Як поводитися журналісту на війні. Лекція головного редактора Українського тижня Дмитра Крапивенка

Що треба зробити журналісту, перш ніж їхати до зони АТО

Найперше: попередити рідних близьких. Попередити редакцію. Майте на увазі, що фрілансерів до АТО не посилають. Рекомендую отримати журналістську акредитацію для роботи в зоні АТО – її надають при оперативному штабі АТО, для цього видання має звернутися до СБУ.

У такої акредитації є плюси і мінуси. Плюси - ви перебуваєте там легально, міністерство оборони може про вас подбати. Мінуси – ви потрапляєте під опіку штабних офіцерів у Краматорську, де знаходиться штаб АТО. Які переслідують свою мету – хочуть показати все якнайкраще, влаштувати показуху.

Це буде такий собі інформаційний рафінад. Він безпечніший, але ви не побачите деякі моменти – не поспілкуєтесь із тим, кого вони вважають крамольними.

Для інформації: з «Українського тижня» четверо людей побували в зоні АТО, акредитацію зробила одна людина.

Наступне - подбати про засоби безпеки. Мати при собі аптечку. Раджу змусити редакцію її придбати. Інститут масової інформації надає журналістам бронежилети і каски, і консультаційну допомогу. Обов’зково слід туди звернутися. Далі - зібрати речі, щоб не було зайвого багажу. Будьте готові до того, що ваш багаж може бути знищений.

Беріть необхідний мінімум. Одяг зручний, не яскравих кольорів. Гратися у Рембо і вдягати камуфляж не обов’язково. ІМІ дає наліпки з написом «Преса». Втім, не можу сказати, чи це вас захистить, чи надасть додаткову допомогу.

Обов’язково – мати при собі паспорт і журналістське посвідчення.

Жінкам – вдягатися скромно. Це не світський захід. Якщо це не врахувати, то щонайменше вам і людям, до яких ви приїдете, буде незручно.

Пристрої

Потрібно мати мобільний телефон. Не скажу, що треба ноутбук, – це додаткова вага, інтернет у зоні АТО проблематичний, зарядка теж. Найкраще мати смартфон - як диктофон і як камеру. Якщо фотографуєте фахово – беріть фотоапарат.

Друга річ за важливістю річ – так званий паперовий ДжиПіЕс. Тобто, атлас автошляхів. Не раджу користуватися електронним GPS: виведе на сепарські блокпости. Перед виїздом треба подивитися карту, прокласти маршрут.

Важливо – тайм-менеджмент

Плануєте поїздку на два-три дні: додайте ще день-два. Бо вибратися назад буває дуже важко. Вивчіть розклади потягів, автобусів із найближчих станцій. Бо складно спрогнозувати, як потім будете вибиратися

Ще зі спорядження треба мати кілька гелевих ручок, паперовий блокнот. Раджу подивитися хоча б на рівні Вікіпедії, як правильно називається військова техніка. Бо не все, що на гусеницях – це танк.

Ось і виходить: ви були в АТО, спілкувалися, а фотографію підпишете нефахово – і в читача питання: а чи справді він там був? Розберіться у в військових званнях – щоб знати, що майор старший за капітана. Принаймні, аби розуміти, хто більш компетентний.

Бажано пройти медичні курси на рівні того, як правильно затягнути джгут. Значна частина смертей – від втрати крові. Фотокор газети «Сегодня» помер після поранення в зоні АТО, бо не надали вчасно допомогу.

Варто навчитися користуватися кровозупинними засобами, на кшталт препарату «целокс». Вчитися зашивати рани не треба. У кожному підрозділі, який на місці перебуває тривалий час, є медик, який готовий прийти на допомогу.

Як їхати

В більшості підрозділів, як добровольчих (вони більше приділяють увагу піару, краще контактують з журналістами, натомість у у армії чи нацгвардії більша бюрократія) треба постукати в кілька дверей.

Спочатку сконтактуйтеся з прес-службою. Вас зустрінуть, будуть готові до вашого візиту. Тоді можна вирушати доступними вам засобами.

В чому тут мінус? За Маріуполем і Слов’янськом нормальне сполучення закінчується. Щоб потрапити на передову, треба, щоб вас зустріли. Або будете добиратися з пригодами.

Я дуже не рекомендую добиратися з місцевими таксистами. На Донбасі вони на процентів 80-90 співчувають сепаратистам. Домовляєтеся з ними – розмовляйте російською, не кажіть, куди їдете, контактуйте по мінімуму. Бо можуть завезти не туди.

Тому – бажано добиратися громадським транспортом. Найкращий формат – поїздка з волонтерами. Тут ви вбиваєте відразу двох зайців. Спілкуєтеся одночасно і з бійцями, і з волонтерами. І ті і ті цікаві.

По-друге, волонтери їдуть туди, куди тільки можна доїхати. Їх знають, їх може супроводжувати бронетехніка, вони знають паролі на блокпостах – що вам навряд чи хтось повідомить телефоном.

Тоді ви забудете про логістику, просто будете знати, куди вони їдуть. Є й мінус – волонтери переслідують свої цілі. Їм треба доставити вантаж, і не будуть чекати годину чи дві на кожному блокпості. Тому розраховуйте, що більше часу на журналістську роботу у вас буде в кінцевій точці маршруту, де ви заночуєте.

Специфіка спілкування

Перше – усвідомте, що далеко не всі хочуть спілкуватися. В когось негативне ставлення до журналістів. Люди зайняті справами, чи не хочуть витрачати свій вільний час. Обов’язково треба говорити з командиром – бо це найкомпетентніша людина. Знає, хто де знаходиться, хто за що відповідає. Вн же повідомить де укриття, як поводитися в небезпечній ситуації. Або призначає людину, яка про вас подбає.

Дуже важливий момент - зйомка

Кожну людину обов’язково питайте, чи можна їх знімати. Є люди з окупованих територій. Тоді - балаклава або розмите обличчя. Знімати техніку на позиціях заборонено. Особливо якщо ви під фото напишете, що на позиції такої-то бригади такого-то числа, була така-то техніка.

В дорозі категорично заборонено знімати на блокпостах. Людина, яка так поводиться, – потенційний шпигун. І вам пощастить, якщо ви після затримання доведете, що ви просто недосвічені. Можуть бути проблеми.

Не рекомендую подорожувати редакційним чи власним транспортом. Він може не повернутися.

В темну пору пересуватися не можна. Будь-яка машина, яка під’їждає на блокпост серед ночі, – це потенційна загроза. Я мав негативний досвід: поїхали із Старобільська вночі. По нас двічі стріляли, і враження це далеко не з приємних. Трапляються люди ризиковані, вони будуть пропонувати їхати в ніч – або відмовляйтеся, або відмовляйте їх від такої поїздки.

Два важливі моменти. Алкоголь і боєприпаси.

Алкоголь. Не вживайте алкоголь на фронті. З тих же причин, з яких не слід вживати алкоголь за кермом. І це зовсім не пуританство. У людини після алкоголю змінюється реакція. Ви не маєте досвіду, починається небезпечна ситуація, швидкість реакції буде інша. Тому пропозиції повечеряти з міцним я раджу відмітати.

Я був свідком показової сцени. Їхав у Артемівськ, у розташування батальйону «Донбас». Із нами було троє запорізьких журналістів Їхали власною машиною, в футболках, шортах, зате мали багато горілки. «Донбас», до речі, з ним пити не став. П’янка, втім, закінчилася дуже швидко, коли почали стріляти гранатомети. Але на ранок, коли ми поїхали на блокпости, одного з журналістів змогли екіпірувати, а двоє так і залишилися на базі.

Боєприпаси. Часто трапляється, що вас тепло зустріли, ви поспілкувалися, пообнімалися, обмінялися телефонами, і тут якийсь десантник каже – ти такий класний пацан, ось тобі граната. Деякі люди схильні до дешевих ефектів. І ось чим це може закінчитися.

Як відомо, рушниця що в п’єсі висить на стіні, у третьму акті стріляє. Вдома такі речі зберігати небезпечно. Домашні тварини, діти, може бути вибух. Більше того, скоріше за все, на блокпості у вас цю гранату знайдуть. А це стаття кримінального кодексу, і ніхто за вас заступатися не буде. Навіть той десантник, який подарував.

Дмитро Крапивенко на передньому плані ліворуч

Навіть гільзи не можна вивозити. Ми колись набрали два мішки гільз, для людей, які роблять сувеніри. На одному блокпості мали досить серйозні проблеми. Хто такі, нащо веземо. Раджу бути обережним.

Зброя – ще більш підозріло. І ви її запросто не вивезете.

Головна заповідь на фронті – не заважати

Починається небезпечна ситуація, обстріл, керівництво приїхало – це не ваша справа. Відійдіть осторонь. Не лізьте у справи, не призначені для вас. У бойові завдання вас посвячувати ніхто не повинен.

Якщо сталася трагедія, хтось загинув, поранений – етичні гальма мають бути всім зрозумілі. Не треба лізти з запитаннями: «А що ви відчуваєте, це був ваш земляк?» Зникніть з поля зору. Виконуйте команди старших.

Контакти з місцевим населенням

Треба бути обережним. Частина місцевих співчуває сепаратистам. Недолюблюють українські ЗМІ. Бачили кадри з Костянтинівки? Люди сприйняли появу журналіста 5 телеканалу неадекватно. Але є лояльні люди, волонтери, місцеві журналісти – часом дуже адекватні і цікаві.

Якщо у них є цінна інформація – спілкуйтеся з ними. На вулиці – будьте готові до агресивної поведінки. У прифронтовому місті найкращі ваші помічники – військові.

Була ситуація в січні. Закінчилася поїздка, хлопці поїхали далі, мені треба повертатися. У Слов’янськ «Хюндай» не прийшов, квитків нема. Наступного дня нарада в редакції, а я тут залишаюся сам. Сиджу в електричці, яка не їде, поруч – наші військові.

Я з ними переговорив, ми всімох в одному УАЗику наздогнали потяг, на який у нас були квитки, застрибнули і поїхали. Таксистів не раджу: страшенно дорого і небезпечно. Наші люди – це в першу чергу військові. Міліція – 50 на 50.

Є дві речі, важливі у спілкуванні з військовими. Перше – ревнощі між різними підрозділами. Ви приїздите до добровольців, і вам будуть говорити – армія нічого не робить, у них дисципліни нема, тільки ми воюємо.

Приїждаєте до військових: добровольці лізуть куди не треба, техніки у них нема, ми їх витягаємо. Теж саме у нацгвардії – армійці колгоспники, а ми МВС, ми тут повинні стояти і т.д. і т.п. Наче у студентів: перша група краща за другу. Але ви як фахові журналісти повинні цей фольклор ділити на два три. Зважуйте і фільтруйте усе, що почуєте.

Це ж саме стосується солдатського фольклору. Уявіть: людина два місяці на одному місці. Нудно. Будуть чутки. Наприклад: ми тут гинемо, а з Західної України нікого не призивають. А поруч знаходиться частина із Західної України, де те ж говоритимуть про східняків. Є таке окреме явище, як солдатський фольклор. Можна послухати, посміятися, зробити висновки – але це не достовірна інформація.

Достовірну інформацію мають старші офіцери. Інформацію від бійців треба звіряти з ними. Щоб ваш матеріал не виглядав, як дембельськпий альбом. З реальною інформацією це не має нічого спільного.

Повернення з АТО

Війна – потужний наркотик. Завжди хочеться туди повернутися. Така людська психологія. Але для себе завжди визначайтеся, в якій іпостасі ви повернетеся. Якщо як журналіст – шукайте інформаційні приводи. А не просто щоб поїхати і поринути в атмосферу.

Хочете стати солдатом – візьміть відпустку, звільніться. Покладіть журналістьке посвідчення і йдіть воювати. Насправді не можна перетворюватися на Порєчєнкова, який у касці «Преса» стріляв з кулемета.

Не зловживайте гостинністю. Війна - це ресурси. Якщо ви 4-5 днів перебуваєте на одному місці, займаєте спальне місце – будьте готові, що на третій день командир вас відправить кудись у наряд, рубати дрова, наприклад. Краще пересуватися з місця на місце, ніж стати таким собі сином полку в незрозумілому статусі.

ПИТАННЯ

У яких випадках не слід ділитися з читачем інформацією?

Ні ви, ні я не знаєте, що таке секретна інформація. Є спеціальні офіцери, вони її мають. Це як правило конверт, де є інформація про висування частини на якісь рубежі.

Інший вид – це проведення операцій. Нормальний командир з вами такою інформацією ділитися не буде. Але обов’язково питайте, що можна повідомляти, що ні. Ми як з волонтерами робимо – треба мати фото, що ми справді доставили вантаж. Фотографуємо, пишемо, що доставили в такий-то підрозіл. Але не називаємо населений пункт.

Для журналіста, навпаки, треба вказати, що це Дебальцево. Але не треба вказувати, якийсь підрозділ. Для читача це не важливо. Не слід відтворювати позиції військ. Тому як приїжджаєте, то відразу і питаєте, що можна робити, що ні.

А якщо вам хтось починає говорити – тут у нас є секретна інформація, 10 числа ворожий наступ, нас всіх зметуть... Це фольклор.

Чи можна співпрацювати з іноземними журналістами?

Я в Артемівську зустрів польських і французьких журналістів. Частина з них була на «тій» стороні. Я послухав, що вони розповідають, але ту інформацію публікувати не став би. Ви їдете, щоб отримати інформацію з першоджерел, а не від колег.

Ступінь правдивості такої «переказаної» інформації зменшується. Допомагати колегам треба – з флешки перекинути файли, розклад потягів підказати. Але ваша мета – здобути інформацію з першоджерел. А не щоб вам хтось інший розповів, де він був.

- Чи можна зробити матеріал із тилу ворога?

Відповідь - ні. Їхати туди – для українських журналістів страшенна небезпека. Якщо ви співробітник BBC чи CNN – тоді можна. Тоді є висока доля імовірності, що ви повернетеся живими.

Сепаратисти зневажають і вважають ворогами українських журналістів, а до міжнародних ЗМІ ставляться лояльніше. Але намагаються продемонструвати якусь показуху. Але в спілкуванні з місцевим населенням вас не обмежать.

Тут треба або застосовувати якісь хитрощі, їхати, як журналіст російського, кримського, казахського видання або працювати в міжнародних інформагенціях, або отримати гарантії безпеки.

При цьому слід розуміти, що таке таке сепаратисти. Це велика кількість банд, які між собою ворогують. Запросять вас «козаки», а потім перехопить якийсь інший загін.

- Наскільки високий рівень правдивості подачі інформації? І чи дозволяють журналістам говорити? Чи ведемо ми інформаційну війну проти російських ЗМІ? Чи програємо ми цю війну?

Слід розуміти, що на Сході України ситуація зовсім не така, як у Криму. Сходу не існує в політичному сенсі. Дніпропетровськ і Херсон – це вже не сепаратистський Схід. Харківщина – теж. (Хоч по міському населенню є питання). Мета Росії була – Новоросія , що складається з 8 областей. Зараз же вони контролюють ледве третину двох областей. Кримський сценарій вже не можливий.

Інформаційна війна. З одного боку, ми її програємо. Але нам потрібна асиметрична відповідь. Ми не можемо розповідати про вбитих снігурів, розіп’ятих хлопчиків тощо. Не треба боротися з ворогом його ж засобами. Рівень правдивості українських ЗМІ на кілька порядків вищий за російський.

Російські ЗМІ сильніші кон’юнктурністю. Людям говорять те, що вони хочуть чути. Кримнаш, бандерівці-карателі. А в Росії все настільки прекрасно. І це вже казкарство, а не журналістика. А насправді в Росії люди часто живуть в суворих умовах. І це якась психологічна компенсація – зате Крим наш, а ми вєлікая страна.

Не треба йти цим шляхом. Але головне – сила і Бог у правді. Українські ЗМІ повинні повідомляти правду, хай вона навіть болісна.

Інформаційну війну на території Росії ми програємо. Але наша основна мета аж ніяк не в тому, щоб її там виграти. В самій Україні рівень довіри до ЗМІ високий. Є проблема на звільнених і окупованих територіях. І тут держава не допрацювує. Не пояснює, куди ми рухаємося.

Не дуже активно спростовуються популярні російські пропагандистські міфи – наприклад, про заборону російської мови. Чи що ми ввійдемо в НАТО. Або що прийде Європа, і заводи закриють. З цією міфологією треба боротися. На рівні співпраці влади та журналістів. Журналіст не може зробити заяву «ми збережемо ваші заводи». Тобто, на звільнених територіях влада не допрацьовує.

ТСН провела експеримент. Зробила дайджест з українських ЗМІ, надрукувала газетки, люди охоче їх розбирали. Чомусь це не робиться централізовано, зате Новоросія ТВ на підконтрольних Україні територіях ловить чудово.

- Яка політика «Українського тижня» щодо висвітлення проблем у Криму?

У нас є постійна рубрика «Щоденники окупації» – інформація з перших джерел. Лайфова. Люди пишуть про свій побут, як проходить навчання, як живуть, хто з викладачів переїхав. Тримаємо руки на пульсі. Є глобальніші речі – наприклад, 10-й номер «Тижня» був повністю присвячений Криму.

- Як сприймають жінок-журналістів у зоні бойових дій?

Один з найкращих журналістів - Настя Станко з Громадського. Працювала влітку в зоні АТО, потрапила в полон. Тут справа не в статі, а в способі життя та манері спілкуватися. Я думаю, що з Настею люди спілкувалися охоче. Але є дами, які приїздять розфуфирені з манікюром, томно закочують очі, в когось зразу закохуються. Це треш, якого краще не бачити.

- Як поводитися журналісту, який потрапив у полон?

Забути про те, що він журналіст. Не вступати в суперечки. Менше говорити.

- Як ставиться місцеве населеня до української влади? І чи плануєте ви повернутися в зону АТО?

Повернуся в якості волонтера. Журналістика - це добре, але хочеться допомагати більше. Я зараз навіть не ставлю собі конкретного журналістського завдання, коли їду в АТО.

Про місцеве населення. Воно різне. Пропорція – 30/30/30. 30 за Україну, але ці люди стоять за Україну до кінця. Найбільша відвага – у людей з окупованих територій, у яких уже там навіть домівок нема.

Ще 30% приблизно – співчувають сепаратистам. Це здебільшого літні люди, у кого рідня в ЛНР/ДНР, чи які переживають, щоб не знесли пам’ятник Леніну.

Третина – найдивніші люди. Ходять із сумним поглядом і кажуть – когда ето кончіцца. З ними треба найбільше працювати. Донбас – це територія великих трудових колективів. Як скаже директор шахти – так і голосуємо. Треба поміняти цей директорат. Питаю: Чому ви за Януковича? – Ну він же наш. Треба знайти позитивних місцевих лідерів.

- Як діяти, коли ви на роздоріжжі – знімати матеріал або рятувати комусь життя?

Однозначно другий варіант. Це значною мірою цинічна відповідь - на чужій війні, десь у Сирії, я б надав превагу першому варіанту. А на цій війні я свідомий, на чиєму я боці. Якщо наш поранений поруч лежить, я не буду в цей час виставляти кадр із ним.

- Питання особливого статусу територій Сходу. Як ви ставитеся, і чим це обернеться?

Особливий статус є нав’язаним у ході мінських переговорів. Навязаний Росією, мета - щоб Україна взяла ці території на баланс. А вони продовжували жити як живуть. Але цей закон прийнятий, і це рішення вимушене. І велике питання – як він буде виконуватися. Там є питання виборів на окупованих територіях. І я не бачу, як їх можна провести. Цей закон – формальне виконання мінських угод. Дійсне на той період часу, поки не буде вирішене глобальне питання війни й миру.

- Чи є наркотики в зоні АТО ?

Ніколи не чув про це. Тому розцінок не зкажу. Єдиний момент – серед сепаратистів багато наркоманів, і в полон вони потрапляли. А от із алкоголем є проблеми.

- Чи можете надати інформацію про волонтерську організацією, з якою ви співпрацюєте?

Я працюю з волонтерською організацією «Мир і ко.» Засновник - Мирослав Гай, він є у Фейсбуку. Адреса центру - Шолуденка, 30.

медіа війна змі лекція