Фільм «Хайтарма» може стати справжньою кіносенсацією. Чому депортували кримських татар?

Факт тим часом залишається фактом: як бізнес кіно в Україні позбавлено і державної підтримки, і вагомих приватних інвестицій. Кінопродакшени, що вважаються більш-менш прибутковими, стовідсотково працюють на російський телевізійний та глядацький ринок.

Тим більш значущою є поява на великому екрані кінострічки «Хайтарма». Особисто для мене фільм став проблиском на всуціль затягнутому смогом «ядерної кінозими» вітчизняному небосхилі.

Можливо, якщо українському кінематографу – в широкому сенсі українському – судитиметься вижити, то це завдяки хистові кримських кіномитців та продюсерів – творців першого кримськотатарського фільму «Хайтарма»!

Усього лише 87 хв. стрічки минають неначе на одному диханні. Все органічно, динамічно, струнко, сценарно виправдано. На екрані лише три дні з історії кримськотатарського народу крізь призму біографії реальної постаті – двічі Героя радянського союзу льотчика-винищувача Аметхана Султана, уродженця кримського містечка Алупка.

Після чергового тарану у небі над Севастополем гвардії-майор Султан (в ролі – сам режисер-постановник фільму Ахтем Сеїтаблаєв) отримує три дні відпустки до дому, в яку вирушає з двома бойовими друзями, один з яких – француз із ескадрильї «Нормандія-Неман». Але вирушає як справжній шибайголова – повітрям, на власному ж винищувачі.

Вдома розпочинається свято – музика, народні танці, перформанси. Зустріч із батьками, нареченою – скупо, без сліз, але надзвичайно по-людські… Інтернаціональний склад сусідів надає чудове уявлення про колорит старого приморського Криму.

Проте на другу ж ніч починається справжній кошмар – вантажівки з бійцями у фіолетових погонах, лічені хвилини на збір теплого одягу та дводенного раціону харчів. Окремою сюжетною лінією проходить доля НКВД-ешника Кротова (в ролі – Олексій Горбунов) – надзвичайно цікавий сценарний хід із кількома закодованими флешбеками.

Попри те, що «Хайтарма» – військова драма, там є все: і тонкий гумор, і якісні батальні спецефекти, і фольклорний колорит, і несподівано розкриті сюжетом постаті. Хто б міг подумати, що НКВД-ист Кротов – «сволочь по жизни» – насправді віддасть борг головному героєві сюжету ціною власного життя.

Шкодувати не доведеться навіть скептикам. До того ж, коли дізнаєшся, що знімальний період фільму тривав менше місяця, а бюджет склав усього лише 12 млн грн. (~ $1,5 млн), вже не кажучи про те, що вся масовка складалася виключно з добровольців, мимохіть приходить на думку: не все ще втрачено для українського «драматичного» кінематографу…

Але годі дифірамбів, кожен глядач знайде у фільмі своє.

Цей фільм спонукав мене, як історика, ще й до інших рефлексій. Що для народу, який століттями жив із нами поруч, століттями був запорукою господарчого розквіту кримського півострову, стало причиною його суцільного таврування?

Згоден, у ці часи тавро «зрадника» можна було одержати так само легко, як і 9 грамів свинцю в потилицю за рішенням «тройки» чи полкового «особиста». Але ж події відбувалися не 37-го, і навіть не 42-го року. Та й приклад Героя радянського союзу льотчика-гвардійця Ахметхана Султана був на той час вже далеко не поодиноким…

Чи була у винищенні народу шляхом масового переселення бодай якась раціональна причина? Колабораціонізм під час нацистської окупації Криму, скаже хтось… – Не логічно, відповім я.

Тавро колаборанта можна причепити з таким саме успіхом практично всім, окрім, хиба що, євреїв та ромів. Кримські татари тут нічим не кращі й не гірші. У своїх мемуарах «Втрачені перемоги» Еріх фон Манштейн, командувач з’єднаннями Вермахту на півдні України, писав (цитую за московським виданням 1999 р.): «Татары сразу же встали на нашу сторону. Они видели в нас своих освободителей от большевистского ига, тем более что мы уважали их религиозные обычаи».

Буквально цією ж характеристикою можна описати будь-яку територію СРСР, окуповану Вермахтом у 1941 році. Не інакше як визволителів від більшовицького ярма сприймали нацистів поневолені «совітами» галичани та народи Прибалтики. Так само ставилося до окупантів населення Дону й Кубані.

Питомо корінне населення Росії – Псковщини, Новгородчини та навіть партизанської Брянщини – сприймало наступ гітлерівців як кінець більшовицького поневолення, із неабияким ентузіазмом записувалося в поліцію, тим паче, що німці «уважали их религиозные обычаи» та покладалися в організації тимчасових самоврядних структур.

На території, яка частково охоплювала Брянську, Орловську та Курську області (трохи більше за площу Бельгії), нацистською адміністрацією було сформовано навіть окреме утворення – Локотська республіка (від містечка Локоть в Орловській обл.). Так-от, лише у Локотьській волості «Русская освободительная народная армия» (РОНА) налічувала 14 цілком сформованих та боєздатних батальйонів загальною кількістю понад 20 тис. вояків.

Значною мірою шеренги РОНА поповнювалися військовополоненими зі всієї Росії, але десь на чверть особового складу – з того-таки розкуркуленого та залитого кров’ю «продрозверсток» чорнозем’я. Й не дивно, адже для багатьох із них Друга світова війна була лише продовженням війни Громадянської, а ніяк не Великою вітчизняною…

Отже, бойове антибільшовицьке формування тільки одної Локотчини було вдвічі численнішим, аніж сумарна кількість кримськотатарських батальйонів СС на території всього Криму. При тому що повністю укомплектованими з них була тільки половина.

Навіть у кримськотатарській гірсько-єгерській бригаді СС, що її сформовано 1944 року, власне етнічні татари не перевищували третини – біля 1,5 тис рекрутів. Рівно стільки ж кримських татар радянські дані вказують в особовому складі партизанських загонів, які діяли проти гітлерівців на території Криму під проводом Рефата Мустафаєва та Мустафи Селимова.

Той самий Манштейн зазначав, що для протидії цим партизанським угрупуванням розроблялися спеціальні заходи, бо для Вермахта партизани на півострові становили неабияку загрозу.

Що ж до участі кримських татар у військових діях у складі Красної армії, то лише за офіційними даними у період з 22 червня 1941 року до кінця війни у фронтові та тилові частини було мобілізовано біля 16 тис. етнічних кримських татар. При тому, що понад 5 тис. киримли вже перебували під багнетами РККА з довоєнного призову. Із 21 тис. солдат-киримли у складі РККА на кінець війни загиблими та зниклими була майже половина.

Незважаючи на це, 9 тис. із них були депортовані протягом травня 1945 року прямо з діючої армії. Хоч там як, повертаючись до порівняння, ніхто етнічних росіян із Дону та Брянщини не депортував. Ба навіть корінні народи Прибалтики, які практично на сто відсотків «колаборували» з Третім рейхом, істотних післявоєнних репресій також не зазнали.

За кілька місяців до подій у Криму НКВД провело аналогічну депортацію чеченців та інгушів із північного Кавказу. І ті, й інші так само воювали у складі РККА. Саме чеченець та інгуш були одними з останніх відчайдушних захисників Брестської фортеці, хоча золота зірка Героя чеченцеві Магомеду Узуєву була присвоєна лише у 1996 році (у зрозумілому політичному контексті).

Ще в жовтні 42-го газети писали про подвиг командира кулеметного взводу Ханпаші Нураділова під час оборони Сталінграду. Навіть червоноармієць Мовлід Вісаїтов, що зустрів союзників на Ельбі та невдовзі одержав від конгресу США медаль «Пурпурне серце», також був за походженням чеченцем.

Історична доля чеченців, інгушів та кримських татар у цьому сенсі була схожою, хоча рівень лояльності до радянської влади у кримців та народів північного Кавказу істотно відрізнявся. Тим не менш, ані постать Ахметхана Султана, ані чеченського «Василія Зайцева» Абухаджі Ідрисова, не врятували ці нечисленні народи від сталінського жорнова смерті. Може саме тому й було їх вибрано, що своєю нечисленністю та компактністю вони найліпше надавалися для подібних демонстрацій тотального насильства.

Але, схоже, кримські татари завинили Сталінові ще чимсь іншим. Ця історія кровно пов’язана зі спробою радянського керівництва спекулювати на дипломатичній арені надзвичайно болісним на той час «єврейським питанням». Йдеться про амбітний проект під кодовою назвою «Кримська Каліфорнія».

Наприкінці війни Радянській союз відчував гостру нестачу матеріальних ресурсів, зокрема для оплати союзницької «гуманітарної» допомоги на відновлення економіки в зоні окупації. Перемовини з американськими дипломатами були напружені та часом неконструктивні, із відкриттям Другого фронту зволікали з будь-якої причини.

Якусь мить Сталін, як непересічний стратег та політичний лицедій, вирішив розіграти карту кредитів впливових у США фінансових корпорацій, як-от American Jewish Joint Distribution Committee (Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет).

Ще з початку 1920-х років «Джойнт», як його в нас скорочено називали, виділяв СРСР не менше $1,5 млн щороку на розбудову єврейських сільськогосподарчих комун – прототипів відомих згодом ізраїльських кібуців. До 1937 року в СРСР було переведено близько $20 млн.

З низки причин, зокрема підготовки до нового політичного альянсу СРСР із нацистською Німеччиною – Пакту Молотова-Ріббентропа – взаємини з «Джойнтом» було заморожені. Про них згадали в перебігу підготовки нового альянсу – Тегеранської конференції.

Прямих документів про це, ясна річ, не збереглося (чи не опубліковано досі). Проте опосередковані свідчення того, що «кримське питання» було розмінною картою розв’язання «єврейського питання», є доволі переконливими.

Так, наприкінці війни про мотиви виселення кримських татар навпростець запитав Сталіна югославський лідер Йосип Броз Тито. Як згадував віце-президент Югославії Милован Джилас, у Сталіна не було тоді сенсу приховувати, що депортація відбулася згідно з наданої Рузвельту обіцянки очистити Крим для єврейських біженців із центрально-східної Європи.

Оскільки й США, і Великобританія намагалися всіляко запобігти еміграції євреїв за океан та кількісному збільшенню єврейської громади на підмандатній Палестинській території, під проект «Кримська Каліфорнія» Сталінові було обіцяно пільговий кредит у $10 млрд. Ба, більше – керівником автономної субдержави сторони погодилися призначити самого Лазаря Кагановича.

Генерал Павло Судоплатов, який у той час був начальником 4-го управління НКВД, згадує перемовини у США Соломона Міхоелса та Ісака Фефера – особливо довірених дипломатів Сталіна – щодо виділення американськими сіоністськими організаціями матеріальної допомоги СРСР під створення для єврейського населення власної держави в Криму: «Сразу же после образования Еврейского антифашистского комитета советская разведка решила использовать связи еврейской интеллигенции для выяснения возможностей получить дополнительную экономическую помощь в борьбе с фашистской Германией через сионистские круги (…). С этой целью Михоэлсу и Феферу, нашему проверенному агенту, было поручено прозондировать реакцию влиятельных зарубежных сионистских организаций на создание еврейской республики в Крыму. Эта задача специального разведывательного зондажа — установление под руководством нашей резидентуры в США контактов с американским сионистским движением в 1943-1944 годах – была успешно выполнена» (Судоплатов, Павел. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы. М., 1997. с.339-340).

Поза мемуарами Судоплатова відома «Записка о Крыме», яка лягла на стіл Сталінові у лютому 44-го. Її оригінал виявлено в архівах та опубліковано (Родина, 1991, №11-12, с.15-17). Резолюції Сталіна на «Записці» немає, проте достеменно відомо, що навіть у червні 1945 року проект був актуальним у всіх дипломатичних зносинах Сталіна з американськими конгресменами: «Он просил их не ограничивать кредиты и техническую помощь этими двумя регионами (Гомельською обл. та Кримом – авт.), а предоставить ее без привязки к конкретным проектам» (Судоплатов, Павел. Там само).

Сьогодні важко підрахувати, яку саме частку кредитів під сіоністські проекти вдалося отримати СРСР до початку розгортання Холодної війни, перші прояви якої визначилися на політичному обрію наприкінці 1945 року. Позатим той-такі Сталін – безумовно, головний сценарист «Кримського проекту» – у якусь мить збагнув, що створення єврейської автономії у Палестині набуває для СРСР значно більшої політичної ваги. Передусім із точки зору послаблення британського впливу на Близькому сході, адже такий проект мав би стати клином у взаєминах між Великобританією та арабським світом.

Після смерті у квітні 1945 року одного з головних промоторів «Кримської Каліфорнії» Франкліна Делано Рузвельта проект поквапилися пригальмувати через нібито ускладнення з перебазуванням чорноморського флоту з головної стратегічної бази в Севастополі.

А за кілька років Хрущов знайшов більш ефективний спосіб поставити у цій історії жирну дипломатичну крапку, просто передавши півострів у юрисдикцію УРСР, адже у всіх форматних документах «Джойнта» фігурувала РРФСР…

Утім, повертати корінних мешканців Криму додому, як свідків злочину режиму, звісно, ніхто не збирався. Тільки у перші два роки в Узбекистані від голоду померло біля 22% депортованого кримськотатарського населення – за радянськими даними!

Уже наприкінці 40-х років вакантні терени степового та приморського Криму заселили вихідцями з понівечених війною областей російського нечорнозем’я та Білорусі. До чого це спричинило з погляду на господарчий та економічний розвиток півострову, либонь, окрема трагічна історія…

Трагічно завершилася й дипломатична, а разом і блискуча творча кар’єра основних фігурантів кримського сіоністського проекту. За прямою вказівкою Сталіна у 1948 році вбито Міхоелса. У 1952 році допитам із нелюдськими тортурами піддані Соломон Лозовський, Давід Маркіш, Ісак Фефер та декілька інших очільників Єврейського антифашистського комітету, якими НКВД просто скористалося як такою-собі «дипломатичною боївкою».

Утім, проект «Кримської Каліфорнії» не став крапкою ані в політичній історії єврейського, ані в етнічній історії кримськотатарського народів. Перші невдовзі створили у Палестині державу Ізраїль, продемонструвавши дива заповзятливості, працьовитості та політичної консолідованості. Другі – витримали десятиліття вигнання та, зрештою, повернулися на землі історичного розселення.

Те, що репатріація киримли є фактором культурного та соціального відродження, переконливо свідчить фільм «Хайтарма» – стрічка, яка, за моїм глибоким переконанням, матиме доленосне значення не лише для кримських татар, а й для українського кінематографу загалом.

А може й нової української політичної ідентичності – багатомовної, багатокультурної та відверто опозиційної будь-яким проявам реінкарнованого сталінізму. Зокрема тим, що напередодні передпрем’рного показу не забарилися продемонструвати кремлівські дипломати…

PS. Отже, Крим не став другою Каліфорнією, а Голівуд, нажаль, не розвинувся на базі Ялтинської кіностудії… Проте, всьому свій час і свій історичний внесок. І поки 45 млн українців все ще збирають ініціативну групу на фандрейзинг «Холодного Яру», менше ніж півмільйона кримських татар свій «Список Шиндлера» вже зафільмували. Як сказав би кінокласик Елем Клімов, «иди и смотри!».

PPS. Офіційний початок прокату стрічки «Хайтарма» стартує 27 червня

крим кіно історія