П’ять гріхів української журналістики. Чому наші медіа не можуть жити по-новому

Свіжий приклад описує у своєму Фейсбуці Дмитро Лиховій, колишній журналіст, а нині мобілізований військовий:

«Відбулася прес-конференція київського військового комісара. 13 телеканалів. Головне враження - інше. Наскільки ліниві й непрофесійні зараз журналісти. Причому ці чудові якості неабияк допомагають їм поширювати пропагандонські вкидання російських спецслужб. Питання про нібито "масовий" призов жінок повторили двічі. Вдруге - 112-й канал, який прийшов із 20-хвилинним запізненням.

Таке враження, що ані указ про мобілізацію від 14.01.2014, ані закони про мобілізацію й мобілізаційну підготовку не читав ніхто. Журналістські голови, на жаль, здебільшого кишать тими ж тупими чутками й пересудами, що й коменти у ФБ й ВК, тролейбуси й сільські базари. Плюс нерозуміння ситуації».

Треба визнати, що українські ЗМІ з часів перебудови стали однією з найбільш демократичних суспільних інстититуцій. Зміни в інших сферах відбувалися не так стрімко і не так офіційно. Так, залишилися «совкові» стандарти у державних і комунальних медіа, відчутним є олігархічний вплив. На жаль, Інститут масової інформації і Телекритика, досі знаходять антигероїв для рейтингів «джинси».

Однак щороку, за даними соцопитувань, засоби масової інформації разом із церквою виявляються лідерами довіри серед громадян.

До речі, про соцопитування. Рано журналістам почивати на лаврах. За даними досліджень Демініціатив, рівень довіри до ЗМІ за останній рік зменшився на 6% (13% у 2014-му проти 19% у 2013-му). Ще сумнішою виглядає картина у соцопитуванні КМІС (на замовлення «Дзеркала Тижня»): медіа опинились на восьмому місці народної довіри – після волонтерів, церкви, добровольчих батальйонів і навіть президента та прем’єра.

Це вже привід замислитись: чи стали наші журналісти жити по-новому, що роблять для того, щоб зберегти своє добре ім’я? Спробуємо визначити головні больові точки.

1. Нерозуміння особливостей роботи під час війни.

Називати бойові дії на Сході війною журналісти почали ще раніше за політиків. Проте далеко не всі намагаються працювати з урахуванням цієї дуже важливої обставини. Так, немає воєнного часу, а отже й цензури, втім кожен грамотний журналіст і редактор повинен відчувати відповідальність за наслідки своєї діяльності. Важко переоцінити такі наслідки.

Незбалансована стаття чи репортаж здатні посіяти неабияку паніку і дезорганізацію в тилу, а часом непрямо допомогти ворогові. Розглянемо на прикладах.

Іловайський котел і наступ російської армії наприкінці серпня – один з найбільш напружених етапів війни на Донбасі. Панічні настрої тоді не потребували якогось особливого підсилення. Але журналісти таки прислужилися цьому. Хто не пам’ятає новини: російські військові отримали наказ йти до Одеси.

Коротко її суть така: «Російські військові розповідають жителям Новоазовська, що отримали наказ дійти до Одеси. Про це Еспресо.TV повідомив один з жителів Новоазовська, окупованого напередодні російськими військовими».

Достовірність - шокуюча, але годі сумніватись, якого шуму наробив один такий заголовок. Треба розрізняти собівартість новини із «джерел»: не біда схибити з прізвищем майбутнього міністра культури, а поширити дезінформацію, яка викличе паніку у країні під час війни, - геть інше.

Чутки від населення щойно окупованого міста – це лише чутки. Треба розуміти, що остаточну мету великої військової операції знають офіцери штабів дуже великих з’єднань, які звісно ж не будуть теревенити з перехожими.

Тож «злита» в будь-який спосіб інформація подібного штибу має скоріше ідеологічно-залякувальний характер, «інсайдерською» її назвати не випадає. Грамотний журналіст та редактор, мають це «вираховувати» на рівні рефлексу, бо в цьому і суть журналістської роботи – відрізнити правду від дезінформації.

Так само було й з датою «повномасштабного вторгнення Росії» - інформація такого характеру до самого часу «ч» не виходить із Генштабу в Москві, і радіоперехоплення п’яних «казаків», які марять, що завтра буде наступ –це аж ніяк не привід залякувати країну «роковим днем».

Є приказка про суть роботи журналіста: «Якщо твоя мама каже, що любить тебе - перевір». Доказами можуть бути сімейні фотографії, слова знайомих, родичів тощо.

Перевірка фактів ніколи не була сильною стороною українських ЗМІ. «Прогресивні» ЗМІ від «тенденційних» відрізнялися заявленою позицією, а не дотошністю в перевірці опублікованих фактів і тверджень.

Ще під час Помаранчевої революції 5 канал поширював інформацію про «молодиків характерної зовнішності» (термін тітушки тоді ще не виник), які з обрізками труб біжать атакувати Майдан, або про російський спецназ, що розвантажується у Борисполі.

Війна на Донбасі ще більше загострила цю проблему. Виглядає дивно, але з точки зору пересічного журналіста кожен солдат на передовій – джерело інформації гідне цитування. Дивно, бо як влучно підмітив у своєму ФБ колишній журналіст Євгеній Іхельзон: "Шановні журналісти, коли ви хочете дізнатися про стан справ у компанії "Пепсі-кола", ви телефонуєте працівнику, який складає пляшки в коробки? Якого хріна ви телефонуєте солдатам і піднімаєте паніку на всю країну? Армія - це організм, що складається з сотень ланок. Війна - це не автокатастрофа, де можна опитати очевидців і скласти об'єктивну картину."

Мені на фронті доводилося від бійців чути таке: мобілізують тільки із Західної (чи навпаки Східної, залежно від того, в якому регіоні формувався підрозділ) України, воює тільки Армія (Нацгвардія, добровольчі батальйони), решта тільки бухають і мародерствують – також залежно від того, з солдатом якого підрозділу ти говориш.

За кількадесят кілометрів від Дебальцева на блокпосту можуть толком і не знати, під чиїм контролем зараз місто.

Зовсім уже казковий солдатський фольклор журналісти більш менш фільтрують, але широко цитують рядових і сержантів, коли ті говорять про «справжню кількість втрат», хоча зрозуміло, що посади і звання цих людей не дозволяють їм оцінювати масштаб втрат у межах цілого фронту.

Взяти хоча б недавнє повідомлення про шістьох загиблих у Пісках. Так, напередодні, був бій і загибель трьох воїнів підтвердили всі, включно з президентом. І раптом втрати помножуються надвоє. З подачі ФБ-сторінки полку «Азов». У професійного редактор таке повідомлення має викликати підозру:

По-перше, повідомлення на сторінці полку було подане від імені командира, а нині нардепа Андрія Білецького, однак на його сторінці такої інформації не було.

По-друге, «Азов» не перебуває у Пісках, тож логічно було, якби про такі втрати повідомив, наприклад ДУК, який також має потужне представництво у соцмережах. Зрештою «Азов» спростував цю інформацію, однак ЗМІ вже встигли поширити заяву, яка підняла хвилю необґрунтованого обурення і швидко обросла коментарями а ля «нас зливають».

Взірцевим можна назвати перевірку фактів української служби ВВС, де не женуться за сенсаційними заголовками, за якими ховається вельми сумнівна інформація. Однак, більшість українських ЗМІ не цікавляться таким досвідом.

На жаль, не бракує прикладів і несвідомої непрямої інформаційної допомоги ворогові. У підсумковій програмі ТСН - Тиждень в

сюжеті про терористичну загрозу є слова експерта про те, що професійні підривники зазвичай готують два вибухи: перший і другий основний протягом 15 хвилин. При цьому сам експерт наголошує, що зараз за межами Донбасу діють вочевидь непрофесійні диверсанти.

Немає жодних запитань до експерта – він сказав усе, що знає. Однак таким «мануалом», озвученим на загальнонаціональному каналі запросто можуть скористатись так звані «партизани», для широкої ж громадськості ця інформація великої цінності не становить.

Або ж, наприклад, сюжет ICTV про погане забезпечення військових. Важливий проблемний матеріал, однак двічі повторена інформація про дві гармати на 40 км ділянку фронту – це розвіддані для ворога.

Так, у терористів є розвідка, і звісно ж, вона є головним джерелом інформації. Однак кожні розвідані дані цінніші тим, чим більше джерел їх підтвердило. Чому українське ТБ має бути таким джерелом?

Сюжет завершується словами: «Виходить, що мільярдні бюджети, виділені на армію, розчиняються ще на під’їздах до передової. Із державного у солдатів – тільки зброя, боєприпаси, техніка і пальне. І ще дешеві кирзові берці, які називаються зимовими. А все решта – то клопіт волонтерів і самих бійців. Важко собі уявити ізраїльську чи американську армії, яким на передову все возять волонтери».

Армія у нас бідна, це правда. Проте перед тим, як робити узагальнення з натяками на непоборну корупцію: «мільярдні бюджети, виділені на армію, розчиняються ще на під’їздах до передової», - варто все таки посидіти над «Вісником державних закупівель» і подивитися на що витрачаються ці «мільярди», почитати, що пишуть експерти про вартість, наприклад, зимової форми і чи вистачає виділених коштів аби вдягнути нею усіх бійців, а також поцікавитися чи фізично встигають підприємства за декілька місяців пошити десятки тисяч форм.

Так, якщо заглиблюватися у ці теми, то потрібно робити репортаж на іншу тему, - може парирувати закид автор сюжету. Згоден, але якщо не володієш даними і формат матеріалу не дозволяє їх представити, то не треба робити голослівні висновки на рівні сільських базарів.

До того ж порівнювати ізраїльську та американську армії з українською -це взагалі верх дилетанства. Навіть якщо відкинути, що українська армія створюється прямо під час війни (журналіст мав би це знати). Бюджет американської та ізраїльської армії в десятки, якщо не в сотні разів більші, ніж бюджет української. Таке порівняння не коректне, не дозволяє глядачу об’єктивно зрозуміти ситуацію.

2. Культивація невігластва.

Власне фінальну частину сюжету, про який ми говорили вище, теж можна віднести до цієї категорії.

Але візьмемо й інші приклади. Остання прес-конференція президента мала кілька прикрих для української журналістики моментів: запитання, прочитане з смс, незалежний кореспондент, яка безапеляційно заявила, що влада ігнорує будь-які запити (хоча журналістська практика заперечує такі узагальнення), або фамільярне «Нурсултан батькович» (по-перше, називати казахського президента по батькові геть не обов’язково, по-друге, таке формулювання є просто не ввічливим та образливим і за певних конотацій взагалі може викликати міжнародний скандал). Все це симптоми задавненої хвороби «любити себе у мистецтві».

Пригадую одну з урядових прес-конференцій. Йшлося про диверсифікацію енергопостачання. «Ну что за дурацкие слова, я этого не понимаю», - дула губки блондинка, з вигляду вже не перший рік у журналістиці. До речі, не здивуюсь, що вона у своєму матеріалі спробувала якось обстібати слово «диверсифікація».

Як, наприклад, свого часу авторка «Української правди» у статті на релігійну тематику ледь не пишалась тим, що їй невідомо слово "еклезіологічний" (еклезіологія – розділ богослов’я, вчення про природу Церкви), втім їй це не завадило розмірковувати про специфіку міжконфесійних відносин у країні.

Українська журналістика тривалий час працювала в режимі серйозних обмежень, особливо в часи Кучми і Януковича. Тоді ж і виник термін «опозиційний журналіст». Себто той, який критикує владу. Безумовно, вона того заслуговує. Однак колеги часто настільки захоплюються формою, що за своїм епатжем гублять зміст, себто верзуть відверті дурниці з претензією на викриття влади з надією, що «опозиційність все спише».

3. У полоні російської культурної матриці.

Політичну загрозу «русского міра» українські журналісти побачили раніше за політиків, які ще тривалий час жили кучмівською ілюзією «багатовекторності». Гірше з культурною складовою.

Невипадково більшість друкованих та онлайн-ЗМІ у нас залишаються російськомовними чи двомовними з домінуючою російською версією. Цей феномен прийнято пояснювати маркетинговими чинниками. Однак російськомовність видання фактично завжди передбачає його істотну зануреність у російський культурний контекст.

Як і за радянських часів, так і зараз, навіть під час війни, залишається певний провінційний комплекс перед Москвою. Помітили, скільки вихідців із Росії пише у наші видання – істотно більше, ніж, наприклад, українців, що живуть за кордоном, і які могли б розповісти чимало цікавого.

Однак тренд: побивання росіян на тему майбутнього РФ, а не статті скажімо на теми шляхів модернізації України. Українські журналісти пильно стежать за «Дождем», «Слоном», «Снобом» та іншими російськими лібреальними виданнями, приділяючи увагу англомовним виданням у рази менше.

Як наслідок, російські «зірки» а ля Охлобистін та Порєчєнков посіли у наших ЗМІ більше місця, ніж оприлюднені The daily beast нові фото з розстрілу Майдану.

Так само як гострі колонки про імперські амбіції Путіна, його подібність до Муссоліні, і так далі, у нас куди більш популярні, аніж повноцінні розслідування, тем для яких у нас вистачить ще на кілька поколінь.

Своєрідним маркером є рецензії на українські книжки і фільми. У наших російськомовних виданнях сформувався такий тренд: хвалити успішне західне кіно, лаяти услід на Снобами-Слонами російські агітаційні фільми і іронізувати щодо українських.

Ось, наприклад, рецензія на фільм «Поводир» на популярному сайті «Лівий берег» Автор не бажає розуміти історичний контекст картини – «это не так уж и важно» (повертаємося до главки «Культивація невігластва»).

Тому для неї є дивним, чому американський хлопчик читає Шевченка (він же вчиться у харківській школі Третього інтернаціоналу), не помічає самогубства і мук старого більшовика Ситника (очевидний перегук зі Скрипником), поспішно називаючи усіх героїв картонними. І що не менш показово, Голодомор називає голодом в Україні – саме так, з малої літери.

Дає поради: «Гораздо более адекватным решением было бы пустить свой энтузиазм на экранизацию украинских литературных произведений на интересующие режиссеров темы, а не на сведение логических концов с концами в собственных монументальных полотнах», не знаючи, що сценарій до фільму писали якраз українські письменники, зокрема Олександр Ірванець (повертаємося до главки «Культивація невігластва»).

Новорічний скандал на «Інтері» - лише верхівка айсберга, яка демонструє наскільки глибоко інтегровані у російській контекст наші медіа. Здається, що очільники і власники медіа просто не бачать або лінуються шукати альтернативу цьому контекстові.

4. Конспірологія.

Прості люди, коли бачать перед собою журналіста, люблять запитати: «Ну ти ж преса, маєш краще знати, що воно далі буде...» Відповіддю на таке запитання зазвичай є посмішка і жарт. Однак у професійній тусовці нострадамусів – хоч греблю гати.

От на 100% впевнені, що знають майбутнє щонайменше на п’ять років наперед. Я навіть вивів свого часу формулу: не маєш раціональних логічних пояснень тих чи інших явищ – прикрий все інтересами олігархів, і будеш в тренді. Олігархи ж бо не політики, обвинувачень на свою адресу скоріше за все не помітять, спростовувати навряд чи щось стануть.

Журналістська теорія змови зводиться до формули: всі з усіма вже давно домовилися. І для переконливості – історичну аналогію. Успіх «Свободи» на виборах-2012 журналісти-конспірологи пояснили швидко: Янукович хоче в 2015-му році витягнути Тягнибока у другий тур виборів і перемогти, залякавши півкраїни жахами націоналізму.

І вбивчий аргумент: так робив Єльцин в 1996-му і Кучма в 1999-му. Або: Майдан організували російські спецслужби, щоб втримати контроль над Януковичем. Або: добровольчі батальйони – це приватні армії олігархів, які вони використовують з метою перерозподілу ресурсів. Ну і ще багато чого.

На щастя, популярні оглядачі, які викочували ці одкровення на шпальтах центральних ЗМІ, вже у минулому. Така «страшна правда» поширюється здебільшого маргінальними виданнями, але її і досі всерйоз обговорюють на доволі представницьких медіа-тусовках.

5. Вчитись – для слабаків.

В Україні журналістиці, у сучасному розумінні слова, зараз вчать хіба що у Києво-Могилянській академії та Українському католицькому університеті. Інші ж університети працюють у контрпродуктивній пострадянській манері. Втім головна проблема навіть не у базовій вищій освіті. Є чимало «технарів», які пишуть незгірш за дипломованих гуманітаріїв.

Проблема в консерватизмі наших редакцій, де дух «опозиційності» є головним критерієм професіоналізму, змінювати формати роботи не прийнято, а будь-яка інновація сприймається як перешкода.

І це при тому, що і в Україні, і за кордоном проводиться чимала кількість тренінгів для журналістів. До речі, на них майже завжди аншлаг. Однак, є підстави сумніватись щодо ефективності цих заходів. Для більшості учасників таких семінарів і тренінгів - це привід вирватись на якийсь час із редакційної рутини, а ще краще задарма побувати за кордоном чи в іншому місті, саме ж навчання не є пріоритетом.

Бо впроваджувати на практиці отримані знання не квапляться ані головні редактори, ані рядові журналісти. Причина в ілюзії, що головна задача ЗМІ – воювати зі «злочинним режимом», а решта додасться. Недарма ж у нас «гвардія» журналістики наступом пішла у велику політику. Ті ж, хто залишився, все ще намагаються триматись застарілих моделей, бо працювати по-новому бракує бажання і знань.

Та й різноманітні навчальні центри для журналістів роблять акцент на другорядних, суто технічних навичках. Журналістів учать різним прибамбасам, які допоможуть в роботі, але не вчать бути власне журналістами. Бо журналіст - це не той, хто гарно складає слова, чи вміє зробити відеоролик за пів години.

Журналіст - це той, хто має широкий світогляд, досвід, навички й інструментарій, які дозволяють відрізнити правду від брехні, яку нав’язують зацікавлені сторони (політики, бізнес, піарники і навіть громадські активісти) та показати (наскільки це можливо) усі сторони і складності явища, яке взявся висвітлювати.

Причина ще й у тому, що в більшості українських ЗМІ штати дуже маленькі, а відповідно великі навантаження на журналіста, якому банально не вистачає часу осмислити зібраний матеріал.

До того ж левова частка ЗМІ залишаються дотаційними, то ж не йдеться про повноцінну конкуренцію, яка значною мірою стимулює модернізацію всієї галузі.

медіа змі дискусія