На київських дачах. Як живуть біженці з Криму: кримські татари і словяни.

Незвичне слово «материк», яким вони іменують Україну, постійно дивує і спантеличує під час нашого з ними спілкування.

Дача-сарай. Слов'яни

Відчуження кримців легко зрозуміти. Письменник Ян Синіцин, відомий як Іван Ампілогов, і його приятель, скульптор Сашко Хмара, всього за кілька тижнів буремного березня потрапили з чорноморського побережжя в напівзруйновані халупи.

Дві кімнатки в сарай-дачі на Русанівці (здається, ще трохи – і по прогнилій підлозі тут прошмигнуть пацюки), антисанітарія, жодних сантехнічних вигод, за винятком перекошеного крану, що прокапує на пожовклу раковину, заржавіла електроплитка з заяложеним дротом, та щонайважче – безробіття.

Письменник і аналітик Ян Синіцин переконаний, що біженців понад пятнадцять тисяч.

Помешкання потопає в сонячних променях, а за дверима – по коліна висока п’янка трава. За парканом красуються червоно-цегляні особняки пузатих київських «господарів». Ті незадоволено крутять носом у бік «підозрілих» переселенців та жовто-синього татарського прапорця-наліпки на їхньому вікні.

Війна розколола їхні сім’ї та позбавила праці

Хлопці не нарікають. Радше навпаки: думають, як повернути Крим «материкові», витесують скульптури, дописують у столичні ЗМІ та далі живуть «майданом» і його ідеями. Ми зустрічаємося акурат після з’їзду кримських біженців.

Основна думка, яку намагаються донести мої співрозмовники – «материк», цебто нова українська влада, не має права так легко здавати Крим.

– Війна зачепила забагато доль, – пояснює Синіцин. – Я особисто знаю кілька сімей, де, наприклад, батько з сином виїхав до Києва, а мати з донькою залишилася в Криму. Чи то навпаки. Тобто мова йде про розколоті внаслідок війни сім’ї.

До слова, в Україну з тимчасово окупованого півострова за останні місяці вже емігрувало майже десять тисяч осіб. Хоча Ян, що понад кілька років досліджував ситуацію на півострові для ОБСЄ, переконаний: насправді переселенців значно більше – понад п'ятнадцять тисяч.

І приблизно три тисячі з них зупинилися в Києві. Причому найважче здебільшого доводиться – слов’янам, як вважають хлопці, бо кримські-татари на їхню думку більш згуртовані.

– Уяви собі, що ти, наприклад, фахівець з курортного бізнесу на морському побережжі або колишній власник маленького чорноморського пансіонату, – підключається до розмови Хмара. – Тобто в тебе надто вузький і специфічний фах, щоб миттєво перекваліфікуватися в Києві. І що робити? А таких сімей, де батьки не в змозі швидко вирішити проблеми з працевлаштуванням, переїхали сотні.

Гроші. Точніше їх відсутність вганяє у депресію і гнітить мігрантів. Зараз це їхня головна проблема. Переселенці втратили заощадження.

За словами моїх співрозмовників вони зникли в кримських відділеннях українських банків. Саме так, українські банки відмовляються віддавати біженцям їхні кошти посилаючись на те, що не можуть отримати назад видані кредити. Тобто банки мінімізують збитки за рахунок втікачів.

Пошуки ж роботи видаються малоперспективними. Багато родин змушені перебиватися з дітьми в тісних однокімнатних квартирах, або й у достоту таких самих халупах, як Сашко з Яном.

З іншого боку, ситуація змушує кримців бути винахідливими та невпинно ставити самим собі питання про можливе чи майбутнє повернення на півострів.

Окупант готовий на все – і цього не варто забувати

Ми на місці, прямо з Русанівки, телефонуємо одному з наших кримських друзів – Володимиру В. Той зумисне розмовляє російською, хоча здавна відомий як один із небагатьох україномовних «камікадзе» на півострові. Просить набрати його за півгодини.

Зрозуміло, що всі засоби зв’язку останніх українських «залишенців» у Криму відстежуються та прослуховуються. Утім, за півгодини ми-таки виходимо на зв'язок.

– Та пофіг. Вони й так усе знають, – розповідає Володимир. – Приємно, що нас хоч хтось не забуває. Зараз уся увага переключилася на Донбас. Поки захоплювали Крим, нам постійно допомагали. Тепер забули.

Проте Володимир аж ніяк не дорікає. У його словах радше лунають чіткі застереження:

– Окупанти готові на все. Очі вам виколювати, голови відрізати. Зрозумійте це! Не тіште себе на материку ілюзіями. Інакше самі не спам’ятаєтесь, як втратите Харківщину, далі – Полтавщину, а там дивися – і Чернігівщину, і опинитеся з загрозою віч-на-віч у Києві. Ворог має на меті захоплювати регіон за регіоном, а для вас створити резервацію з трьох західноукраїнських областей, щоб показати, мовляв і там ви ні на що не здатні. Я також у це довго не вірив, поки не переконався за останні місяці. Вони готові на все!

У важкі передбачення не хочеться вірити, і я пояснюю песимістичний настрій нашого приятеля загрозами, що випали йому на долю на окупованому півострові.

Однак кримці, з якими веду розмову далі, знову акцентують мою увагу на необхідності для нової української влади боротися не лише за Донбас, але передусім – за Крим. Іншими словами: переносити війну на територію ворога, а не лише захищати – власну.

– Так, чимало переселенців звинувачують в тому, що сталося, тобто у своїх бідах, – «материк». Нас здали занадто легко. За нас навіть не стали боротися, – вважає Ян. – Зрештою, на кого ще складати провину простим інженерам або будівельникам, торгівцям чи навіть деяким маститим бізнесменам, які в одну мить змушені були кидати все й тікати з міст, де прожили ціле життя?

Річ у тому, що і Ян Синіцин, і Сашко Хмара постійно були відомі в Криму як прихильники «помаранчевих». Отож залишитися на півострові означало б для них просто «зникнути» услід за багатьма іншими проукраїнськими активістами або ж повторити долю священика з Перевального о. Івана Катькало.

– Уявляєш, як ми «шифрувалися» всі останні дні? – додає Сашко Хмара. – Це справжні детективні історії. Ми змінювали зачіски, вуса та бороду ледь не кожних дві години. Адже козачки мають право знімати з потягів на Перекопі будь-кого та будь-коли.

Вони, зрештою, роблять успішно це й зараз, що, безсумнівно, буде однією з причин економічного колапсу окупованого Криму. Згадаєш мої слова ближче до осені. Яка економіка функціонуватиме в умовах, де Аксьонов перепиняє потяги й знімає з них пасажирів, коли йому заманеться?

Також, як оповідають хлопці, за перших же днів окупації з багатьох вороже налаштованих до українців кримчан відразу позлітали маски. Інтелігенті люди, котрі досі здавалися друзями, виявилися агресивними українофобами.

Сашко Хмара. Я уважно роздивляюся Сашкові скульптури. Інструменти та цінна деревина – все, що йому вдалося захопити з собою до «чужого» Києва.

Досі ліберальна та начебто «просвітлена» російська публіка раптом почала проявляти далеко не ліберальний фашистський оскал. Загалом до розуму цієї «інтєлєгєнциі» стало просто неможливо достукатися.

– Але, звісно, коли ви попадаєте до Києва, і не маєте засобів для існування, коли оренда квартири коштує щонайменше три тисячі гривень, а у вас на руках малі діти, то кого вам звинувачувати? – риторично запитує Сашко Хмара. – Атож, окрім Путіна, і сам – «материк».

Скульптура і книжка

Я уважно роздивляюся Сашкові скульптури. Інструменти та цінна деревина – усе, що йому вдалося прихопити з собою до «чужого» Києва. Дома він витесував скульптури для готелів. Нині шукає учнів у Києві.

Тим часом Іван Ампілогов гротескно змальовує у своїх творах парадоксальні кримські реалії: півострова, за який тисячоліттями точиться війна, якого чекає невтішне майбутнє в разі, якщо він залишиться в російських лабетах.

«Вольєр» – перша книжка Яна, він мені її підписує у своєму київському баракові на Русанівці. З назви й так усе стає зрозуміло: півострів як «вольєр», оточений колючим дротом – Синіцин змалював нинішні події ще задовго до їх початку.

Я також символічно купую в Сашка одну з мініатюр – дерев’яну скульптурку, хоча той вирішив мені її просто подарувати.

– На удачу, – переконую я нового приятеля. Між тим, тонка різьба милує око, і направду важко відірвати погляд від вродливого дівочого обличчя з вигнутим носом, яке витесав скульптор-графік.

– Це – самшит, – зауважує Сашко.

– Кримський? – перепитую я.

– Атож, – відповідає він, і мені враз згадуються вічнозелені красені, на яких частенько там натрапляв .

Ми ручкаємося на прощання. Русанівські яблуні шелестять мені вслід. Дерев’яна фігурка лежить на дні сумки. «Насправді, переселенцям з Криму цілком можливо та реально допомогти», – нагадує вона мені.

У когось із них можна придбати гарний мистецький виріб; хтось із них має всі шанси стати викладачем в одному з київських вишів, або шкіл; хтось – навіть започаткувати власний бізнес.

Крим наш, його мешканці – такі ж як ми, наші брати та сестри. «Материк», як називають вони нас – це ми самі.

На дачі в Скрипки. Кримські татари

Частина кримських переселенців має намір повертатися на півострів. Про це мені заявив один із київських активістів меджлісу Ерфан Кудусов. Досі Ерфан, юрист за фахом, усе ж працював як дрібний підприємець у Києві, проте його багатодітна сім’я мешкала у Ялті.

Наша з Ерфаном зустріч відбулася на дачі в Олега Скрипки за Києвом. Відомий музикант тимчасово передав свою ошатну, утім напрочуд скромну літню резиденцію двом кримськотатарським родинам.

Отож одна з доріг селища, яке ховається за кількадесят кілометрів від Броварської траси, поступово виводить мене до тимчасового помешкання кримських переселенців. Ерфан із дружиною та своїм середульшим сином виїжджає назустріч стареньким авто вишневого кольору.

Саме ця машина, як оповідає подружжя, і допомогла їм вирватися два місяці тому з окупованого Криму.

– Першими з півострова виїхали «бородачі». Ви самі розумієте чому: їх усіх винуватили б у ваххабізмі з тероризмом, – розповідають мені. – За ними потяглися активні члени Меджлісу, які стояли поперек горла проросійським організаціям. До них належали й ми.

Діти

В Ерфана з Еміне четверо дітей. Найстаршому Керіму – вісім. Близнюкам Мелєк та Хорану – по три. Галілю – шість. Отже, сім’я Кудусових зіткнулася з проблемою: як прогодувати і виростити дітей.

Схожу картину, тільки набагато катастрофічнішу можна побачити й серед решти біженців. Адже кримськотатарські сім’ї нерідко багатодітні. Тим часом, дорослі в Україні опинилися цілковито без роботи.

Унаслідок окупації зупинився кримський бізнес Кудусових. Відтак їм доводиться виживати, на пенсію з інвалідності батька Ерфана й підтримку одноплеменців – це все.

–А як Ви, Еміне? – ставлю я дещо безглузде запитання на тлі почутого.

– А що я? Ви ж бачите – четверо дітей, усі мал-мала. Зараз я – домогосподарка, – усміхається жінка.

Маленька Мелєк не відступає від мами. За нею з’являється Керім. Хлопчаки галасують довкола мене, розмахують палицями так, наче б’ються шаблями.

–Килич ми? (Це шабля?) – запитую я по-татарському Керіма.

–Ебєт (Так), – відповідає він.

Діти Ерфана й Еміне, як і самі батьки, не дуже добре володіють кримськотатарською мовою – сумний наслідок депортації 1944 р. На жаль, обидві бабусі цих дітей, що могли б передати онукам рідний мовний спадок, залишилися в окупованому Киримі (Криму).

А втім, треба віддати належне хлопчакам: ті чудово володіють українською. Як з’ясувалося, в Ялті в Керіма клас складався лише з росіян та українців, за винятком його самого й – учительки-виховательки. Проте це анітрохи не заважало хлопчакові тісно приятелювати з дітьми та опанувати – українську - її викладали як державну.

Я мовчу. Западає ніякова тиша. «Самі бачите, що накоїла війна», – у відповідь на мій подив ніби промовляють очі Еміне.

Самопоміч

–А як же допомога держави? – запитую я.

–А що держава? – перепитує Ерфан. – Держава надала під Києвом кілька санаторіїв для тимчасового перебування. Проте жодними коштами не забезпечує. Люди виживають самі як можуть. Приїжджали самотужки. По своїх каналах і селяться.

У Києві частина згуртовується довкола кримськотатарських структур та організацій, зокрема, ресторану «Крим».

– Чи можливо організувати проведення якогось курултаю переселенців? Наскільки ви, узагалі, згуртовані? – цікавлюся я.

– Ви знаєте, розповіді про унікальну згуртованість кримських татар – це значною мірою міфи, – переконує Ерфан. – Жодної мови про проведення якогось курултаю переселенців не ведеться. Це можливо хіба що в перспективі.

Безвихідь штовхає родини назад до Криму. Там небезпечно, але все ж є надія, що зможуть вижити.

На дачі у Скрипки. Ерфан Кудусов з донькою

Хоча існує й зворотна тенденція – як говорять у Меджлісі, кілька тисяч кримських татар, що залишилися на півострові, навпаки: планують мігрувати сюди – до тих чи інших українських областей, оскільки ризикують своїм життям і свободою щохвилини. Вдома вони опинилися в цілковито ворожому оточенні, у замкненому колі.

Проте що вони робитимуть у Києві, чи скажімо на Черкащині? Я цього також не уявляю. До речі, на Херсонщині нам будуть відведені окремі території, згідно з уже наявним розпорядженням тамтешньої влади. Але чого очікувати далі? Це відомо лише Аллаху.

«Повернути Крим»

Фактично наразі переселенцям вдається виживати лише за рахунок підтримки не чисельних громадських організацій та своїх більш заможних земляків. Проте таке становище не може тривати безкінечно. Як і українці та росіяни, кримські татари нерідко квартируються на літніх дачах у знайомих, друзів та родичів, або мешкають разом із ними в їхніх оселях.

Їжу зводять до найнеобхіднішого, чи взагалі – мінімального. Це особливо стосується дорослих. Такі умови виживання іноді змушують переселенців почуватися зайвими, навіть вганяють в розпач. Не дивно, що частина з них вирішила повертатися в Крим.

Сім’я Кудусових зі своїми друзями на цьому тлі проявляють неабиякий оптимізм. Ніхто з них не нарікає, не скаржиться:

–Ми можемо тут пожити ще якийсь час. На відміну від багатьох нам дуже пощастило, – запевняють вони.

–Але, що буде далі, – я не наважуся хоч-щось передбачити, – мовить Ерфан. – Україні потрібно повертати Крим.

–Чи багато ваших одноплеменців, які недавно переселилися, вже знайшли роботу в Києві? – наостанку цікавлюся я.

–Таких одиниці, – відповідає Ерфан. – Адже специфіка кримсько-татарського господарства – це його земля. У Києві ж усе інакше. Крим потрібно повертати. Близько тридцяти родин наших, потрапили на Вінниччину. Можливо, там їм пощастить більше, оскільки це периферія і все не так дорого, як у столиці.

Разом із дітьми він проводить мене майже до автобусної зупинки. Київське сонце цими днями палюче майже як на півострові. Мені ж у вухах дорогою до Києва лунають Ерфанові слова: «Повертати Крим…» – ця тема об’єднує усіх втікачів.

Кримсько-татарських переселенців ніхто не координує, навіть Меджеліс. . З’їзд кримців, про який розповідали Ян з Іваном відбувся майже без участі кримських татар, хіба що прийшло кілька представинів.

Сама міграція, стихійна: люди, сім’ї та родини, іноді – цілі колективи підтягуються одне до одного, зізвонюючись між собою.

Злагоджено допомагають переселенцям хіба що дві основні структури:

Громадська ініціатива «КРИМ SOS», утворена з перших днів вторгнення і яку тягнуть на собі дві тендітні кримські-татарки Севгіль Мусаєв і Таміла Ташева, котрі давно працюють в Києві журналістами.

Координаційний центр кримських татар, створений на основі ГО "Земляцтво кримських татар у місті Києві". Працює в одному офісі з громадською приймальнею Мустафи Джемілєва. Адже ініціаторами «КРИМ SOS» стали кримськотатарські журналісти, зокрема

Зауважимо, що «Крим СОС» окремо збирав кошти для сім'ї

загиблого на півострові кримського татарина Решата Алієва. Відтак багатодітній сім'ї передано близько 30 000 грн. Хоча організація опікується всіма переселенцями, незалежно від їх національної або статусної приналежності.

Підтримати кримців усіх національностей можете перерахувавши кошти за такими реквізитами:

Координаційний центр кримських татар

Назва банку: АТ «ПроКредит Банк», м.Київ, Україна

МФО : 320984

Отримувач: Благодійна організація «Фонд Розвитку Криму»

Код отримувача: 37594271

Рахунок отримувача: 26003210210953

Призначення: "Гуманітарна допомога кримським переселенцям"

«Крим_SOS»

Назва банку: АТ «ПроКредит Банк», м.Київ, Україна

МФО : 320984

Отримувач: Благодійна організація «Фонд Розвитку Криму»

Код отримувача: 37594271

Рахунок отримувача: 26003210210953

Призначення: "Гуманітарна допомога кримським переселенцям" або "Допомога волонтерам Крим SOS"

крим біженці