Рух на Схід. Підтримка українських партій на Сході і Півдні повільно, але неухильно зростає

Наступні президентські та парламентські вибори принесуть опозиції перемогу а Херсонщині та в низці районів Миколаївської й Дніпропетровської областей. А у віддаленій перспективі політичні сили, що обстоюють українську ідентичність мають усі шанси здобути лідерство в Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях. За останні 20 років просування на Схід українського погляду на життя відбувалося хвилеподібно, але кожна хвиля приносила нових прихильників.

Виборчу історію досліджував: Тарас Шамайда, карти: Вікіпедія

Ми звикли до образу України, поділеної на 17 «помаранчевих» і 10 «синьо-червоних» регіонів, що цей поділ сприймається як щось непорушне. Більше того, такий поділ обґрунтовується історичними відмінностями різних частин України. Проте, хоча історичні й ментальні пояснення поділу України на національно-демократичну і проросійсько-комуністичну частини цілком слушні, це не значить, що межі цих частин – фатальні й нерухомі. Насправді, не так давно ці межі були зовсім іншими. І в майбутньому теж можуть змінюватися.

Згадаймо, як межі «національно-демократичної» і «радянсько-російської» України змінювалися від виборів до виборів.

Поділ перший: колгоспне село і Донбас проти демократичного міста й Галичини

1990. Вибори до Верховної Ради УРСР.

В умовах перших відносно вільних виборів до Верховної Ради тоді ще радянської республіки було дві лінії протистояння – між демократичним містом і колгоспним селом та між національно свідомим Заходом і русифікованим Сходом.

За суто мажоритарної виборчої системи накладення цих двох «ліній фронту» дало таку картину – у Раді сформувалася комуністична більшість (так звана «група 239», в яку насправді входило понад 260 депутатів) і опозиційна Народна Рада, куди увійшли 112 депутатів від Демократичного Блоку. Це були представники Народного Руху, нових демократичних партій чи незалежні кандидати, які виступали проти комуністичної системи і прагнули незалежності України.

Опозиція здобула всі 24 округи Львівської області і більшість округів у Тернопільській, Івано-Франківській, Волинській та Рівненській областях, а також майже всі округи у Києві.

В усіх інших областях перемогли висуванці КПРС. Але при цьому у великих містах Центру, а частково й Південного Сходу виграли опозиціонери, тоді як комуністи мали успіх у селах і невеликих містах.

Чернігів, Суми, Вінниця, Житомир, Кривий Ріг, Світловодськ, Жовті Води та інші міста обрали депутатів, які увійшли до Народної Ради. Особливо незвично за сьогоднішніми мірками виглядали підсумки виборів у Харкові, де представники опозиції здобули понад половину округів.

Загалом же Харківщина дала до Народної Ради 11 з 28 своїх депутатів, тобто кожен десятий опозиціонер у раді був обраний саме в цій східній області.

В Донбасі й Криму, однак, комуністи перемагали в усіх типах округів.

Перші вибори Президента і референдум на підтвердження Акту незалежності України 1991 року, здавалося б, докорінно змінили електоральну карту України.

За незалежність проголосували всі без винятку області, причому навіть на Донбасі підтримка перевищила 80%, і лише в населеному переважно етнічними росіянами Криму показник був відчутно нижчим - 54%.

Результати голосування за незалежність 1 грудня 1991 року

На виборах Президента представник комуністичної більшості Леонід Кравчук після заборони компартії в серпні 1991 року залишився без опонентів зліва, вміло перехопив гасла національно-демократів, і водночас заручився підтримкою адмінресурсу, керівників крупних підприємств та колгоспів.

Тому не дивно, що Кравчук здобув абсолютну перемогу в 23 з 27 регіонів України, отримавши однакову високу підтримку по обидва боки Дніпра – від 52% на Волині до понад 75% на Луганщині, Житомирщині й Хмельниччині.

Лідер опозиції, кандидат від Руху В’ячеслав Чорновіл переміг лише в трьох галицьких областях. У Чернівецькій області Кравчук випередив Чорновола мінімально і набрав менше голосів, ніж сумарно всі кандидати від демократичної опозиції.

Результати голосування за Кравчука 1991 рік.

Проте вибори до Верховної Ради 1994 року знову відтворили електоральну картину 1990-го, тільки в іншому антуражі. Колишні представники КПРС тепер проривались до Ради кількома колонами.

Найпомітнішими з них були група колишньої партійної номенклатури, яка після 1991 року стала позапартійною, відновлена за півроку до виборів компартія на чолі з Петром Симоненком і Соціалістична партія Олександра Мороза. Ці групи знову перемогли в сільській місцевості, а на Південному Сході й у містах. Причому в чотирьох областях цього регіону представники відновленої компартії виграли в більшості округів.

Вибори до Верховної Ради 1994 року

Націонал-демократи знову перемогли лише в Галичині, Волині та Києві, а також крупних містах Центральної України. Але, на відміну від 1990 року, вони втратили Харків та інші міста Південного Сходу і отримали лише трохи більше 100 мандатів.

Різнокольорові вихідці з КПРС знову сформували більшість. Символічно, що головою Верховної Ради в 1994 році став керівник Соцпартії Олександр Мороз, який у попередній Раді очолював комуністичну «групу 239».

Поділ другий: «проросійське» Лівобережжя проти «державницького» Правобережжя

Президентські вибори 1994 року були, по суті, змаганням, між двома представниками колишньої комуністичної номенклатури – Кучмою і Кравчуком.

Проросійська риторика Кучми відштовхнула від нього найстійкіший націонал-демократичний електорат, решта ж виборців визначалися залежно від того, що вони не сприймали більше – ненависну корумповану владу, уособлену Кравчуком, чи російську загрозу, з якою асоціювався Кучма.

Другий тур поділив Центральну Україну по Дніпру – на Київщині та Черкащині переміг Кравчук, а в сусідніх Чернігівщині та Полтавщині – Кучма. Перевага першого президента зростала по мірі просування на Захід і сягала 94% в Галичині, водночас Кучму підтримали близько 90% виборців Криму та Луганщини. Симпатії виборців Кіровоградщини поділилися майже навпіл, з мінімальною перевагою Кучми.

Президентські вибори 1994 року, другий тур

Поділ третій: по Збручу

Вибори до Верховної Ради 1998 року вперше проходили за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, так що тепер виборці голосували вже за конкретні політичні партії. Результати знову в основному відтворювали електоральну географію 1990 і 1994 років, але підтримка комуністичних сил стала ще помітнішою.

Вибори до Верховної Ради 1998 року

Комуністи, здобули перше місце не лише на Півдні, Сході та Центрі, але й у Києві та на Буковині. Причому в багатьох областях посів друге місце, а у Хмельницькій та Черкаській навіть переміг блок Соціалістичної та Селянської партій. Тобто, ті самі комуністи, тільки в профіль.

Щоб зрозуміти масштаби комуністичного наступу на Захід варто зазначити, що на Хмельниччині соціалістично-селянський блок та компартія здобули по 21% (тобто 42% на двох), тоді як націонал-демократичний Народний Рух, що посів третє місце – лише 8%.

І хоча поодинокі кандидати від націонал-демократів прорвалися в Раду у Києві і деяких інших округах Центру, в цілому межа між комуністичною і націонал-демократичною Україною пролягала в 1998 по Збручу, наслідуючи радянсько-польський кордон 1939 року.

Ці вибори показали також, що вигравати в окремих областях можуть і партії, які мають незначний вплив в національному масштабі, але багато грошей і підтримку місцевих еліт. На Дніпропетровщині вибори 1998 року виграла партія Павла Лазаренка «Громада», а на Закарпатті – СДПУ(о) Суркіса-Медведчука.

Висока підтримка комуністичних сил у більшості регіонів України збереглася й на виборах Президента 1999 року. За Петра Симоненка, Наталю Вітренко та Олександра Мороза у першому турі сумарно проголосувало понад 44% виборців, тоді як за чинного президента Кучму – 36%.

Вихід Симоненка і Кучми у другий тур змусив українців обирати менше зло. Не бажаючи комуністичного реваншу, 56% проголосували за Кучму. Проте для 38%, які віддали голоси Симоненку, президент-комуніст виявився бажаними чи як мінімум прийнятним варіантом. Причому найбільш прокомуністичним виявився не схід, а аграрний центр України. У Вінницькій і Полтавській областях Симоненка підтримали майже 60%.

Вибори Президента 1999 року. Найбільш комуністичним виявився не Схід, а україномовні аграрні області

Проте успіх комуністів свідчив не стільки про підтримку українцями ідей Леніна-Сталіна, скільки про протестні настрої в суспільстві. Відсутність потужної національно-демократичної опозиції змушувала протестний електорат голосувати за будь-яку силу, що виглядала в їх очах опозиційною. Але як тільки в країні з’явилася реальна правоцентристська альтернатива, електоральна карта докорінно змінилася.

Поділ четвертий: Захід і Центр проти Південного сходу

На парламентських виборах 2002 року провладний блок «За Єдину Україну!», найсильнішою складовою якого була Партія Регіонів, посів лише третє місце, не дотягнувши й до 12%, і лідирував лише в Донецькій області.

В решті областей Південного Сходу звично перемогли комуністи, які здобули 20% по країні. Однак переможцем у пропорційній складовій виборів став Блок колишнього прем’єр-міністра Віктора Ющенка «Наша Україна», що здобув 24% голосів.

Саме Ющенко, який під час прем’єрства забезпечив виплату боргів держави по зарплатах і пенсіях, а після відставки об’єднав розпорошених націонал-демократів у єдиний блок, уперше забезпечив їм успіх у Центральній Україні і вперше націонал-демократи набрали більше ніж КПУ.

Парламентські вибори 2002 року. Націонал-демократи вперше перемогли в Центрі.

Поки що у Центрі Ющенко ділив цей успіх із Соціалістичною партією Мороза, яка зберегла в цьому регіоні дуже високий результат, а на Полтавщині навіть лідерство. Однак мешканці українських сіл і маленьких містечок подолали важливий психологічний бар’єр.

Як виявилося, вибір існує не лише між олігархічною владою і комуністами. Можна голосувати й за національно-демократичну альтернативу, і це голосування дає надію на зміни. Саме в 2002 році, коли «Наша Україна» перемогла в 16 з 27 регіонів, було закладено передумови до звичного сьогодні електорального поділу України.

Підсумки президентських виборів 2004 року добре відомі. Поява потужної націонал-демократичної опозиції, популярної не лише на Заході чи в Києві, але й у всій Центральній Україні, змусила владу мобілізувати всі сили на підтримку свого кандидата, прем’єр-міністра Віктора Януковича, що призвело до маргіналізації комуністичних сил.

Вже у першому турі Ющенко і Янукович здобули майже по 40%, тоді як прокомуністичні Мороз, Симоненко і Вітренко в сумі отримали лише 12%.

При цьому більша частина їхніх виборців (особливо виборців Мороза, сконцентрованих у Центральній Україні) в другому турі підтримали саме Ющенка, а не Януковича. Повторне голосування в другому турі зафіксувало однозначне домінування «помаранчевого» кандидата в Центрі й на Заході України. Навіть на Полтавщині й Кіровоградщині Ющенко здобув майже 2/3 голосів, а на своїй батьківщині – Сумщині – майже 80%, що було для цієї північно-східної області фантастичним результатом.

Президентські вибори 2004 року

В десяти регіонах Півдня та Сходу впевнено переміг Янукович. Причиною такого поділу слушно називають і різницю в сприйнятті мешканцями різних регіонів української національної ідеї, і вже згадану давню цивілізаційну межу між Руссю і Степом, Річчю Посполитою й Диким Полем.

Проте в «синьо-білому» поясі вже в 2004 році виразно виділилася переважно аграрна Херсонська область – єдиний регіон, де розрив між кандидатами був невеликим. Янукович отримав тут 51%, а Ющенко – 43%, причому в деяких містах та районах області Ющенко здобув перемогу.

На парламентських виборах 2006 року ситуація мало змінилася. Найбільшою зміною стало лідерство Блоку Юлії Тимошенко всередині помаранчевого табору. Саме БЮТ переміг цього разу не лише в Центральній Україні, а й на Волині, а «Наша Україна» зберегла найбільшу підтримку в Галичині й Закарпатті.

Проте сумарно БЮТ і НУ впевнено перемогли в тих самих областях, які підтримали Ющенка в 2004, а Партія Регіонів – в областях, що підтримали Януковича. Щоправда, відносну більшість регіоналам вдалося отримати також у 5 округах Центральної України (на півночі і сході «помаранчевого» ареалу).

Парламентські виборах 2006 року. В порівнянні з 2004 роком ситуація мало змінилася

Картина повторилася на позачергових парламентських виборах 2007 року, з тією лише різницею, що БЮТ переміг тепер уже і в Галичині, відтіснивши своїх союзників з блоку НУНС на другий план усюди, крім Закарпаття.

Парламентські вибори 2007 року. Все без змін.

Так само виглядала і карта президентських виборів 2010 року. Межі між територіями, що підтримали Януковича і тими, де виборці надали перевагу Тимошенко, були такими ж, як під на минулих парламентських та президентських виборах.

Президентські вибори 2010 року. Ситуація застигла.

І хоча Янукович втратив порівняно з 2004 роком майже півмільйона прихильників, він переміг, оскільки втрати Тимошенко порівняно з результатом Ющенка 2004 року були значно більшими – майже 4 мільйони голосів.

Якщо звернути увагу на регіональний вимір, то Янукович істотно скоротив відставання від опонентів у Кіровоградській, Полтавській та Закарпатській областях, отримавши в кожному з цих регіонів близько 40%. Водночас на Херсонщині перевага регіоналів стала значно відчутнішою, ніж у попередні роки (60% Януковича проти 34% Тимошенко).

2012 рік: нові тенденції

Дуже цікавими є результати парламентських виборів 2012 року. На перший погляд, межі «помаранчевих» і «біло-блакитних» територій майже такі ж, як і на всіх виборах за останні десять років. Однак, відмінності є, і їх можна побачити вже з карти лідерів перегонів у розрізі районів та міст. Ще чіткіше помітні зміни, якщо порівняти по кожній території суму голосів за «Батьківщину», УДАР та «Свободу» з сумою голосів за Партію Регіонів та КПУ.

Парламентські вибори 2012 року. Просування на Схід відновилося

Зробивши це, ми виявимо, що виборчі настрої різних територій України вирівнюються – "регіонали" скорочують відставання від нинішньої опозиції на Заході і в Центрі України, а опозиція скорочує відставання на Півдні та Сході.

Причому загалом у опозиції це виходить краще, бо сумарний відрив «помаранчевих» від «біло-блакитних» зріс від парламентських виборів 2007 року на 1,7%.

Це вирівнювання подекуди сягнуло так далеко, що регіонали спільно з комуністами здобули перевагу на значній частині Полісся та окремих районах Кіровоградщини, Полтавщини й Закарпаття, а опозиція – в Херсоні, Нікополі, Южноукраїнську та кількох районах Херсонщини.

І це лише верхівка айсберга. Бо в багатьох містах та районах, де опозиція в 2012 році програла, її відставання від комуністів з регіоналами було незначним, а результат – цілком пристойним.

«Батьківщина», УДАР та «Свобода» отримали сумарно понад 40% голосів у таких традиційно «блакитно-червоних» містах як Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Первомайськ, а у Харкові, Одесі, Запоріжжі й Кривому Розі здобули по 37-39%.

Все більше схиляються на бік опозиції і деякі сільські території. Рубіж у 40% опозиція здолала в сумнозвісному Врадіївському і сусідньому Кривоозерському районах Миколаївщини, Савранському районі Одещини, а також у більшості (!) районів Херсонщини.

Як зміниться електоральна карта України?

Якщо не брати до уваги загрозу фальсифікацій і вигідну для влади вибору систему, то час працює опозицію.

По-перше, різниця в показниках народжуваності та смертності постійно збільшує вагу голосів Заходу та Центру. Внаслідок цього на виборах 2012 року порівно по одному додатковому округу отримали місто Київ, Київська та Івано-Франківська області й відповідно, на три зменшилося число округів на Донбасі.

Вища смертність на Сході призводить до зменшення виборчих округів у цьому регіоні

По-друге, природне зменшення числа виборців похилого віку і досягнення 18-ліття все більшою кількістю людей, народжених у незалежній Україні, зменшує підтримку сил, що нелояльно ставляться до української державності чи національної ідентичності.

І, по-третє, «покращення» у виконанні влади відштовхує в обійми опозиції все більше людей навіть у регіонах, які сприймаються як вотчина «біло-блакитних».

І вже найближчі президентські та парламентські вибори за правильної стратегії дають опозиції перемогу над регіоналами й комуністами на Херсонщині та в низці районів Миколаївської й Дніпропетровської областей.

А у віддаленій перспективі політичні сили, що обстоюють українську ідентичність і виступають проти комуністично-радянської ідеології мають усі шанси здобути лідерство в Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Територіями, де комуністи й регіонали або близькі до них політичні сили домінуватимуть ще довго залишаться лише Донбас та Крим. Хоча підсумки останніх виборів свідчать, що і в цих регіонах опозиція має значні резерви для нарощування впливу.

*******

Важлива складова бюджету інтернет-видання TEXTY.org.ua- пожертви читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти