Ніяких укрупнень! Як відбудувати визволені території

Історикиня-архівістка й інженерка-будівельниця зі спеціалізацією на просторовому плануванні та урбаністиці Олена Бондаренко пише про особливості відбудови визволених територій. Далі пряма мова.

Перше.

Чи варто відбудовувати всі села? Чи простіше переселити мешканців зруйнованих сіл до інших, яким пощастило більше?

Те, що в кожному конкретному випадку й на кожному конкретному етапі розв’язання проблем доведеться приймати рішення окремо, виходячи з нагальних потреб от прямо в цей момент, це очевидно. І які б це рішення не були, вони будуть важкі й болючі.

FhXupifXkAEV-Y4.width-1000.jpg

Наслідки окупації у шеститисячному селі на Донеччині. Фото: ХерсON

Але. Практика укрупнень населених і переселень “з міркувань доцільності” в Україні впродовж минулих ста років застосовувалася масово щонайменше чотири рази — колективізація, “ліквідація хуторів” у 1930-х, укрупнення сіл у 1950-х, а потім у 1970-х (не враховуючи “об'єднання” громад під час нещодавньої реформи децентралізації).

Це лише загальноукраїнські “внутрішні переселення” “народногосподарського” призначення. А були ще локальні у зв'язку з копанням “морів” і затопленням сіл, “будовами п'ятирічок” тощо. Зрештою, той самий Чорнобиль.

Я досить детально вивчала питання цих переселень стосовно Житомирського Полісся, їздила по селах, навіть розмовляла з людьми, які пережили переселення з хуторів ще 30-х років.

Так от. Усі, абсолютно всі ці переселення та “укрупнення” призводили не лише до знищення “розукрупнених” населених пунктів — негайно, а й до деградації за кілька років мережі населених пунктів загалом, а потім до деградації всіх територій, які потрапляли під вплив цих процесів.

І кожного разу проводилася “роз'яснювальна робота”, з людьми “говорили”, велися “пропаганда та агітація” і все таке.

Щодо чорнобильських самоселів: от уже кому пояснювали-перепояснювали про небезпеку для життя й узагалі ганяли всіма способами, але ж вони там все одно живуть.

Про експериментальні села 70-х ще можна згадати, які планувалися як суперпрогресивні “вітрини” сіл майбутнього.

Не спрацювало.

Ясно, що там був цілий комплекс причин для занепаду й деградації, про них можна багато говорити, а головне, треба ретельно досліджувати, щоб це не повторювалося.

Але результат завжди (завжди!) був сумним або навіть трагічним, причому в довгостроковій перспективі, на кілька поколінь уперед.

Якщо не очевидний, калькульований занепад, то принаймні те, що зараз називають “травмою”, було завжди — на кілька поколінь, і досі це ще болить вихідцям з тим знищених сіл.

Другий момент.

Усі забувають, що виникнення поселення, населеного пункту — процес тільки на перший погляд спонтанний (або адміністративно-командний, як було за совка).

Принаймні для України виникнення поселень завжди чимось зумовлене — чи логістикою та географічним розташуванням, чи ресурсами, чи ще багато чим. І це завжди глибше і складніше, ніж ми можемо на перший погляд побачити. Смерть окремого населеного пункту позначається на його оточенні, на території загалом. Зв'язки важливі теж.

Не вдаватимусь у філософствування, але це має значення в перспективному розвитку, передусім економічному.

314896083_491942199640633_5651519812305817505_n.jpg

Розчищення деокупованих територій Харківської та Донецької областей.

Третє.

“Теорія розбитих вікон” працює. Жорстко і без шансів її обійти.

Це я як історик та урбаніст кажу. І як людина, котра облазила купу закинутих хат і колишніх панських маєтків і церков по селах. Болючі враження.

Вона працює на рівні села, міста, на рівні окремої квартири навіть. Поки є заброшки — населений пункт не може вибратися з депресивного стану.
Якщо процес відновлення хоча б на рівні “регулярно прибирати сміття” у звільнених селах не розпочнеться, матимемо не те що депресивні райони, а щось постапокаліптичне.

Зрештою вислів “мерзота запустіння” — біблійний. Тож не нам із ним сперечатися. (Жарт, якщо що).

Усе одно у стратегічній перспективі, вже після остаточної перемоги в цій війні, потрібно буде наші південні та східні регіони, які зазнали окупації або були зруйновані, не просто розвивати, а робити сильними. Робити з них, так би мовити, “форпости” проти майбутніх потенційних нападів обнутого сусіда, бо він, на жаль, нікуди не подінеться.

А для цього населені пункти, які існували здавна, які зберегли хоча б елементи інфраструктури, придадуться куди більше, ніж які-небудь новостворювані.

Повторюся, виникнення всіх більш-менш історичних населених пунктів в Україні чимось зумовлювалося.

Південь України, “степ” мав “заселення” та “освоєння” ледь не лейтмотивом усього свого розвитку (дурнувате слово “колонізація” вживати не будемо).

Тим більше, що, як несподівано для багатьох з'ясувалося, український Південь ледь не пів світу годує. Тож мережа розвинених і стійких населених пунктів тут просто необхідна.

Не забуваймо, що зруйновані житла та майно — це чиясь приватна власність, чиєсь “ціле життя”. І сказати людині, що все її життя, все, що не знищила усня, тепер знищить місцева влада чи взагалі — “Україна”, то це, м'яко кажучи, буде аж геть погано.

Крім іншого — як забезпечити справедливість — тих, кого переселили, стосовно тих, до кого, — і навпаки?

А для (пост)совєцької людини “справедливість” — важливіша за “добробут”.

Коротше, причин, чому не можна зараз ЗАЯВЛЯТИ про “відбудовувати не будемо”, можна навести ще цілу купу.

Що ж робити, якщо зараз ресурсів на відновлення всього немає?

Найперше, найголовніше завдання зараз — пережити оцю конкретну зиму. А це означає, що потрібно забезпечити конкретних людей житлом, причому теплим і хоча б мінімально комфортним, уже зараз.

Нехай це буде тимчасове житло, “на перезимувать”, але це найнагальніше. А вже потім є сенс говорити про “плани відбудови”.

315978721_497717112396475_4386576063475530460_n.jpg

У Балаклії відкрито рух тимчасовим мостом, який передали чеські партнери. Фото: Мінінфраструктури

Потенційну відбудову є сенс поділити на етапи: спочатку те, що можна відбудувати і що потрібне для життєзабезпечення, — у тих населених пунктах, де активне життя триває.

На наступних етапах — уже моделювати процеси відновлення. Саме моделювати, розраховувати, застосовувати системний аналіз та іншу страшну математику до процесів відновлення та розвитку, а не влаштовувати “кампанії” та “реалізовувати проєкти”. Але це окрема тема.

Потрібно буде враховувати бажання і готовність самих людей відновлювати населені пункти: можливо, хтось потім і сам не захоче повертатися, і село по факту зникне.

Але зараз заявляти “відновлювати не будемо” — не можна. Одна річ, коли мешканці села самі його покинуть, і зовсім-зовсім інша, коли влада прирече його на смерть.

Зараз потрібно — за згодою та по можливості участю власників зруйнованих садиб — розбирати, вивозити й утилізувати (окреме питання) руїни, сміття та інші сліди перебування окупантів; консервувати те, що залишилося (реально консервувати, а не просто забити вікна дошками й на тому все).

І ще: обов'язково, обов'язково в кожному селі знайти спосіб меморіалізації пам'яті про загиблих і про героїв, і спосіб музеєфікувати ці події. І це не мають бути “типові” рішення, як за совка з його бетонними пам'ятниками, це має бути щось унікальне, своє, для кожного села. Навіть якщо ці села потім так і не будуть відбудовані, але пам'ять має зберегтися.

Про “живі лише кладовища” говорили, але це є важливим маркером — для людей, не для сіл, це коріння, це точка опори, зрештою...

урбаністика відбудова України звільнені території

Знак гривні
Знак гривні