За Білорусь проти московитів. Україно-білоруські війни. (Частина третя)

Автор: Владислав ЯЦЕНКО, кандидат історичних наук, викладач кафедри Українознавства Харківського національного економічного університету

Знищення Вільна (нинішній Вільнюс) - столиці ВКЛ

29 червня 1655 року відряджений Золотаренком загін чернігівського полковника Івана Поповича «місто Свислоч узяв, острог, місто і передмістя випалили, і які були польські і литовські люди у місті Свислочі, тих усіх людей під меч поклали і привели язиків наказному гетьманові Івану Золотаренку».

Невдовзі після цього московити захопили Мінськ і союзники продовжили наступ, ідучи двома арміями на столицю князівства – Вільно.

Як і раніше, козацьке військо рясно встилало свій шлях згарищами міст і трупами мешканців Великого князівства Литовського, здійснюючи у традиційний спосіб криваву зачистку Мінського воєводства. 11 липня 1655 року вислані з-під Мінська для розвідки, козаки сотника Федіра Мринського захопили місто Койданув «… і які були у тому містечку польські і литовські люди і тих усіх людей під меч поклали і те містечко і передмістя спалили».

Вже за містом козаки перестріли і розбили кінну роту вояків “білоруського козацького полковника” Костянтина Поклонського (детальніше про нього читайте в частині 2 нашої трилогії).

Всередині липня, просуваючись землями ВКЛ, загони наказного гетьмана Золотаренка розбили неподалік від міста Ошмян 7-тисячний загін литовців, очолюваний биховським ротмістром Глебовичем. Після цього наступ на Вільно відбувався безперешкодно.

Не діставши підтримки від Корони (польських союзників), маючи обмаль власних сил - сучасний білоруський історик Вітовт Чаропка каже про 2825 воїнів посполитого рушення і 5 тисяч власних найманців литовських магнатів - великий гетьман Януш Радзивил і польний гетьман Вінцентій Гонсєвський вирішили не обороняти столицю князівства.

8 серпня 1655 року на очах козаків вони відвели свої війська через місто - за річку Вілію. З цього часу розпочинається історія союзу Януша Радзивила зі шведським королем Карлом X Густавом, але вона не є предметом нашої розповіді.

Вранці 9 серпня козаки першими увійшли у Вільно. Вони вибили ворота і розпочали різанину та грабунок мешканців. Спроба невеличкого гарнізону на чолі із віленським стольником Казимиром Хвалібогом Жаромським оборонити хоча б міський замок була марною.

Козацькі літописи та московські джерела доволі стримано згадують про ці події, на кшталт «місто Вільно узяли, і литовських служилих людей і міщан та інших усіляких урядів людей побили, а в місті наряди гарматні і усілякі інші запаси узяли», або «прийшли під столичне й славне місто Вільно і за короткий час здобули його, вибивши в ньому значне число люду, який там оборонявся … забрали відтіля превеликі багатства і скарби».

В той же час литовські свідчення про козацьке і московське панування у місті значно більш емоційні і містять низку жахливих подробиць: «не було жалю ані з огляду на вік, ані на стать; усі місця були заповнені кров’ю забитих і трупом, особливо Бернардинський монастир, куди шукаючи порятунку люди забігали в особливо великій кількості», або «озброєних і беззбройних, чоловіків і жінок вбивали без винятку».

“За один цей трагічний день загинуло 25 тисяч віленців, - пише Вітовт Чаропка. - Назавтра московський цар в'їздив у завойовану столицю. З карети поглядав він на завалені трупами вулиці. Мрія здійснилася – Вільно належало йому. А якщо так, то наказав він у своєму титулі писати себе “великим князем Литовським і Білої Русі”.

Кривава вакханалія спричинила у столиці ВКЛ пожежу, яка тривала 17 днів. В цьому полум’ї місто зазнало значних руйнувань. «Литовський Карфаген», як назвав Вільно історик Ян Рудавський, що тривалий час кидав виклик Кракову і Москві у боротьбі за гегемонію на сході Европи, впав.

Іван Золотаренко спинився в будинку віленського воєводи, цар – у палаці Януша Радзивила. Цареві сподобалися сім позолочених церковних бань, він наказав зняти їх і відправити до Москви. З палацу він вивіз до Кремля мармурові колони, плити, меблі - “рідкісні речі, досі не бачені московитами”.

Але багату здобич дістав не тільки цар – нагромаджене сторіччями золото й срібло столиці розграбували всі воїни в такій кількості, що аж таляр упав у ціні.

Прибувши до столиці князівства вже після пожежі, для зустрічі з московським царем, бранденбурзький посол Лазаріус Кітельман залишив неприглядну картину тріумфу переможців: «Усі міста і села були спалені, горами лежали трупи забитого цивільного литовського населення, так само жінок і дітей, непоховані і гниючі … живих взагалі ніде не було видно».

Смерть Івана Золотаренка і його вогненний погріб

Після захоплення столиці ВКЛ Іван Золотаренко спільно з військами московського воєводи Алєксєя Трубєцкого діяв протягом серпня і вересня у Поніманні. Рухаючися вниз за течією Німана, вдягнутий у козацькі шати Марс не втомлювався збирати криваву данину.

Козаки захопили низку міст, пустивши під меч Мiр, Карелічи, Яремічи, Рубяжевічи, Свержань, Стовпци тощо. Сплюндрувавши Понімання, наприкінці вересня Золотаренко дістав від царя дозвіл повернутися під Старий Бихів.

Ця укріплена на сучасний манер фортеця над Дніпром більше року чинила запеклий опір козакам і московитам - і була чи не єдиним горіхом, який так і не піддався козацькому завойовнику. Розлючений затятістю захисників міста, ще весною наказний гетьман обіцяв їм: «Коли візьмемо вас мечем, і малого дитя живим не залишимо».

Ім'ям Золотаренка на той час білоруські матері вже лякали дітей. Прибувши на початку жовтня під мури обложеного міста, наказний гетьман був сповнений рішучості узяти Старий Бихів.

Проте сталося несподіване - 7 жовтня 1655 року під час вилазки захисників міста Золотаренкові «на герці прострелено ногу з мушкету, від цієї [рани] у нозі і помер під Биховом».

Тіло наказного гетьмана (і брата третьої дружини Богдана Хмельницького) було доправлено у Ніжин, де воно лежало у церкві до кінця Пилипового посту, а після цього було переправлено у Корсунь. Тут труна з Іваном Золотаренком перебувала у церкві Святого Миколи. Під час Різдвяної служби церква спалахнула.

В огні, за свідченням Самовидця, загинуло понад 430 наявних у храмі мирян і священників, постраждало і тіло наказного гетьмана. Знищивши за життя за допомогою вогню чимало міст ВКЛ, після смерті І. Золотаренко і сам потерпів від цієї стихії.

Білоруси досі в цій смерті вбачають щось символічне. Ось як переказує легенду про смерть Золотаренка націонал-демократична “Наша Ніва”:

«Паглядзець на страшнага казака сабралася мноства народу, але зараз жа народ разьбягаўся ў жаху. Бо труп Залатарэнкі то падымаўся ў труне, то зноў падаў, твар ягоны быў страшэнна скрыўлены, зубы ашчэраныя, а з роту чуліся енкі. У дзень пахаваньня народу сабралася мора. Калі манахі пачалі адпраўляць жалобнае набажэнства, труп Залатарэнкі падняў руку, зь якой сьцякала кроў і тройчы крыкнуў: Уцякайце! Уцякайце! Уцякайце! У панічным жаху кінуліся бегчы папы, казакі і ўвесь народ. У гэты момант царква загарэлася і разам зь ёй труп Залатарэнкі паглынуў агонь».

Рештки наказного гетьмана зі згарищі забрав брат Василь, який і поховав підкорювача ВКЛ.

Білоруський полковник Іван Нечай і загострення відносин із московитами

Після смерті Івана Золотаренка на чолі козаків у Білорусі гетьман Хмельницький настановив чауського і новобихівського полковника Івана Нечая.

Нечай належав до кола наближених до гетьмана старшин і - подібно до Золотаренка - був представником «клану Хмельницького» (визначення українського історика Ярослава Дашкевича), адже був одружений на середній дочці Богдана.

Алєксєй Міхайловіч - другий цар-Романов, батько

Пєтра І. Між іншим, вважав, що татарсько-козацький союз

треба розвалити, для чого напередодні битви під

Пилявцями звелів донським козакам напасти на Крим

До Білорусії він потрапив наприкінці 1654 року, де служив під командуванням наказного гетьмана. Тож із становищем справ у ВКЛ він був добре обізнаний.

Очоливши козацтво майже негайно після смерті Золотаренка, Нечай одразу опинився у дражливому становищі.

Наприкінці осені 1655 року, бойові дій припинилися і між воюючими сторонами фактично встановилося перемир’я. В цей час у Москві зростають сподівання закріпити за собою землі ВКЛ шляхом обрання царя Алєксєя Михайловича великим князем Литовським.

В умовах майже повного розгрому ВКЛ царський уряд вже не потребував військових послуг козаччини.

В той же час у Чигирині не тільки не планували виводу козацького корпусу із ВКЛ, а навпаки, прагнули закріпити козацький протекторат над Південно-Східною Білоруссю.

Одна з ознак цього прагнення - Нечай, на відміну від Золотаренка, здобув не булаву наказного гетьмана (тобто тимчасові повноваження), а пернач полковника білоруського, гомельського і чауського (постійну адміністративну і військову посаду). Під його владою опинилася величезна територія, що складалася з 22 військово-територіальних сотень, кордони яких слід було захищати від учорашніх союзників.

Намаганням московських воєвод витіснити козаків із Могилевського повіту Нечай швидко поклав край - і сам почав виганяти московитів із раніше зайнятих козаками територій.

Вже у січні 1656 року смоленський і могилевський воєвода скаржилися до Москви, що «черкаси» Нечая нападають на царських ратників та присяжну цареві шляхту, білоруський полковник сприяє процесу показаченя місцевої людності і намагається заступати московські залоги козацькими.

Варто зазначити, що конфлікт набув розголосу та породив певний казус. Загони місцевих селян-партизанів (так званих “шишів”), які діяли у Східній Білорусії, породжені реаліями жорстокої московської окупації, не маючи жодного стосунку до білоруського полковника, іменували себе сотнями Нечая.

У Москві доволі болісно сприйняли чергові військові та політичні успіхи козаків у ВКЛ. Йдеться про захоплення у березні 1657 року військами Нечая Старого Бихова та розповсюдження Хмельницьким протекторату Гетьманської держави на Слуцьке князівство та Пінський повіт.

Оскільки за життя Богдана Хмельницького вирішити на свою користь питання приналежності Південно-Східної Білорусії не видавалося реальним, у Москві було взято курс на збройну боротьбу. У червні 1657 року у Смоленську було сформовано військо на чолі із воєводою Змієвим і піддячим Мініним, що мало витіснити козаків із Смоленського, Добровинського, Оршанського і Могилевського повітів.

Вимоги про виведення козацьких залог з цих територій висунув до Нечая і новопризначений могилевський воєвода Василь Шеремєтьєв. Відмова полковника виконувати цей ультиматум викликала зіткнення козаків із царськими військами.

Позиція Чигирина у цьому конфлікті була слабкою. Смерть гетьмана Богдана Хмельницького в липні 1657 року грала на руку Москві. Відтак, новообраний гетьман Іван Виговський та полковник Нечай мусили шукати компромісу із царським урядом.

29 вересня 1657 року білоруський полковник уклав із могилевським воєводою угоду щодо розмежування у повіті дислокації козацьких і московських військ.

Означений компроміс, втім, не вирішив проблеми. З кінця 1657 року царський уряд знову і знову підіймав питання про виведення козаків із території ВКЛ і ліквідації білоруської козаччини.

Намагання Москви послабити позиції гетьманської влади в Україні змусили козацький провід шукати порозуміння з Річчю Посполитою обох народів (союзною державою Польської Корони і ВКЛ) і призвели до козацько-московської війни 1658-1659 років. Означений конфлікт, кульмінацією якого була Конотопська битва, мав своє відлуння і на землях ВКЛ.

Війна козаків проти московитів за Білорусь

Іван Нечай розгорнув бойові дії проти московитів одразу після укладання у вересні 1658 року Гадяцької угоди. Час був обраний вдало: дії Нечая співпали із активізацією у ВКЛ партизанського руху.

Сподівань на успіх додавали і антимосковські повстання, що мали місце у Мстиславлі та Кричеві, де знищили царські залоги. Доволі швидко партизани і козаки Нечая взяли під жорсткий контроль сполучення між Смоленськом і Полоцьком та вдалися до нападів на московські гарнізони.

Для боротьби із козаками і партизанами-"шишами" царський уряд у вересні та жовтні сформував у Смоленську два війська на чолі відповідно із князями Г. А. Козловим та І. Лобановим-Ростовським. У листопаді обидва війська вже перебували під Мстиславлем, тримаючи місто в облозі.

Зробивши своїм опорним пунктом Старий Бихів, куди до нього надійшло 2-тисячне підкріплення з Гетьманщини на чолі із Самійлом Виговським, полковник Нечай встановив контакти із литовськими військами, що з’явилися на Вітебщині. В березні 1659 року під Мстиславлем проти царських військ діяло вже шість тисяч козаків.

Невдовзі ситуація змінилась. Стурбований перебігом справ у ВКЛ, царський уряд постійно нарощував тут свою військову присутність.

У травні московіти здобули підвладний Нечаю Рославль, а в червні 1659 року розпочалася облога московським військом Старобихівської фортеці, де замкнувся зі своїми головними силами білоруський полковник.

Облога Старого Бихова тривала з червня до грудня 1659 року. Вдаючись до активної оборони, козаки Нечая постійно турбували та завдавали втрат московським ратникам. Як писав з цього приводу до царя князь Лобанов-Ростовський «а з Бихова до наших шанців бувають щоденні вилазки багатьох кінних та піших».

Щоправда, втрати козаків і міщан також були значними – згідно з повідомленнями полонених, вже у липні вони сягнули 100 убитих. Під час однієї із вилазок був важко поранений брат Івана Нечая Юрій: «у бою посічений по голові».

Підтримавши обстоювану гетьманом Виговським ідею сильної Гетьманської держави, Іван Нечай продовжував за неї битися у Білорусі і тоді, коли сам Виговський був вже відсторонений від булави.

Гетьманський наступник Юрій Хмельницький зрадив цій ідеї, приставши у жовтні 1657 року на вимоги Московської держави передати цареві Бихів та вивести козаків із Білорусі.

Доля білоруського полковника, позбавленого військової підтримки з Гетьманщини і від литовців, невдовзі була вирішена. Під час нічного штурму 4 грудня 1659 року Старий Бихів - за допомоги деяких заможних міщан - було захоплено московитами.

Завдяки заступництву Юрія Хмельницького білоруському полковнику Івану Нечаю і його брату було збережено життя, тоді як інші керівники білоруської козаччини - Самійло Виговський, Корсак, Малявка - були повішені у Старому Бихові.

Попри неодноразові звернення гетьмана і козацької старшини, Нечаї не були звільнені – їх вислали до Сибіру. Щодо подальшої долі оборонця державних інтересів Гетьманщини у ВКЛ, то він:

а) за одними даними, звільнився з московського полону після Андрусівського перемир'я 1667 року і доживав свій вік разом із дружиною та дітьми у у ВКЛ;

б) за іншими – помер у московському полоні на початку 70-х років XVII ст.

Із падінням Старого Бихова завершилася доба козацького панування у Білорусі. У 60-х рр. XVII сторіччя козацькі загони ще кілька разів перетинали кордони ВКЛ, здійснюючи рейди по землях Південної Білорусі, проте в умовах Руїни це не призвело до якихось вагомих політичних наслідків.

Шанс закріпити за Гетьманщиною Південно-Східну Білорусь, що існував за життя Богдана Хмельницького, був бездарно втрачений його сином Юрієм.

історія україна білорусь