Санін, Лазуткін і Шкляр у Сучасності - перша зустріч дискусійного клубу
Журнал “Сучасність” існує вже майже 50 років – заснований демократичним крилом ОУН, він на початку 90-их був надзвичайно популярним в Україні, але поступово втрачав популярність, і торік було схоже, що журналу вже кінець. За його відродження взявся реанімаційний колектив у складі політика В'ячеслава Кириленка, видавців братів Капранових і головного редактора Тараса Федюка. Учора в Могилянці “Сучасність” показала, що вона розуміє під гаслом “повернутися до людей”.
Фото: Олександр СЕНЬКО
Почали з логічного кроку – організувати свого роду клуб. “Хотілося б, щоб кожне свіже число журналу стало темою для окремої розмови, - сказав Віталій Капранов. - Тому ми робитимемо такі відкриті зустрічі, на які запрошуватимемо чотири автори”.
На першу зустріч дискусійного клубу “Сучасності” у 318 аудиторію 1-го корпусу Києво-Могилянської академії прийшли представники редакційної ради і автори оновленої “Сучасності”.
Тема зустрічі була заявлена імлисто – і якось так вийшло, що загалом говорили власне про новий формат журналу. Для першої клубної зустрічі - цілком нормально.
Виступали (і кидали репліки) Максим СТРІХА, Віталій і Дмитро КАПРАНОВИ, Дмитро ЛАЗУТКІН, Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, Олесь САНІН, Василь ШКЛЯР і студенти Могилянки котрі прийшли на зустріч.
Дмитро Лазуткін читав вірші, чим викликав захоплення дівочої частини аудиторії (особливо про Олю, яка на 17-річчя віддалася в сріблястому “ланосі”), а Василь Шкляр заволодів аудиторію без використання сексуальної тематики.
Він розповів про свій роман “Чорний ворон”, який з вересня друкується у “Сучасності”. Просто і щиро Шкляр говорив страшні і водночас смішні речі – про 20-річних отаманів Холодного Яру, які залишилися в лісах і після 1921 року, щоб воювати з комуністами до останнього.
У нього найбільше і просили автографи – прямо в аудиторії, купивши свіже число.
ZaUA.org пропонує вам найцікавіші уривки з першого засідання дискусійного клубу “Сучасності”.
Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, заступник міністра освіти і науки України:
Зізнаюся щиро, вперше за 17 років я не передплатив “Сучасність”, бо зневірився. Мені здалося, що журнал вмер – але тепер точно передплачу. Це не та “глянцева” “Сучасність”, яка виходила торік. Бачу перед собою шляхетний журнал на доброму папері і без надмірностей – з текстами не для кожного читача.
Читач “Сучасності” - інтелігенція і студентство як резервуар для поповнення інтелігенції. Хотілося б, щоб часопис опинився і на столі депутатів Верховної Ради. Кілька таких людей уже є – зокрема, В'ячеслав Кириленко – але хотілося б, щоб їх було хоча б кілька десятків.
Я би поставив “Сучасність” у номінацію науково-популярних журналів. Саме в цій номінації, я сподіваюся, журнал і буде рекомендований міністерством освіти для передплати в університетські бібліотеки.
Команді нинішнього міністра освіти Івана Вакарчука (представника громадського руху “За Україну!) вдалося щось змінити у вищій освіті – і я сподіваюся, що після нас змінити ситуацію на зворотнє буде важче.
Володимир МОРЕНЕЦЬ, віце-президент з науково-навчальних студій НаУКМА:
Колись “Сучасність” була в переліку журналів Вищої атестаційної комісії (ВАК) – можна повернути цей статус. Після цього, я запевняю вас, можна буде не просити статті у авторів, а відбиватися від них.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, доктор мистецтвознавства:
Різні мають бути часописи – і суто наукові, і такі як “Сучасність”. Нинішній журнал справляє гарне враження. Але от я приніс гарні вірші Раїси Харитонової – думав показати їх Федюку, а Федюка тут і нема!
КАПРАНОВ (на жаль, не можемо сказати, хто з них :)) :
Федюк змушений поїхати на Кіровоградщину. Ми відновили друк часопису у травні – після кількамісячної перерви – а вже сьогодні отримали з друкарні свіже 9-те число.
“Сучасність” потроху сама відійшла від людей, відпливши у свій світ – ми ж хочемо повернути її до людей, до континенту, який називається Україна.
Студент Могилянки, який “щойно повернувся з-за кордону”:
Навіщо продукувати надмір текстів у черговому дрібному журнальчику?
СТРІХА:
Тираж легендарного “Критеріону” складав 800 примірників, але він творив спільноту. Нам потрібен часопис, який унікальним чином збиратиме людей у коло інтелектуалів.
Можливо, зараз видається забагато, справді. Але “Сучасність” претендує на те, щоб стати авторитетом для різних людей – від професора в Харкові до студента у Львові... Ці люди, можливо, ніколи не побачаться, але матимуть спільний дискурс. Я вже не кажу про іноземних читачів – хоча шкода, що “Сучасність” втратила ті тисячі діаспорян, які підтримували її передплатою.
КАПРАНОВ:
Інозмені передплатники приносять страшні збитки “Сучасності” - через височезні тарифи “Укрпошти” на пересилку. Чим менше їх, тим краще. (сміється)
СКУРАТІВСЬКИЙ:
А от на початку 90-их (коли Вадим Леонтійович працював на посаді редактора відділу науки і культури "Сучасності") матеріали надходили – дуже якісні, і дуже багато. Але ми розгубили автуру, тому що в нас не було гонорарів.
Інша причина занепаду журналу – зруйновано мережу поширення. І третє – треба друкувати щось цікавіше, ніж Чарльз Буковськи, яким уже 10 років завалена Петрівка.
Аудиторію треба повертати.
ZaUA.org:
Чи не планується для розширення аудиторії зробити сайт – з архівом усіх чисел з 1961 року?
КАПРАНОВ:
Плани на сайт є – грошей нема. Але ж ви знаєте, що скоро відбудеться електромагнітна катастрофа (сміється) – і весь інтернет загине, а книжка виживе.
Олесь САНІН, кінорежисер:
В одному з літніх чисел вийшло інтерв'ю зі мною – і це був один з небагатьох випадків, коли приємно було спілкуватися з журналістом, який брав інтерв'ю, і потім приємно читати – не було того дурного враження, коли читаєш готовий текст, що все це непотрібно.
Як я уявляв собі читача “Сучасності” під час інтерв'ю? Знаєте, якось у 90-тих я студентом їздив в Ірпінь робити музичні інструменти. Тоді туди ходили тільки електрички.
І от повертаюся я в Київ – останнім поїздом, один у вагоні, знаходжу на сидіння журнал без обкладинки... і знічев'я заходжуюся його читати. Читати, щоб відкрити для себе цілу terra incognita.
То була “Сучасність”. І коли я даю інтерв'ю, то в якості читача уявляю себе самого – молодого. Тому що треба дати трибуну новому поколінню, яке прийшло сюди цілими тисячами (нагадуємо, в аудиторії сидить біля 30 слухачів). Не віддавайте журналу ВАКу, не віддавайте його тим гурткам націоналістів з Будинку вчителя, які досі не зрозуміли, що та війна закінчилася...
Годі боротися, треба жити і продукувати нове.
КАПРАНОВ:
А ви не хочете спробувати себе на сторінках “Сучасності” ще й у якості публіциста або редактора сценарної рубрики?
САНІН:
Інших засобів існування, крім гонорару, я поки що для себе не знайшов (сміється). Щодо сценаріїв – то я не переконаний, що сьогодні в Україні знайдеться якісний кіносценарій для кожного числа “Сучасності”.
Дмитро ЛАЗУТКІН, сучасний український поет:
Я не культоролог, я ливарник.
Віталій КАПРАНОВ:
Два фізика і ливарник – ну й автура в нас.
Василь ШКЛЯР, письменник:
У свіжому, 9-ому числі “Сучасності” друкується мій роман “Чорний ворон”. Друкується повністю – бо всі мої попередні романи друкувалися у “Сучасності” і в Нежурнальному варіанті.
Чорний Ворон – ім'я одного з отаманів Холодноярської республіки. Ті роки – то фактично була україно-російська війна. І от після 1921 року, коли стало зрозуміло, що Армія з-за Збруча не повернеться, хтось пішов на амністію, хтось тікав на Донбас (казали “під землею нас не шукатимуть, бо то вже є в'язниця”), а хтось залишився, щоб воювати до останнього.
Вони казали “На моєму чорному прапорі написано “Воля або смерть!”, тож я зустріну смерть. Цих людей називали “залишенці”, і власне, я так і думав назвати роман.
Автор спогадів про Холодний Яр Горліс-Горський закінчує свою книгу 1921 роком, коли він виїхав на еміграцію. То була ще романтична боротьба, а в моєму романі хлопці воюють уже в часи НЕПу.
Я працював в архівах СБУ – і знаєте, там лежать ці всі матеріали, так ніким і необроблені. Місцями ця російська мова наповнена такими колоритними деталями, що я даю їх цілком.
КАПРАНОВ:
А як вам вдалося попрацювати в архівах СБУ?
ШКЛЯР:
А зараз це просто. Пишеш заявку і працюєш. Тільки весь час біля тебе сидить спеціальний дідусь. Навіть покурити за тобою виходить.
І в цих архівних документах отаманів самі чекісти називають “рыцарями леса”. Або така фраза: “Начитался Шевченки - и стал бандитом”. Я не знаю вищої оцінки творчості Шевченка.
Чекісти довго шукали труну з тілом отамана Веремія – і весь час знаходили порожні, тільки з вишиванкою і брилем всередині. Веремій постійно ходив у бій у брилі – і коли товариші йому казали “Зніми, у тебе ж постійно стріяють!”, він відповідав “Зате ви мене всі добре бачите”.
І от коли зрадник уже вказав місце справжнього поховання, і чекісти відкопали труну – то вона виявилася теж порожня. З запискою: “Ангели украли”.
В листопаді цей роман має видати “Клуб сімейного дозвілля” - і от якраз те видання матиме назву “Залишенці”. Бо виявляється, що вони ще якусь кримінальну серію “Чорний ворон” видають.
У "Сучасності" №9, 2009 можна прочитати:
- "Зміни треба було робити всім разом" - інтерв'ю Павла Вольвача з Сашком Положинським;
- роман Василя Шкляра "Чорний Ворон" (початок);
- текст Юрія Андруховича "Альберт, або Найвища форма страти";
- вірші Мілорада Павича;
- розвідка Сергія Грабовського "Пакт, який розпочав війну. Епізоди Великої Історії" (закінчення) - про співпрацю СРСР і нацистів;
- спогади Віктора Неборака "Перейменування";
- рецензії Михайла Бриниха, Андрія Кокотюхи та інших непересічних громадян.
