Як «всепропальщики» деморалізують бійців на передовій і допомагають ворогу

Перед очами поставали обличчя синів, а душу гризло усвідомлення того, що я можу їх більше не побачити, коли в той самий час… Ну чому гинути мушу я?

Заспокоївшись, я обмислив пережите і був вражений – наскільки легко правильно виписаний пост подавив в мені почуття обов’язку, вселив у серце сумнів і примусив боятися!

У тилу це важко зрозуміти. Знаходячись біля смерті – страх долаєш повсякчас, і коли він проривається – далеко не завжди вдається опанувати себе швидко. Навіть мотивована людина лишається людиною зі своїми страхами і слабостями.

Тож якщо під впливом правильно виписаних фраз, мій власний страх не стримали ані журналістське минуле, ані уміння аналізувати інформацію, ані тривалий досвід протистояння пропаганді Кремля – що казати на передовій про простого хлопця, призванного з села або містечка?

Темна сторона соцмереж

У в перші місяці протистояння України з Росією діяльність російських пропагандистів майже не зустрічала опору. Очевидно – українські Збройні сили і МВС до гібридної війни були не готові і як адекватно їм діяти – не відали. Забезпечення війська не витримувало критики.

Політичне керівництво явно зволікало з заходами. А найбільш оперативну інформацію українські громадяни отримували не від державних структур, а від блогерів, солдат і волонтерів з місць. Ворожим агітаторам в той час навіть не треба було нічого придумувати – було достатньо смакувати наявний стан речей. Така ситуація в багатьох сіяла страх і зневіру.

В суспільстві всерйоз обговорювалася версія, що політичне керівництво країни пішло стопами гетьманів Брюховецького та Самойловича, таємно уклало угоду з Москвою і свідомо організовують військову поразку та ліквідацію України як держави.

Саме тоді і з’явилися Інтернет-меми «все пропало!» та «нас зливають!». Осіб які більшість своїх дописів робили саме в цьому ключі користувачі соцмереж охрестили відповідно – «всепропальщиками». Якийсь час діяльність «всепропальщиків» мало вибивалася із загальної канви – про проблеми і армії, і всієї держави взагалі, тоді так само говорила вся країна.

Першими на сполох забили волонтери – стараннями інтернет-спільноти, героями АТО були зроблені бійці добровольчих батальйонів, тоді як Збройним силам діставалися самі критика і інформаційний бруд, в той час як тягар війни більш як на 80% тягнуть саме ЗСУ.

Результат такого перекосу був очевидний. «При всій своїй «розпіареності», я ледве набрав батальйон. Дякую нашим доблесним «вишиватникам» за істерики про те, що в нас генерали всіх зливають і крики «не йдіть в армію, ідіть у добровольчі батальйони»…

У підсумку ми завдяки істерикам та непорозумінню маємо те, що в армію ніхто не хоче іти» - ремствував в інтерв’ю, тоді ще лідер волонтерської мережі «Крила Фенікса» Юрій Бірюков.

Хто такі «всепропальщики» та за що вони борються?

Власний досвід діяльності в соцмережах дозволяє розділити «всепропальщиків» на три нерівнозначні групи.

До першої, певно, найменшої чисельно, але вельми впливової та ефективної, відноситься безсумнівна ворожа агентура, задача якої – сіяти паніку та вчиняти провокації серед українських громадян.

Свої аккаунти в соцмережах ці люди оформлюють у бездоганно-патріотичному стилі, (державними прапорами та знаменами УПА), спілкуються часто українською і гарячих дискусій уникають. Вони – не передають чужі тези, вони запускають в життя тези свої (а частіше – передані з відповідного центру).

Діє ця група не тільки в Інтернеті – чимало тез вона доносить і просто в живу. Наприклад, офіцери – заступники командирів по роботі з особовим складом (по старовинці – політруки) мають чимало клопоту з діяльністю цивільних громадян, які (особливо безпосередньо в Зоні АТО) підходять до солдат і заводять задушевні розмови на тему «коли ж ви поїдете скидати продажну владу у Києві?» та «невже ви не розумієте, що ваш ворог – не в Донецьку та Луганську?».

Інший приклад – чутки про фантастичні втрати ЗСУ, які примудряються майже слово в слово передавати і ватаги так званих «ДНР-ЛНР», і деякі вразливі громадяни, які, ну дуже переймаються долею країни. З власних вражень – постійно чув плітки про «забиті морги» в прифронтовій смузі.

І от коли я розпитував, чи бачив черговий розповідач ті морги особисто, отримував відповідь – не бачив. Чутка надходила або від товариша-товариша-товариша (що не перевірити), або – знову таки від місцевих мешканців. Справу свою агітатори знають.

Плітка, яка солдатом буде сприйнята критично, і яку він передасть з обмовкою «брешуть, швидше за все», вже у п’ятій-шостій похідній подаватиметься як істина, а потрапивши на соцмережі (або, ще гірше – у ЗМІ) буде легалізована остаточно.

Мета у цієї групи «всепропальщиків» зрозуміла – розхитати суспільство, та підготувати ґрунт до Майдану-3, аби політична нестабільність виникла в країні прямо під час боїв.

Друга група «всепропальщиків» - це активісти політичних партій. Не секрет, в українській політиці заборонених прийомів нема, в боротьбі за владу в хід ідуть всі можливі методи аж до самих брудних.

Поширення чуток про неймовірні втрати в Збройних силах та Нацгвардії, про сумнівні проекти уряду, про корупцію у вищих ешелонах влади, тощо, у першу чергу послаблюють саме чинну владу, а отже підривають її підтримку і створюють можливість певним партіям пройти у владу самим. Те, що все це шкодить не тільки правлячій партії але й країні, до уваги не береться – в нас «усі пані роблять це».

Третя й найбільш масова група – це звичайні громадяни, які щиро вірять в те, що борються з корупцією та зрадниками у владі, передаючи вісті про злочини можновладців, про «приховані втрати» ЗСУ та про проблеми на фронті.

Трагедія цих людей полягає в тому, що несвідомо з борців за покращення країни вони почасти перетворюються на розносників пропаганди ворога та ворожих чинній владі політичних організацій – і без третьої групи «всепропальщиків», діяльність перших двох була б набагато менш ефективна.

Прірва недовіри

Чи завдають шкоди всепропальщики на фронті? За словами офіцерів-політруків з 25-ї повітрянодесантної бригади – неабиякої. Поширення електронних носіїв, що дозволяють виходити в Інтернет, сягнула вже такого рівня, що відокремити армію від соцмереж на достатньо тривалий період стало нереально.

Тож не буде перебільшенням сказати, що користувачами соцмереж наразі є не менше чверті особового складу, а під впливом соцмереж перебуває (через чутки і плітки) не менше трьох чвертей бійців. Тези «всепропальщиків» до них доходять регулярно.

Про результати такого впливу розповідають волонтери. «Мусили робити коридор і підтримувати, прикривати спину пацанам, які виходили. Знаєш скільки танкістів приїхали на завдання? Мусили бути одинадцять. Один танк приїхав. Замість одинадцяти… А коли послали МТЛБ, то, вибачте, наші браві бійці… стрибнули на МТЛБ покинули поранених і просто спетляли. Вони покинули поранених» - розповіла в інтерв’ю волонтер, а нині службовець міністерства оборони Тетяна Ричкова.

Цікава деталь, побачена мною самим – під час боїв за Донецький аеропорт і Дебальцевський плацдарм соцмережі кипіли постами «всепропальщиків» про неадекватне керівництво ЗСУ, про помилки у військових операціях, про ті самі вади забезпечення і постачання. Але варто було боям закінчитися – і хвиля різко пішла на спад, так наче проблеми зникли зразу ж із завершенням активних бойових дій.

Ще приклад з власного досвіду. На початку серпня (за пару тижнів до катастрофи під Іловайськом), перебуваючи у Донецькій області я був вражений двома речами – забезпеченням солдат (стараннями волонтерів – набагато кращім за очікуване) і абсолютно упадницькими настроми серед особового складу.

Мережею тоді як раз ширилися ремствування, про те що в ЗСУ ніяк не налагодять систему ротацій і тому бійці змушені без відпочинку сидіти на передовій без заміни по кілька місяців. Наче слушні зауваження, так?

Але яково було це читати хлопцям, призваним у березні-квітні на термін у два місяці, за умови, що сиділи вони в АТО вже півроку без усвідомлення коли їхня служба закінчиться?

Коли обговорюють причини Іловайської катастрофи, постійно забувають фактор «вантажу 500», тобто бійців які або чкурнули з передової за перших же пострілів, або взагалі відмовилися висуватися на бойові позиції. А хто постарався над відповідним їхнім моральним станом – здогадатися не важко.

І справа не в боягузтві окремих бійців – проблема значно глибша.

Колишній радянський розвідник, а нині американський фінансовий аналітик Юрій Швець сформулював її так: «Ситуація навколо Іловайська і Дебальцеве вочевидь показала, що існує прірва недовіри і навіть ворожнечі між особовим складом Збройних сил України, що знаходяться на полі бою, і командуванням. Командування може розвернути в певних районах сили АТО, але як тільки починаються бойові дії – тут же зникає зв'язок і керування. Армія виявляється покинутою напризволяще і перетворюється на некерований натовп. Шириться чутка «Нас злили» і починається панічна втеча».

Нажаль така прірва існує не тільки в армії. Ставлення українців до своєї влади практично ніколи не було позитивним. В українському суспільстві ще й зараз доволі сильні ліві ідеї, за якими кожен заможний підприємець спільнотою сприймається як «крадій та бандит», а впливовий можновладець – як «корупціонер». І не завжди безпідставно.

Політична і бізнес-еліта платить суспільству тою самою монетою – вважає масою, лінивою та ненажерливою, не здатною забезпечити власний добробут самотужки важкою працею – такою, чий голос на виборах отримати можна обіцянками соціальних подачок (а не засобів заробити грошей самим), або просто купивши за гроші. Знову таки – не безпідставно.

Саме на цю прірву покладає свої сподівання політичне керівництво Кремля – на те, що за певних військових чи економічних негараздів українське суспільство вдасться розхитати, нацькувати на власну ж еліту і занурити у хаос політичного розбрату.

Очевидно – маси «всепропальщиків», незалежно від мотивів, що ними керують, зникненню цієї прірви не сприяють. Навпаки! Вони її поглиблюють.

Очевидно й інше, не здолавши цієї прірви, ані виграти війну, ані реформувати країну українцям не вдасться.

Між поганим і гіршим

Ситуації прірви між політичною елітою і суспільством були в історії всіх європейських країн і всі вони її колись долали. От тільки методи, якими вони це робили для нас, вочевидь, не підходять.

Прусський король Фрідріх Великий, долаючи подібний розрив між своїм генералітетом і армією (що повністю складалася з найманців) створив афоризм «солдат мусить боятися кийка капрала більше ніж неприятеля».

Крутими заходами долав у своїх полках розрив між солдатами та генералітетом молодий Наполеон Бонапарт. Фактично в ті часи розрив долався привчанням солдата безумовно виконувати будь-який наказ, без заперечень і сумнівів.

Не краще поводилися в минулі роки в Європі і зі «всепропальщиками». У Другу Світову війну їх карали у всіх воюючих країнах, з тої різницею, що одні (СРСР і Німеччина) їх розстрілювали та гноїли в концтаборах, а інші (Британія) садили у в’язниці і примушували розбирати завали від бомбардувань завданих німецькою авіацією.

Сучасна Росія розрив здолала шаленою пропагандою, завдяки якій в країні створено культ особи президента Путіна. Очевидно, для нас всі подібні заходи – неприйнятні.

Україні треба шукати нових, креативних засобів аби унеможливити негативний вплив «всепропальщиків» на свідомість громадян і в першу чергу – на армію.

Варто зазначити – сильним кроком для цього були четверта хвиля мобілізації і демобілізація солдат, що відслужили рік. Втомлених, зневірених і почасти деморалізованих чоловіків замінили люди значно більш мотивовані – цей факт відмітили навіть видання терористів.

Змінився дискурс і в Інтернеті – від тотального засудження влади і вимог її негайної заміни, в мережі розпочалася дискусія на тему, чи прийнятна заміна керівництва країни прямо під час війни, бо до такого не вдавалися навіть козаки-запорожці? З’явилася ціла низка блогерів які всіляко критикують і висміюють тези «всепропальщиків».

Існує на жаль, ще й протилежна крайність – трапляються випадки коли ярлик «всепропальщиків» навішують на людей, які повідомляють про реальні проблеми в Зоні АТО, або реальні загрози.

Так, під час оточення на Луганщині 32-го блок-посту, волонтерам з «Фонду Діани Макарової» та «Волонтерської сотні» довелося вислухати масові звинувачення і в сіянні паніки, і практично в державній зраді – через те що повідомляли про реальний стан ситуації навколо залоги блок-посту, і це було явно не до вподоби командуванню сектором.

Щоправда, у цій ситуації джерелом інформації виступали не «диванні аналітики», а відомі люди – волонтери, які на війні бували неодноразово. Але борців зі «всепропальщиками» це не зупинило.

А як відрізнити новини правдиві від чергової «всепропальної» хвилі?

Так само як і аналізуючи будь-яку інформацію. Треба брати новини з кількох джерел, цікавитися, описує людина власні враження чи передає чиїсь, запитувати себе з якою метою може бути поширена та чи інша інформація, критично ставитися до будь кого джерела.

Пам’ятати, що враження з місця не завжди відповідають загальній обстановці, і що кожна людина подає свою суб’єктивну току зору. І не забувати, що за будь якої ситуації немає порадника гіршого за паніку.

Однозначного рішення проблеми – нема. А тоді в АТО, після усвідомлення того, який ефект можуть мати пости «всепропальщиків», я відчув злість приблизно такого змісту: «Хай би вам, мудрили… Самі на війну їдете? Поміняти щось здатні? То займіться ділом, а не патяканням».

інтернет медіа війна