог Александр Танінг Грундхольм показав, що хоча персоналізація автократії робить лідера менш вразливим до внутрішніх загроз, таких як державний переворот, це відбувається за рахунок підвищення ризику громадянської війни. В епоху після холодної війни 13 відсотків давніх персоналістських лідерів були скинуті через громадянські війни.

Російські регіони вже понесли основний тягар витрат путінської війни в Україні.

Кремль непропорційно покладався на солдат з найбідніших регіонів Росії, які складаються з великої кількості етнічних меншин, включаючи колись бунтівні республіки, такі як Чечня, і такі провінції, як Бурятія і Тува. У Туві, наприклад, кожен 3300-й дорослий загинув під час бойових дій в Україні. (Порівняльна цифра для Москви – один на кожні 480 000 дорослих.) В інших регіонах, таких як Хабаровськ, люди вже деякий час розчаровуються в Москві, про що свідчать антиурядові протести там у 2020 році після арешту Кремлем популярного губернатора регіону. Чергова мобілізація, зосереджена в регіонах, у поєднанні зі зростанням економічних труднощів може підживити сепаратистські настрої.

Військова поразка Росії може стати каталізатором для початку процесу.

Перемога України свідчитиме про подальшу слабкість центральної влади Росії та російської армії, збільшуючи ймовірність того, що сепаратистські групи побачать зручний момент для того, щоб взятися за зброю. Повернення в російські регіони бойовиків-ветеранів, які мають досвід поводження зі зброєю, але мало економічних перспектив, сприятиме таким переміщенням. Політичні підприємці, такі як Пригожин, також можуть вплинути на цю динаміку. Зусилля Пригожина порушити баланс сил путінського режиму можуть розпалити конфлікт між воєнізованою компанією Вагнера, російськими збройними силами та службами безпеки й перерости у повстання.

Кремль, звичайно, відповість насильством на будь-які сепаратистські спроби, як це було під час двох воєн Росії з Чечнею. Неможливо передбачити, чи такі кроки до незалежності можуть увінчатися успіхом, чи зміна керівництва нагорі, вимушена цією зростаючою поразкою, може спричинити національне перезавантаження і змусити росіян відмовитися від імперіалістичних планів своєї країни щодо своїх сусідів.

Однак більш певним є те, що насильницькі потрясіння мають тенденцію породжувати ще більше насильства. Коли автократи після холодної війни були усунені в результаті громадянської війни, їхній відхід фактично гарантував встановлення нових диктатур або, що ще гірше, повний крах держави. Приклади включають появу режиму сім’ї Кабіли в Заїрі (тепер Демократична Республіка Конго) після повалення Мобуту Сесе Соко в 1997 році та розпад держави в Лівії після повалення Муаммара Каддафі в 2011 році. Якби збройне повстання скинуло Путіна, наслідки були б не тільки жорстокими, але й шанси на прихід нової диктатури до влади також були б високими.

Але є й інша, менш кривава форма тиску знизу, яка може запровадити більш ліберальну Росію: народні протести. Двадцять відсотків давніх персоналістських авторитарних лідерів в епоху після холодної війни були усунені масовими протестами. Звичайно, такий рух стикається з неймовірними перешкодами в сучасній Росії: високий рівень репресій, розвал Кремлем опозиції та втеча сотень тисяч (часто ліберальних) росіян після вторгнення, які інакше могли б вийти на вулиці.

І навіть якщо незгодні можуть масово збиратися на площах, масштабні протести аж ніяк не гарантують повалення Путіна, враховуючи, що авторитарні режими, як правило, можуть перемагати такі рухи. Розглянемо, наприклад, досвід Ірану цього року, Білорусі у 2020 (і в 2010) і самої Росії після суперечливих виборів у 2011 та 2012 роках. У кожному випадку авторитарний режим на мить здавався вразливим перед лицем масових протестів, але лише для того, щоб зібратися та відновити свій контроль, часто силою.

Наслідки масових протестів, які привели до усунення Хосні Мубарака в Єгипті в 2011 році та Омара аль-Башира в Судані в 2019 році, показують, що такі рухи також можуть привести до влади нові, потенційно гірші, авторитарні режими. Військовий переворот, який повалив демократично обраного лідера Мохамеда Мурсі в Єгипті в 2013 році, добре ілюструє, що потужні апарати безпеки не зникають просто так, коли авторитарні режими втрачають владу. Якщо ці актори дійдуть висновку, що демократія не відповідає їхнім інтересам, вони можуть просто застосувати силу, щоб її придушити. Навіть гірше, події в Судані цього року ясно показують, що сам апарат безпеки часто не є єдиним після закінчення персоналістського правління.

Коли «сильний лідер» більше не керує, його стратегія «розділяй і володарюй» може прокласти шлях до вибуху конфлікту між різними фракціями. Сили безпеки в Росії, безумовно, достатньо потужні, щоб кинути грізний виклик будь-якому лідеру, який загрожує їхнім інтересам. А їх поділ на окремі групи збільшує ймовірність того, що вони можуть посваритися одне з одним. Іншими словами, успішні масові протести не гарантують кращої Росії.

Утім, народні протести є найбільш перспективним шляхом до більш ліберальної Росії.

Після закінчення холодної війни було сім випадків, коли авторитарного лідера, який перебував при владі 20 і більше років, було повалено через протести. У трьох із них — в Індонезії в 1998 році, Тунісі в 2011 році та Буркіна-Фасо в 2014 році — країни провели демократичні вибори протягом двох років. Ці шанси можуть здатися низькими (і молоді демократії можуть відступити), але зверніть увагу, що немає жодних прикладів демократизації після відходу подібних авторитарних лідерів, які померли на посаді або були повалені в результаті державного перевороту чи громадянської війни. Інших шляхів до кращого, демократичного майбутнього просто не існує. Простіше кажучи, самі росіяни мають найкращі шанси створити кращу Росію.

Підготовка до постпутінської Росії

Незалежно від того, як він залишить посаду, Путін, найімовірніше, відійде без попередження. Його відхід підштовхне серйозні дебати про те, як найкраще підійти до постпутінської Росії, не лише в політичних колах у Вашингтоні, але й ширше, у трансатлантичному альянсі. Деякі союзники розглядатимуть відхід Путіна як можливість перезавантажити відносини з Москвою. Інші залишаться непохитними у своїй думці щодо того, що Росія нездатна до змін. Тому Сполучені Штати повинні зараз проконсультуватися з союзниками щодо найкращого підходу до постпутінської Росії, щоб уникнути перспективи того, що його відхід спричинить розкол серед союзників. Єдність альянсу й надалі залишатиметься критично важливою для налагодження відносин із майбутньою Росією.

За будь-якого сценарію буде важко розпізнати наміри нового російського лідера, навіть такого, який прийде до влади за підтримки російського народу. Замість того, щоб намагатися розшифрувати наміри Кремля – адже новий лідер матиме стимул спотворити ці наміри, щоб отримати поступки від Заходу – Сполучені Штати та європейські країни повинні бути готові чітко сформулювати свої умови для покращення відносин. Такі умови мають включати, як мінімум, повний вихід Росії з України, відшкодування збитків, завданих під час війни, і відповідальність за порушення прав людини. Москву ця пропозиція має зацікавити у тій самій мірі, що й бажання Сполучених Штатів та європейських країн стабілізувати відносини з постпутінською Росією.

Враховуючи туманні перспективи та невизначений результат будь-яких майбутніх протестів, офіційні особи США та Європи мають сподіватися, що Росія залишиться автократією навіть після відходу Путіна. Після закінчення холодної війни авторитаризм зберігся після відходу давнього автократичного лідера в 76 відсотках випадків. Коли такі лідери також є давніми автократами-персоналістами, авторитаризм триває (або держави зазнають краху) 92 відсотки часу. Такі лідери глибоко вкорінюють авторитарні інститути та практики, кидаючи довгу тінь на країни, якими вони керують.

Таким чином, управління відносинами з Москвою вимагає довгострокової та стійкої стратегії стримування Росії та її здатності вести агресію за межами її кордонів.

Така стратегія також має бути спрямована на те, щоб з часом послабити тиск авторитаризму в Росії. Корупція була ключовим чинником режиму Путіна; незаконні мережі зміцнюють інтереси режиму та перешкоджають окремим особам отримати вплив у системі. Щоб послабити ці бар’єри, Вашингтон повинен належним чином запровадити санкції проти прихильників Кремля в діловому світі, боротися з відмиванням грошей, зробити фінансові ринки та ринки нерухомості в Сполучених Штатах і Європі більш прозорими та підтримати журналістів-розслідувачів у їхніх спробах розкрити таку корупцію.

Сполучені Штати також можуть підтримати російське громадянське суспільство, важливу силу в формуванні більш ліберальної та демократичної країни, починаючи з підтримки роботи багатьох учасників цього суспільства, включно з журналістами та членами опозиції, які втекли з країни після початку війни в лютому 2022 року. Підтримка цих людей зараз допомогла б закласти основу для кращих відносин між Сполученими Штатами та Росією після Путіна.

Однак, зрештою, Вашингтон і його союзники мало що можуть зробити, щоб безпосередньо сформувати політичну траєкторію Росії. Кращу Росію можна створити лише завдяки чіткій і яскравій українській перемозі, яка є найжиттєвішим каталізатором для народного виклику Путіну. Така гучна поразка також необхідна, щоб дозволити росіянам позбутися своїх імперіалістичних амбіцій і дати майбутнім елітам країни цінний урок про обмеження військової сили. Підтримка України — у формі тривалої військової допомоги та зусиль закріпити країну на Заході через членство в Європейському Союзі та НАТО — прокладе шлях до покращення відносин із новою Росією. Дістатися туди буде важко. Але чим рішучіша буде поразка Росії в Україні, тим більша ймовірність того, що в Росії відбудуться глибокі політичні зміни, з якими можна сподіватися на краще.

Про авторок

Андреа Кендалл-Тейлор є старшою науковою співробітницею і директоркою Програми трансатлантичної безпеки в Центрі нової американської безпеки. З 2015 по 2018 рік вона була заступником офіцера національної розвідки по Росії та Євразії в Раді національної розвідки в офісі директора національної розвідки.

Еріка Франц — доцентка кафедри політології Мічиганського державного університету.

Разом із Наташею Ліндштадт вони є співавторами книги «Демократії та авторитарні режими».

путінізм авторитаризм розпад рф зміни в рф протидія рф