Агресія зашкалює. Стаття про ставлення до дітей в Україні і в Америці відкрила новий вимір дикості нашого суспільства

Коментарі під цією статтею показала нам новий вимір дрімучості частини молодих українців, бо «бабушки» з-під під'їзда коментар в інтернеті не пишуть. Почну з ремарки: всі, хто зараз читає цю статтю, у старості отримуватимуть пенсію, яка платитиметься з зарплат нинішніх дітей, які їх так дратують.

Думаю, кожному ясно, що вагітніти треба раз на 5-10 років. Тоді важко не буде. Дивно, що деякі подружжя цього не розуміють! Напевно, егоїсти.

От як ця Анна Андрієвська. Вона не тільки необачно народила двох дітей, а й підступно бере їх із собою до магазинів, кафе і літаків. Замість приховати ці ганебні вчинки, Анна пише статтю, що в Америці людину з коляскою пропускають уперед до літака, а офіціантки не психують, якщо дитина розлила кетчуп. І навіть якщо дитина побігла у супермаркеті, це ні в кого не викликає істерик.

Звісно, всі й так знали, що Америка - країна бездуховна, але щоб дозволяти дитині бігати по супермаркету... Тут уже народ не витримав. Стаття вийшла 5 жовтня, а вже 8-го ввечері під нею було 10 сторінок коментарів.

Як справедливо зауважив читач Павло Пастушенко, "кількість взаємної агресії і готовність ледве не вбивати одне одного через ставлення до чужих дітей у чужому ресторані чи літаку вражає!".

А річ у тому, що діти - істоти незручні. Плачуть, кричать, повзають, а потім ще й бігають. Від них доводиться ховати все гостре, скляне, електричне, маленьке (яке можна проковтнути). Варто відвернутися на хвилину, а воно вже впало з дивану або ледь не скинуло на себе чайник чи телевізор.

А буває, що й у кафе розіллють сік чи впустять тістечко на підлогу. Тому легше дітей не мати взагалі або відправити їх бабусі. Тоді буде багато часу і сил на цікаві і корисні речі: пити каву і вино, читати, мандрувати і писати у Фейсбуці про старіння населення і вимирання нації.

Найгірше, що в дітей - своя незрозуміла логіка. Тато запізнюється на роботу - треба швидко завезти немовля до садочку, а воно не дає натягнути на себе куртку. В автобусі треба їхати спокійно, а воно реве. У мами завтра зранку іспит, а воно будить серед ночі обидвох батьків - і ще, вочевидь, кількох сусідів. Молоді батьки знають, що таке справжня втома (якщо, звісно, всю роботу за них не робить бабуся, няня чи сестра).

А бувають і зовсім страшні ситуації: поважна пані віком від 25 до 65 років лягла на пляжі з книжкою чи журналом - а поруч бігає трирічна дитина і грається! І кричить. Уявляєте собі? А інколи випадково бризкає на пані водою чи сипле піском на підстилку. Це ж страшно! Ну чому, чому ці безвідповідальні батьки не надавали дитині по попі, не відібрали відро і совочок і не навчили говорити пошепки? Хіба ці егоїсти не бачать, що в пані цікавий журнал?!

Отже, народ справедливо засудив батьків-егоїстів і їхніх невихованих дітей:

"Батьки повинні ЗАВЖДИ пам"ятати, що ваші діти - це ТІЛЬКИ ВАШІ діти. Це тільки вас "уміляєт", коли ваше чадо верещить просто для того, щоб привернути до себе батьківську увагу [...]. Всім іншим це не подобається. Дітей треба вчити пристойно поводитись у громадських місцях і не привертати до себе увагу оточуючих." - Пише одна авторка.

Ніде правди діти: батькам дуже подобається, коли діти кричать на ціле кафе. Їм просто ліньки навчити дітей завжди поводитися чемно, хоча насправді це дуже просто (хто не вміє - хай не народжує).

"Всех нервируют невоспитанные дети. Никому не понравится, когда дети выливают или высыпают что-либо. Но особенно нервируют родители, которые смотрят на своих невоспитанных изучающих гравитацию чад с любовью," - погоджується інша.

"У нас з дружиною ювілей весілля. Я підготував вечерю в дорогому ресторані, грає приємна жива музика, горить свічка, напівтемрява, ми насолоджуємось атмосферою. І тут приходить хтось з дітьми, які починають бігати, верещати, штовхати відвідувачів (нехай і не спеціально)," - розповідає ще один коментатор. Але хіба ж батьки-егоїсти зрозуміють таку проблему? Вони ж, напевно, переконані, що діти - це головне у житті, а ювілей з вином при свічках - це щось вторинне (хоча нормальна людина розуміє, що все навпаки).

"Я в шоці від прочитаного! Авторка бере дітей з собою куди треба і не треба, дозволяє їм робити, що завгодно та ще й засуджує інших, які посміли "подивитися на нас"! Якщо дитина - повноцінна частина суспільства, то вона також має виконувати всі правила суспільства," - пише читач, в якого, безумовно, є багато особистого досвіду пояснення дітям віком 1,5 - 5 років, що вони мають виконувати "всі правила суспільства" (інакше він не говорив би так впевнено).

У статті пані Анни є й зовсім страшні рядки:

"Діти [у кафе] вилізли з ногами на диванчик і за кілька секунд розмазали кетчуп з пляшки (пізнання гравітації за допомогою густих кольорових рідин на гладкій вертикальній поверхні), поки ми з чоловіком озирались і ділились враженнями про нове середовище."

Яскравий приклад безвідповідальних батьків: відволіклися на секунду в новому середовищі у новій країні! Відповідальна людина такого не зробить: завжди матиме при собі мотузку, аби прив'язати дитину до стільця. І потім, що це за діти, які у віці до 5-ти років намагаються кудись залізти і щось розлити?!

"Я просто не представляю, что это за дети, которые в 1,5 года не понимают, что нельзя делать, а что можно в общественных местах? У меня племянница в год спокойно понимала, что в гостях нельзя шалить, как дома, и нельзя хватать все подряд," - розповідає читачка, яка, безумовно, бачить племінницю щодня у різних ситуаціях, та й взагалі чудово вміє виховувати немовлят. Справді, неможливо, щоб дитина у 1,5 роки не розуміла таких речей!

Щоправда, Павло Пастушенко намагається зруйнувати цю ідилічну картину: "І діти бувають різні, якщо у вас в 1,5 роки дитина марширує і заправляє ліжко, це не означає що ви впоралися б з іншою дитиною, з активнішим темпераментом". Він, мабуть, не знає, що так званий "активний темперамент" - завжди результат батьківського егоїзму.

"Коли ми це побачили, і почали вибачатись перед офіціанткою..." - продовжує Анна історію з розлитим кетчупом. А от пізно вибачатися: ніщо вас тепер не виправдає! Може ще скажете, що були "втомлені", бо з двома малюками у чужій країні "важко"? Але розумний і обізнаний читач заперечить: якщо втомлені - навіщо їхали до Америки? І чому не взяли з собою бабусю, щоб сиділа з дітьми? А ще краще - залишили б дітей в Україні? Вже не кажучи про те, що відповідальна людина взагалі не стала б народжувати двох дітей підряд; а розумна - так і жодного.

Адже дитині не треба багато часу, щоб щось розлити чи зламати. Тому у всіх безвідповідальних батьків є спільна вада: завжди запізнюються як мінімум на мить. Як сказав мій безвідповідальний знайомий про свою четверту дитину (2 років), "він пізнає світ, а ми збираємо уламки".

Доля безвинно замазаного кетчупом дивану викликала справедливий вибух народного гніву ("По-вашему нормально, когда ребенок в ресторане измазывает стулья соусом? Это Ваша личная безответственность.").

Але були й несвідомі учасники дискусії, які закидали якісь антинародні ідеї, на кшталт: "Автор говорит о ПРОИСШЕСТВИЯХ и НЕПРЕДВИДЕННЫХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАХ, а не о запланированных и вместе отрепетированных поступках. Просто на Западе, как правило, ДЕТИ - это прежде всего очень обдуманный и сознательный шаг, отношение к ним в обществе как к очень желанным гостям, особенно к маленьким детям".

Ну хіба можна посилатися на досвід Заходу? Там уже все неправильно! "Я не розумію, - дивується одна з читачок, - чому автор порівнює саме з Америкою. Саме в США набагато більше дітей, ніж у нас, потрапляють до психлікарень і виправних установ, починають ще у шкільні роки курити, вживати наркотики і т.д. Тобто, у нас теж таке є, але там - набагато частіше."

Приємно, коли людина володіє порівняльною статистикою і точно знає, що американські школярі курять і вживають наркотики більше від українських і проводять вільний час у психіатричних і виправних закладах. У таких випадках варто ділитися джерелами інформації, аби присоромити необізнаних американофілів.

Взагалі ж, як сказав той-таки Павло Пастушенко, "коментатори в міру свого досвіду і життєвих установок доповнили ті куці відомості, що надала авторка, власними фантазіями і подробицями. Хтось уявив розбещених дітей і матір, що тішиться з будь-якої їхньої капості. Інші - прекрасну маму і милих янголяток, за якими вона просто не встежила, трапляється..."

Післямова

Я, чесно кажучи, не уявив собі ніяких янгеляток. Натомість, уявив двох нормальних дітей до 5 років і двох втомлених батьків. Ми й самі такими були донедавна. І теж не могли завжди сидіти у чотирьох стінах, теж не було на кого залишити дітей, теж їздили з ними в автобусах і заходили до кафе, теж тихо раділи, коли дитина засинала у колясці і можна було розслабитись хоч на мить, теж інколи садили їх до візочку у супермаркеті - і теж не завжди встигали забрати кетчуп чи сіль. І діти інколи бігали.

Почитавши коментарі під Анниною статтею, дехто спитає: "Звідки стільки ненависті до дітей?" Це не ненависть, це нерозуміння ситуації. Колись я теж був бездітним і теж висловлювався на кшталт "якщо в бідних нема хлібу, нехай їдять булочки". Щиро не розумів, чому знайомій так важко вчитися в університеті, коли в неї двоє дітей, а чоловік постійно у відрядженнях. І не менш щиро дивувався, що знайомі не можуть прийти на зустріч за тиждень після народження дитини. А хіба не можна взяти колясочку з дитиною, поставити у куточку кав'ярні, а самим насолоджуватися кавою та інтелектуальним спілкуванням? І теж колись пояснював знайомій мамі, що її дитина "дуже балувана" (був тоді великим "спеціалістом" з педагогіки). Тому я й не дивуюся тим, хто обурюється, що дитячий крик відволікає їх від вина, свічок, ювілеїв, читання і загоряння на пляжі. Не дивуюся і не ображаюся.

Як сказала пані Valeriya Akhmetova: "Те, про що говорить автор, можна зрозуміти, тільки ставши батьками. А інакше, це порожня демагогія, не підкріплена особистим досвідом. Кожен, у кого нема дітей, вважає, що заспокоїти дитину у будь-якій ситуації - це раз плюнути. Або ж [що] нема нічого простішого, ніж встежити за активною однорічною дитиною, якій цікаво абсолютно все. І при цьому, не дай Боже. когось потурбувати."

Дітей витримати дуже важко - і батькам, і іншим. Така в них, у дітей, властивість. Коли за дорослою логікою треба спати чи сидіти тихо, за дитячою треба плакати (якщо немовля), або повзати де не треба, або бігати.

Коли за "звичайною" логікою треба якнайшвидше перейти дорогу, поки світло ще зелене - за дитячою можна сісти на асфальт посеред проїжджої частини. Коли за соціальною логікою півторарічна дитина має усміхатися привітній і ввічливій тьоті, то за дитячою цілком можна повернутися спиною і побігти за чимось цікавим.

І скільки б батьки не намагалися заспокоїти, пояснити, переконати чи примусити, все-одно не здатні зробити це миттєво. Але нарікати на це - все-одно, що нарікати на дощ чи сніг. Такий уже закон природи: сніг холодний, вода волога, а діти - то є діти.

Мати дітей - це не тільки фоткання біля колясочок, а й важка робота на повний день. Декому здається, що дитина до 5 років - щось на кшталт механізму: натиснув на кнопку (чи там сказати: "не можна!") - і воно зупиниться, натиснув на іншу (чи там дав по попі) - і воно замовкне. Не хочу нікого розчаровувати, але реальність є дещо складнішою.

Є у світі такі речі, які не зрозумієш, поки сам через них не перейдеш. Якщо в людини ніколи не було дітей, або лише одна (і дуже тиха) дитина, або дітьми займалася дружина, чи мама, чи теща, чи свекруха, чи няня, якщо дітей завжди було з ким залишити, то справді дуже важко пояснити, як таке може бути, що дитина бігає і кричить, а батьки її не затикають. Таке незнання - теж людська природа.

Чи можна дозволяти дітям все? Ні. Чи можна забороняти дітям все? Теж ні. Де провести межу? Ось це і є найскладнішим питанням. Постійно бити по руках - "не торкайся!", "не бігай!", "не говори!" - це не вихід. От якщо дитина безпричинно вдарила іншу, або забрала чужу іграшку, або робить щось небезпечне - тут вже батьки мають втрутитись.

Зауважу, що говорю про дітей до 5 років. Для когось це, можливо, не є очевидним, але різниця між дитиною у 2, 4, 6 і 10 років - колосальна. І якщо 14-річний підліток розмазує кетчуп у їдальні, а батьки йому нічого не кажуть - то це, м'яко кажучи, не зовсім та ситуація, про яку писала Анна Андрієвська.

Чому "на Заході" не прийнято хамити людям з дітьми? Не скажу за весь "Захід", але у Канаді суспільство значно менш агресивне, ніж у Центрально-Східній Європі (а особливо на пострадянських теренах). Це не значить, що у транспорті всі готові поступитися місцем людині з маленькою дитиною (декому важко піти на таку "жертву"). Або що комусь подобається дитячий крик.

Просто тут не прийнято кричати незнайомим людям: "Вас тут не стояло!" Крім цього, у сімейному ресторані знають, що туди можуть прийти діти, а діти - це живі істоти, а не ляльки. Та і взагалі, офіціантки у курсі, що їхня робота - обслужити клієнтів. Для пост-радянських офіціанток це не завжди очевидно: пам'ятаю, у 2006, у недешевому кафе на Хрещатику, ошатні офіціанти вистроїлися біля стіни і, ймовірно, уявляли себе манекенами, поки у порожній залі четверо клієнтів чекали, коли в них хоча б приймуть замовлення. А ви кажете - "толерувати дітей".

Є й такий чинник: закони Канади забороняють залишати без нагляду дітей до 12 років. Навіть якщо квартира закрита на замок. А оскільки працюють і чоловік, і жінка, то й з дитиною сидять і він, і вона. І не тільки сидять, а й виходять гуляти, водять на спорт і гуртки, забирають із садочку. І на вихідні разом ідуть до кафе. Після першого ж року таких вправ, якось толерантніше ставишся до "невихованих" дітей і "безвідповідальних" батьків.

А може річ частково ще й у тому, що в Канаді одягаються відносно просто, а якщо вже дитина забруднила сорочку чи штанці, то є пральні машини (якщо не свої - то громадські). В Україні тепер, переважно, в усіх є якісні пральні машини. Проте рефлекси сформовані за часів, коли прати доводилося руками, а воду інколи нагрівати на плиті. Тому дитину прийнято стримувати, щоб вона не дай Боже не скочувалася з пагорба та не полізла по підлозі. І всі настільки звикли стримувати і стримуватись, що коли дитина діє спонтанно, в багатьох з'являється почуття сюрреалізму (невже це можливо?!).

діти виховання маразм скандал комплекси сім’я суспільство