Мова і культура: російська «м’яка сила» в Україні. Частина друга

Початок читайте тут

Аспекти застосування сили

Культура

Російська висока культура зазвичай протиставляється сільській, обмеженій та маргінальній – у цих визначеннях росіяни розглядають українську культуру. З обох цих причин не дивно, що російська культура використовується як засіб м’якої сили в Україні. Після приходу до влади Путіна держава – та заохочені державою бізнесові кола – здійснили помітні кроки у просуванні за кордоном російських культурних традицій. Ці зусилля відображають синергію між державними установами, напівофіційними фондами, такими, як «Російський Світ», продержавними телекомпаніями та кіновиробниками, бізнесом із домінуванням державної частки та переважно незалежними рухами. У ширшій Європі подібна діяльність має три мети і включає транслювання та виробництво фільмів, спонсорство митцям, публікації, «діалог цивілізацій» , семінари та конференції. Одна мета полягає в посиленні почуття належності серед російської діаспори в Європі та Північній Америці. Друга – у посиленні месиджа, що російська культура обов’язково необхідна Західній цивілізації, і розмежування між Росією та Заходом шкодить заходу. І третя мета – приховано навіяти сприйняття, що не лише в правничому, але й у культурному сенсі Росія є спадкоємницею СРСР. На всіх трьох рівнях російська культурна дипломатія збудована так, щоб посилити сприйняття Росії як світової сили.

Іронія тут полягає в тому, що російська ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА культура традиційно визначала себе опозиційною до влади. Для українців іронія є подвійною: російська інтелігенція не належить до природних союзників України, бо там, де йдеться про українську історію та культуру, вона схильна поділяти точку зору російських еліт.

Україна не робить зусиль, аналогічних до російської культурної м’якої сили. Жодна з груп українських олігархів не зробила крок уперед, щоб поширювати знання про українську історію, митців, письменників чи інтелектуалів, не кажучи вже про рекламування українських талантів, підтримку україномовних видавців чи фінансування виробництва фільмів, призначених на експортні ринки. Для російських (і російськомовних) видавництв, театрів та кінотеатрів таке фінансування й маркетинг існує.

Періодично Україна чинила опір цим зусиллям, але заборонні заходи зазвичай переважали над позитивними. Навіть українська поп-музика та шоу-бізнес значною мірою залишаються підмножиною російської індустрії розваг. Тут також нема аналогії між культурним впливом Росії у західних країнах, чия культурна ідентичність, спадщина та динамізм аж ніяк не перебувають під загрозою від Росії. В Україні інша реальність, і вона залишатиметься такою аж доти, доки росіяни розглядатимуть українську ідентичність як штучне утворення.

Засоби масової інформації

Загалом найбільш ефективним російським культурним продуктом є ЗМІ, особливо телебачення, яке ретранслюється по кабельних мережах на більшій частині території України. І хоч ЗМІ дійсно просувають високу російську культуру, вони найбільш ефективні у розповсюдженні російської масової культури, більшість якої російська культурна еліта трактує як «пошлость» (кітч). У російськомовних регіонах, де маскультурні цінності подібні до російських, більшість телевізійного контенту – серіали, мильні опери та культові радянські фільми - є водночас дидактичними та спорідненими за духом. Війна (особливо т.зв. Велика Вітчизняна Війна), так само як і фільми про сучасну та радянську злочинність, міліцію та розвідників становлять більшість цього контенту і посилюють ностальгію та стереотипи. Російські телевізійні новини також є впливовими. Ці програми є «різко політизованими за своїми наголосами, конкретними та деталізованими у посиланнях та інтелектуально серйозними. Вони також сповнені невірних тверджень, спотворень та напівправди». З допомогою де факто державної монополії на телетрансляцію в Росії російські мас-медіа спромоглися створити закритий, віртуальний світ масової культури, який ефективно блокує суспільні комунікації по цілому ряду важливих політичних напрямків та просуває когнітивні шаблони, які допомагають зберегти чинний політичний лад.

Виправляючи цей дисбаланс, Україна діяла явно неефективно. З 1990 по 2010 роки найбільш характерну реакцією на російське телевізійне домінування та значну присутність в друкованих ЗМІ можна описати заголовком «інформаційна безпека». Але більшість заходів були негативними, заборонними та контрпродуктивними. Як наслідок, під час президентства Ющенка було запроваджено низку хаотичних і заборонних заходів, таких як заборона каналів Russia TV та TV Центр у кабельних мережах. У 2009 було прийнято Доктрину інформаційної безпеки. Іронія в тому, що цей документ лише підкреслив м’яку силу Росії, бо його ключові концепти та базова ідеологія була загалом запозичена з аналогічного російського документа, датованого 2000 роком.

Упередженість українського дискурсу інформаційної безпеки походить із схильності визначати національну безпеку в першу чергу не як безпеку держави чи спільноти громадян, але культурної громади, виокремленої через український історичний спадок та мову. На жаль, у країні з розбіжним історичним досвідом та лінгвістичними традиціями це грає на користь російській політиці, з її принципом, що географічна територія, де російська мова продовжує бути панівним засобом спілкування, визначає справжні політичні кордони Росії. Для урядів обох країн мова служить як віртуальний політичний кордон та символ лояльності. Це суттєво утруднює українську інформаційну політику на півдні та сході країни, де більшість є російськомовною. Це без потреби відвертає велику кількість російськомовних громадян, які не є інстинктивно проросійськими за своїми політичними поглядами. Зрештою, це мало впливає на еволюцію мовних шаблонів, які зараз виразно відрізняються від того, як їх уявляє більшість українських та російських політиків (див. нижче).

До проблеми додається слабка культурна ідентифікація частини українського правлячого істеблішменту, особливо чинної адміністрації Януковича. Хоч вони бачать переваги незалежності України і готові захищати її на декількох фронтах, вони при цьому продовжують убачати себе частиною російської культурної спільноти. Така двозначність обмежує їхню спроможність мобілізувати внутрішню підтримку на захист інтересів країни. Непросто, з одного боку, організувати ефективну оборону українського економічного суверенітету, коли при цьому, з іншого боку, вести війну з українським націоналізмом.

Як приклад цієї тези можна навести значну кількість спільно вироблених телевізійних шоу, які з’явилися на українських телеканалах за мовчазної згоди влади. Це, найчастіше, програми, призначення яких – відзначати російсько-українське братерство, і де російські учасники часто домінують в кадрі як за кількісною, так і за мовною ознакою. Кількість російських художніх фільмів, що демонструються в Україні, також значно зросла.

Якщо і є зараз ефективний спосіб протидії російській інформаційній політиці, то це точно не українська інформаційна політика, але інтернет. Російська влада реагувала на це кількома способами, включно з державним спонсоруванням блогерів чи веб-сайтів, спрямованих на просування ідей, критичних до ліберальної демократії, а також на кібервійну (цілеспрямоване розсилання спаму, атаки за методикою «відмови в доступі», denial-of-service). Найбільш ефективними є новинні агенції «Регнум» та «Новий регіон», які формально перебувають у приватній власності, але насправді тісно пов’язані з Кремлем. Українські журналісти, що симпатизують російським позиціям, часто посилаються на ці два ресурси, тоді як журналісти, які описують себе як «проукраїнських», розглядають посилання на них як неадекватні. На противагу, інтернет є тією сферою, у якій Росія більше втрачає, ніж здобуває. Навіть її найпопулярніші веб-сайти (наприклад, mail.ru) стали полем ідеологічних битв між російськими та українськими передплатниками, де останні віддають багато особистого часу на протидію російській офіційній пропаганді.

Який загальний вплив російської культурної та медійної присутності на політичну орієнтацію українських громадян? Наприклад, чи висвітлення у російських ЗМІ конфлікту в Косово спричинило або доповнило різко негативну реакцію України на інтервенцію НАТО? Влада України підтримувала Грузію в її конфлікті з Росією в 2008 році, але значна кількість української громадської думки була на стороні російської позиції (23,5% вважали застосування Росією сили виправданим, і 60,5% розглядали використання сили Грузією як неправомірне). Проросійські сентименти є найсильнішими в українських регіонах, де присутність російських медіа є найпотужнішим, але існують також і інші лінгвістичні та історичні фактори, які також це пояснюють. Але неспростовним є масштаб зусиль та присутності офіційної Росії, та неефективність української влади у протидії цьому. Факт, що російський вплив важко виміряти, не робить цей вплив неважливим.

Російська мова в Україні

Є два ключові фактори мовної ситуації в Україні. По-перше, країна все ще поділена на дві великі лінгвістичні спільноти – українську та російську – поруч із декількома лінгвістичними меншостями. По-друге, співвідношення між етнічною та мовною ознаками є неповним. Для україномовних радянська система освіти не надавала шляхів для соціальної мобільності. Це російська мова сама по собі надавала право доступу до вищої освіти, науки, економічного управління та влади. З історичних причин переважання тієї чи іншої мови тяжіло до кореляції з регіоном, аніж з етнічністю. Обидва ці фактори вказують на те, що мова була неідеальним чинником політичної орієнтації та лояльності.

Відповідно до найсвіжішого перепису 2001 року, етнічних українців у країні є 37,5 мільйонів, етнічних росіян – 8,3 мільйони, інших етнічних груп – менше ніж два мільйони. Але за 20 років незалежності лінгвістичні межі між спільнотами змінилися, як і їхня громадянська ідентичність. Функціональна сфера, яку покриває українська мова, розширилася. Частково це відображує офіційну політику, яка у законах та практиці була значно ліберальнішою, ніж це змальовує Росія. Конституція визначає українську мову як державну, але також гарантує «вільний розвиток, використання та ЗАХИСТ російської та інших мов». І хоч держава повинна забезпечити «всеохопний розвиток та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя», на практиці ці зусилля були нерівнозначними. Вимога «державної» мови призвела до лінгвістичного «розвороту» у державній службі, судах та вищій адміністрації, де російська мова домінує, у першу чергу це Донбас та Крим.

Із розширенням вживання української мови в громадському житті асиметрія в білінгвізмі (коли у радянській період всі україномовні могли говорити російською, але лише небагато російськомовних також знали українську) стала більш урівноваженою, і зростала кількість російськомовних, що прийняли українську не лише як другу мову, але як частину своєї культурної ідентичності. До 2001 року 85% етнічних українців називали українську своєю рідною мовою, але в деяких міських територіях із потужним переважанням етнічних українців у складі населення (таких, як Київ та Дніпропетровськ) російською розмовляють значно більше, ніж українською – це є відображенням факту, що проголошена відданість українській мові є вищою за дійсну практику. Хоч на сході та півдні Україні все ще існують виборці, які підтримують надання російській мові статусу другої державної (до 67% підтримки в Криму та Донбасі), підтримка на національному рівні становить лише 30%. Партія регіонів висувала цю тезу під час останніх виборів, але Янукович полишив її відразу після приходу до влади, так, як це зробив Леонід Кучма після обрання у 1994 році.

Втім, мова залишається предметом напруги. Це питання має офіційне значення для Російської Федерації, як це відображено у Концепції зовнішньої політики 2008 року. У своєму «зверненні» до Віктора Ющенка Медвєдєв дорікнув йому за «усунення російської мови з суспільного життя, науки, освіти, культури, ЗМІ та юриспруденції» в Україні. Мова також пов’язана з російськими зусиллями щодо виправлення того, що вони вважають спотворенням історії.

Після свого призначення на посаду в 2010 році міністр освіти та науки України Дмитро Табачник видав накази, які вимагали від середніх шкіл знову запровадити російську як мову навчання (після звернення батьків) і відновити уроки російської мови та літератури. Протягом тижня після призначення табачника адміністрація Українського католицького університету звинуватила його в «зганьбленні української інтелігенції, так само української мови та культури, розпалюванні ворожнечі між різними регіонами України, виправданні людиноненависницького сталінського режиму». Можливо, через таке засудження, масові протести студентів, які пройшли у Львові та Києві, чи жорстке попередження, яке нібито зробив Табачнику Янукович, на час написання статті головною інновацією, здійсненою міністром, було вилучення згадок про Помаранчеву революцію та президентство Ющенка з підручників історії.

Українсько-російські мовні стосунки не є суто внутрішнім чи двостороннім питанням. Питання має ширші наслідки для української глобальної репутації та її здатності комуні кувати зі світом. Англійська мова просувалася разом із глобалізацією. Це не лише найпоширеніший засіб міжнародного спілкування, але й найбільш ефективний для більшості націй спосіб доступу до західної та глобальної культури. В Україні, на противагу цьому, аналогічну функцію переважно виконує російська. Як ідеться в проекті українського закону про мову, «Знання російської мови забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків глобальної науки та культури».

Чому це твердження є аксіомою для уряду і депутатів – цілком очевидно. Англомовні веб-сайти переважають російськомовні на порядок. У той же час українська реальність така, що російська мова значно частіше використовується в якості мови перекладу, ніж українська. Але замість того, щоб відтворити міжнародну практику і просувати знання англійської, владні установи просто зберігають стару радянську модель взаємодії з глобальним оточенням через посередництво російської мови.

Українські журналісти тут не є винятком. Більшість все ще покладається на російськомовні джерела світових новин. Декілька розташованих у Росії ресурсів, таких як inosmi.ru та inopressa.ru, спеціально створені для того, щоб заповнювати інформаційні пробіли російськомовних. Ті, хто покладається на ці сайти, стає заручником вибору їхніх перекладачів та редакторів у тому, що вони виберуть, а що пропустять. Коли йшлося про інформацію щодо НАТО чи ЄС, були зафіксовані випадки значного відхилення від оригінальних текстів. Найбільш характерним випадком були посилання на «операції НАТО в Іраку», які зменшували підтримку в Україні ідеї вступу до НАТО – попри той факт, що, на відміну від Косово чи Лівії, військові операції в Іраку були фактично проведені поза структурами НАТО.

Російська православна церква

На противагу Росії, в Україні існують три конфесії православного християнства – незалежна Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), (14,9% населення, згідно з опитуваннями), яку не визнає московський патріархат після її відокремлення в 1992 році; Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) (10,9%), яка отримала адміністративну, але не духовну автономію від Російської православної церкви в 1990 році, та Українська автокефальна православна церква (1%), створена в 1921 році. Інші християнські конфесії включають Українську греко-католицьку церкву (12%), створену в 16 столітті, Римо-католицьку церкву (2%) та низку протестантських церков (0,9%).

Російська православна церква (РПЦ) бурхливо зростала в Російській федерації у пострадянський період. Наразі вона має намір оновити та посилити свій статус в Україні шляхом зменшення автономії УПЦ МП та повернення УПЦ КП під свою юрисдикцію. Тісні стосунки між церквою та російським урядом, як у часи царизму, так і сьогодні, перетворюють це завдання на політичний проект – якщо не за визначенням, то за наслідками. Єпископи російської православної церкви все більше інтегруються до російських правлячих еліт. Новий патріарх Кіріл І став одним з найвпливовіших політичних постатей у країні. Він офіційно підтримав ідеологію «російського світу» та взяв на себе роль її першого покровителя. У 2009 році він проголосив своїм ключовим догматом невід’ємну культурну та духовну єдність східнослов’янських народів України, Росії та Білорусі, та будь-яких інших російськомовних націй та груп. Як це сказав сам Кіріл:

«Ядром Російського Світу сьогодні є Росія, Україна та Білорусь, і… незалежно від державних розмежувань, від певних незгод у політиці, ми духовно, і я хочу це знову наголосити, - ДУХОВНО продовжуємо бути єдиним народом, і більшість нас є дітьми Російської православної церкви».

Такі духовні заяви доповнюють «цивілізаційні» та політичні цінності ідеології Російського Світу, як це визначають першорядні нецерковні представники цього руху – В’ячеслав Ніконов, Модест Колеров, власник прокремлівських сайтів Регнум та Новий Регіон, та Владислав Сурков. Вони наголошують на ролі РПЦ як ключового акціонера або навіть головного елемента пропонованої єдності. Ідучи за цією лінією аргументів, можна зрештою прийти до ідеї Російського Світу як такого собі теократичного союзу націй чи сучасного аналогу Священної Римської Імперії Германських Націй. Концепція Російського Світу, отже, виглядає структурним близнюком концепції арабського світу. Остання також розглядає себе як спільнота суверенних країн, але також як єдина нація, об’єднана на підґрунті спільних лінгвістичної та релігійної ідентичностей.

На відміну від свого попередника, патріарх Кіріл демонструє амбіції до дій у якості політичної постаті:

«Для того, щоб російський світ став консолідованою реальністю, а не аморфним утворенням, нам слід діяти на декількох рівнях. По-перше, нам треба покладатися на співпрацю з громадянським суспільством країн Російського Світу. Але не менш важливою є позиція еліт новостворених незалежних держав, що постали на просторах історичної Русі… Тобто, важливо встановити стійкі системні відносини між елітами країн Російського Світу. Поодинці навіть найбільші країни Російського Світу не зможуть захистити свої духовні, культурні та цивілізаційні інтереси в глобалізованому світі. Я впевнений, що тільки консолідований Російський Світ може стати потужним суб’єктом у глобальній міжнародній політиці, сильнішим за усі політичні альянси.»

З 2010 року РПЦ намагалася мобілізувати підтримку української влади, щоб змусити священиків та єпископів УПЦ КП «повернутися» під її юрисдикцію. Ключовим інструментом тут є реєстрація парафій. У 2010 році сталося декілька випадків перереєстрації парафій як таких, що належать до Московського патріархату, без попередньої згоди на це парафіян. Подальшим інструментом є мирські асоціації православних, де на місцевій політичній сцені, особливо з 2004 року, з’явилася низка новостворених організацій із виразною проросійською політичною спрямованістю. Ці афілійовані мирські групи УПЦ МП представляють розширення розташованих у Росії мирських організацій, що формують єдиний рух, який російські дослідники визначають як «політичне православ’я».

В Україні, як і в Росії, розпад насадженого радянською державою атеїзму призвів до релігійного відродження. Втім, за найсвіжішими даними від 2006 року 62,5% громадян охарактеризували себе як не пов’язаними з жодною релігійною конфесією. Після занепаду жорсткої атеїстичної політичної ідеології пострадянські суспільства цілком парадоксально постали значно більш релігійними, ніж більшість Європи. І хоч деякі члени української еліти відомі своєю щирою релігійністю, багато інших у той чи інший спосіб лише підтримують спільну точку зору, яка трактує релігію як важливу колективну цінність. Вибори 2004, 2006 та 2007 років показали, що церкви таки мають певну здатність впливати на електоральний вибір. У нещодавні роки економічні труднощі та розвіювання ілюзій посилили привабливість організованих релігій. Голоси, що протидіють «повзучому клерикалізмові», у громадській сфері звучать загалом слабко. Втім, не варто сприймати широку громадську реакцію на феномен політизованої релігії як пасивну чи автоматичну. Проросійська позиція церковників РПЦ в Україні під час Помаранчевої революції 2004 року підштовхнула багатьох парафіян до переходу в Київський патріархат. Постання чисельних протестантських, мормонських та новітніх релігійних громад, так само як і інших, може певною мірою розглядатися як знак недовіри громадськості чи відторгнення надміру політизованих православних конфесій в Україні.

Російську православну церкву слід визнати важливим та все більш ефективним ресурсом російської м’якої сили в Україні. І російські політики, і лідери церкви роблять усе можливе, щоб використати це вікно можливостей, створене президентством Януковича, щоб зробити цю роль ще більш впливовою. Укранський президент послідовно й публічно демонстрував свою лояльність Російському патріархатові, і патріарх Кіріл нагородив його в 2010 році вищим церковним орденом – Святого Володимира першого ступеня.

Приборкання бізнесових еліт

У добу бізнесової глобалізації впливова частина українського бізнесу все ще складається з людей, чиї ментальні горизонти міцно пов’язані з Росією. Для багатьох з них Москва залишається пріоритетним, хоч і не обов’язково єдиним напрямком як для бізнесу, так і для дозвілля, джерелом натхнення у нових ідеях та практиках, та у важкі часи, безпечним місцем. У різні часи Москва приймала українських політичних вигнанців. Для другої групи Росія не обов’язково є надійним партнером, але вона все ще здається безпечнішою, ніж Захід, - з тієї простої причини, що вона більш зрозуміла. Навіть західні регіони, яким надає перевагу ця група, пов’язані з Росією. Вони відображають вибір, зроблений російськими колегами, друзями та рольовими зразками. Західна культура сприймається через призму Росії. А так як Україна не має глобально інтегрованих еліт, спектр політичної уяви нації залишається по суті провінційним, і домашні преференції розвиваються нерівномірно.

Є, безперечно, і третя вкрай впливова група: ті, хто вважає, що для їхніх власних інтересів та інтересів країни не існує альтернативи інтеграції до Європи. Але ця група знайде альтернативи європейській перспективі, якщо цієї перспективи не настане. Російська політика щодо Митного союзу (а потім – Євразійського союзу) усвідомлює цю реальність і користується нею.

Крим: м’яка сила в Парку Юрського періоду

З перспектив чільних російських політиків Україна ніколи не була монолітною. Дійсно, є кілька російських аналітиків, які вважають, що найбільшою проблемою Росії щодо України є складність у розгляді її як політичної цілісності. Цей нерівний підхід до різних регіонів легко списати на широко розповсюджене уявлення про те, що Україна є неоднорідною сутністю, а то й, як це сказав Путін Джорджеві Бушу, «штучним утворенням». З цієї точки зору деякі частини України є більш російськими, а деякі – менш. Кримська автономія, і особливо Севастополь майже всіма розглядаються як російські землі, трофей військових перемог Росії наприкінці 18 століття, фортеця, яка встояла перед турецькими, західними і зрештою нацистськими загарбниками, і яка, за капризом Микити Хрущова у 1954 році випадково стала частиною України.

Україна не уникла цих реалій. Хоч решту країни становлять 24 області, стаття 133 конституції України визначає Крим як автономну республіку. У різні часи десятки проросійських організацій діяли в Україні, але жодний регіон не мав їх стільки, як Крим. Сюди входять групи політичних активістів, партії, групи парафіян РПЦ, нео-козаки, клуби російської культури, асоціації військового флоту та армії, а також наукові центри. Список проросійських ЗМІ в Криму є дуже великим. Політичний порядок денний цих груп безваріантно співпадав із російськими пріоритетами щодо України. Під час президентства Ющенка групи цього штибу були мобілізовані проти вступу до НАТО, проти спільних навчань України й НАТО, таких як «Морський бриз», проти визнання голодомору 1932-33 років геноцидом, та в підтримці надання офіційного статусу російській мові, поруч із численними заходами із здобуття політичної та фінансової підтримки російських громад. Москва підтримувала проросійські групи, які балотувалися на місцевих та національних виборах 2006 та 2007 років, або як незалежні партії (такі як Прогресивна соціалістична партія України Наталі Вітренко), або в складі блоку з партією Регіонів.

Російська община Криму, наприклад, вступила до блоку «За Януковича» у кримському регіональному парламенті. Такі фактори, як висока щільність населення, відсутність альтернативних політичних структур, порівняна неактивність виборців та дружнє медійне оточення, дали змогу спонсорова ним Росією групам контролювати більшість місцевого політичного порядку денного та консолідувати уявлення про Крим як про російську фортецю, навіть якщо ці групи не спромоглися вирішити ключові потреби громад, які вони взялися представляти.

Севастополь (який називають «містом російської слави» за його роль флотської бази у війнах 19 та 20 століть) привертає навіть більше уяви частини російських політиків, ніж Кримська автономія. Остання отримувала кошти на відзначення Дня Росії та щорічного фестивалю «Велике російськ слово», так само як і на мітинги протесту та підтримку проросійських політичних сил на місцевих виборах, але Севастополю виділялися додаткові кошти на житло для ветеранів флоту та армії, яких також заохочують залишатися на проживання в Україні. Російський День флоту відзначається в Севастополі з набагато більшою помпою, ніж День Росії в столиці кримської автономії Симферополі.

З часів президентства Кучми, яке попри всі його невдачі суворо реагувало на проблеми безпеки в Криму, українські політики намагалися посилити національну єдність, просуваючи ідею «політичної нації»: спільноти, згуртованої спільним громадянством, а не етнічною належністю. Ця ідеологія – при всіх перевагах, які в неї можуть бути для України й Росії – залишається нерозвиненою в обох випадках. Україна досягла певного прогресу на цьому шляху, як про це свідчить колись потужний дискурс на тему «політичної нації» у ЗМІ країни. Помаранчеву революцію прославляли як великий успіх у створенні спільної громадської ідентичності, що долає етнічні межі. Цей процес не тільки зупинився, він пішов у зворотню сторону. У останні роки Україна була свідком зростання етно-націоналістського дискурсу, росту популярності радикально націоналістичних партій, таких, як «Свобода» (чий національний рейтинг у 5% приховує її потужну впливовість на Західній Україні) та посилення алармістського дискурсу щодо кримського «сепаратизму». Цей континентальний, або радше західноукраїнський алармізм суперечить дійсній політичній реальності в Криму, за якої Партія регіонів ефективно вивела з гри найбільш потужні проросійські групи на півострові. Чинна влада депортувала до Росії сумнозвісного проросійського «атамана» Віталія Храмова, лідера некозацької групи «Соболь», і вони також запобігли спорудженню православного хреста на заселеній мусульманами частині Феодосії.

Висновок: Тягар як для України, так і для Росії

Серйозним структурним обмеженням політики Росії та її м’якої сили за кордоном є відсутність чітко сформульованої ідеї партнерства. Російські стратеги не здатні сприйняти те, що більшість м’якої сили Америки та Європи постає із спроможності Заходу будувати продуктивне партнерство і створювати нові можливості. Натомість російські політики зосередилися на мобілізації лояльних громад, які не бачать для себе можливостей в національній українській державі. Якщо під м’якою силою розуміти тезу «нехай інші хочуть того ж, чого хочеш ти», тоді російська практика досягає цього у дуже економний спосіб – намагаючись знайти та мобілізувати тих, хто вже цього хоче. Ці зв’язки потім розвиваються у мережі, де діють стосунки за принципом «покровитель-клієнт», за російськими економічними та соціополітичними шаблонами. На вершині цих мереж знаходиться вузьке коло осіб, які мають доступ до фінансування і можуть отримувати з нього зиск. Вони діють як посередники між Кремлем і низовими рухами в Україні. В Україні, як і в Росії, мережі такого типу не схвалюють зворотний зв’язок від низу до верхів та обмежують місцеву ініціативу.

Неймовірне зосередження на символічних ресурсах, глибоке залучення до місцевої політики ідентичності та просування одного лише національного дискурсу (і війна з іншим), стали типовою ознакою російської політики в Україні. Але це також є і вразливою стороною Росії, бо створює ненадійне підґрунтя для власної ідентичності країни в 21 столітті. Воно применшує російську політику до того, чим вона була за радянської доби – загалом ідеологічного проекту.

І російські, й українські політики значною мірою продовжують покладатися на внутрішні переконання, що лінгвістичні та культурні межі повинні співпадати з політичними. Цей ідеал не відповідає тому, як зараз розуміють ідентичність у Євросоюзі та на Заході загалом. Неспроможність політиків України та Росії усвідомити той факт, що мовні межі не можуть і ніколи не будуть таким ж чіткими, як територіальні кордони, перетворюється до конфліктних припущень щодо лояльності різних груп населення, та служить джерелом сумнівних політичних практик. Замість того, щоб посилювати обидві країни, ці політики цементують відсталість та слабкість.

Початок читайте тут

крим україна росія політика мова культура медіа