Неполіткоректно. Православні відчувають дискримінацію з боку суспільства

Як виглядає нинішній адепт традиційної церкви? Неохайний бородань з виряченими очима чи сварлива бабця, що давно втратила зв’язок з об’єктивною реальністю. Суспільство ж, особлива та його частина, яку прийнято називати прогресивною, розвертається від храму на 180 градусів і впадає у вольтер’янство 2.0

Жодного примусу згори не було ані тоді, ані зараз. Була і є мода: тоді - на відродження традиції, нині – на інтернет-меми, де превалюють антирелігійні настрої. А в моди, як відомо, бувають жертви – аж до анорексії з летальним фіналом. Жертви нинішньої моди на «антицерковність» є в обох таборах: ліберали, які заради власної цікавості, постійно шукають, де б ще перейти межу дозволеного і наражаються на конфлікт із законом та помірковані прихожани, що з одного боку потерпають від дотепів новітніх атеїстів, а з другого стають мішенню для агресивних ортодоксів.

Міжконфесійні розколи, жадність окремих представників духовенства до матеріальних цінностей, лицемірство і безглузда фанатичність серед прихожан, втручання влади у церковне життя – це все не є якоюсь унікальною ознакою нашого часу. Почитайте хоча Івана Вишенського – ті ж самі проблеми були актуальними і 400-500 років тому.

Але є дві особливі відмінності: по-перше, тогочасне суспільство не було інформаційним і писемність була привілеєм, тож до полеміки вдавалися люди з певним інтелектуальним багажем, по-друге, ті, хто викривав недоліки церковного життя, були людьми здебільшого аскетичними і прагнули навернення співвітчизників до благочестя.

Активний "антиклерикалізм". Дівчина з ФЕМЕН пиляє хрест над Майданом Незалежності

Сучасні критики Церкви здебільшого люди, що цінують власний комфорт, люблять розважатись, подорожувати комфортабельними курортами, бухати по п’ятницях, пестити своє тіло у SPA і фітнес-центрах. Вони звикли до певних стандартів якості і вимагають їх від оточуючого світу, зокрема від релігії.

Якщо священик, то він має бути «на рівні» - щонайменше Антоній Печерський, у церкві має бути комфортно(скільки разів доводилося чути: «мене дратують ці бабусі», «в католиків хоч сидіти можна», «чому тут все церковнослов’янською, я не розумію», «мені не подобається ця позолота і велика кількість ікон»). Антирелігійний шквал часто народжується зі сприйняття церкви як супермаркета: «просунутий» міський прихожанин хоче мати релігію на свій смак, а коли його споживацькі побажання ігнорують, він відповідає взаємністю.

Відповідають взаємністю і особливо заповзятливі настоятелі храмів: тривалість служб, їхню мову і ошатність храмів їм змінити не під силу, а от виставити прайс своїх послуг – будь-ласка. Хочете VIP хрещення(вінчання, відспівування) – буде, за відповідну ціну.

Суспільство споживання активно культивує в людині бажання «бути не таким, як всі». Пірсинг нині вже мають навіть сільські дівчата, йогою займається кожен лох,тренінги особистісного зростання обмилували різні лузери, як ще вирізнитися креативному сучаснику?

А чом би не зробитися атеїстом, та ще й не просто афішувати, а спиляти хрест і зняти це на відео, поголосити в храмі під час служби чи бодай просто встановити статус у соцмережі «тут можуть ображати почуття віруючих» і ти крутий, в тебе тисячі френдів, а ти в тренді. Дарма, що Біблію читав не далі «Спочатку було слово…», а в храмі був останній раз у дитинстві з мамою на Великдень, монаха бачив на фотожабах.

Це все - «другорядне», головне виділитись. Інколи складається враження, що всі сучасні антирелігійні діяння направлені на здобуття особистої популярності, лайків на Фейсбуці і вдоволення власних амбіцій. Бо все зводиться до «приколів», гнівних засуджень «зажравшихся попів» без жодного конструктиву. Автор таких постів, як правило, розміщуючи фото священика на «Мерседесі» пише пафосний коментар «ось чому я ніколи не ходжу до церкви», хоча по-справжньому і не був там жодного разу.

Ніякої «альтернативної духовності» пересічний інтернет-безбожник не пропонує.

В кращому разі обходиться загальними фразами: головне, щоб людина була хороша. Що в перекладі означає: хочу жити в своє задоволення, а якщо раптом виникнуть якісь духовні потреби – піду навчуся мистецтву медитації, це ж бо стильно і друзям є чим похвалитись.

Логіка «інтернет-безбожників» така само прямолінійна, як і в релігійних фанатиків. Так само як «фофудьєносци» вбачають знаряддя сатани у будь-якому науково-технічному винаході, так і сучасні «модні» атеїсти кидаються на будь-яку згадку про Церкву у світському контексті. Скільки галасу здіймається навколо викладання християнської етики чи основ православ’я у школах.

Ліберальна уява малює полуп’яного попа з різками, який буде поносити «інославних» і змушуватиме наших дітей відбивати поклони з ранку до ночі. «А якщо у класі є євреї, мусульмани?!» - нагнітає пристрасті ліберальна спільнота.

Нікого серед них не цікавить культурологічна сутність цього шкільного предмету, що викладатимуть його світські вчителі, а суть його зводиться до того, щоб в школярів склалося уявлення про релігію, яка дуже тривалий час була стовпом національної культури.

У світській літературі повно алюзій на тексти Святого Письма – звідки дитині взнати, хто такі фарисеї, блудний син, чим небезпечно заривати таланти, кому належать слова «я умиваю руки», хто такий Іуда і що таке Тайна вечеря? Чи є знання про ці поняття злочином проти прав людини, кого можуть в принципі дискримінувати знання?

У Західній Україні в селах і маленьких містечках збереглася традиція: не проводити дискотек під час посту(а їх на літо припадає аж два: липні та в серпні). Ліберальна спільнота якось цей факт прогледіла: саме час підняти питання про право молоді на відпочинок, знайти кількох незгодних( а такі знайдуться в кожній спільноті) і влаштувати показову дискотеку, бажано поблизу церкви . Якщо місцева громада буде агресивною до порушників традиції, то «бунтарі» мають всі шанси наслідувати славу Pussy Riot чи Femen.

У війні двох неадекватних таборів – антиклерикалів і ортодоксів, потерпає доволі чисельний прошарок вірян, що не прагнуть афішувати свою релігійну приналежність. У київських храмах можна зустріти чимало людей середнього віку, типових офісних працівників, які в миру вдягаються цілком сучасно і зовні нічим не відрізняються від решти співвітчизників.

Вони не обвішують своє робоче місце іконами, не вдаються до повчань своїх колег і взагалі не протиставляють себе решті колективу. Але працювати в сучасній компанії такій людині не просто.

Якщо ти не йдеш на корпоратив, бо дотримуєшся посту, то одразу перетворюєшся на білу ворону і цілком ймовірно почуєш певну кількість дотепів на тему «великий і малий піст», а також розпитування, чого ж ти саме не їси. Це радикал-фофудьєносець почне кричати, що всі, хто не дотримується посту, горітимуть у пеклі, вихований християнин промовчить.

Життя християнина складається не лише з постів та обмежень. Свят також вистачає. Приходиш після Великодня в офіс і вітаєшся: «Христос воскрес!» У відповідь чуєш: «Спасібо, мнє уже должилі! Воістіну крутой чувак!»

Звісно, годі чекати, що усі побіжать цілуватись і кричати: Воістину воскрес! Людям, що не шанують Великодня, годилося б в такій ситуації просто промовчати чи привітатись по-світському, але ні – треба продемонструвати власну «позаформатність».

Образа релігійних почуттів полягає навіть не стільки в поодиноких агресивних витівках одинаків, скільки в антихристянському консьюмеризмі сучасного суспільства. Рекламісти нав’язують спокуси – інколи здається, що це їхнє улюблене слово, на етикетках спиртних напоїв – веселі і не дуже монахи, ТБ закликає дивитися шоу «Рай, гудбай».

Зрозуміло, що ми живемо в секулярній державі і не синод погоджує рекламні тексти, але чому, коли раптом з’являється ролик, що здатний образити будь-яку меншину: релігійну, етнічну, сексуальну, то ліберальна спільнота тут як тут на захисті слабких і знеболених. Коли ж ідеться про почуття мільйонів вірян, коли від їхнього імені виступають церковні ієрархи, то інтернет-активісти горлають: Попи не мають диктувати рекламістам, телевізійникам свої вимоги! І пішли-поїхали фотожаби, християни ж бо не гомосексуали - сміятися з них - річ дозволена?!

Хоча насправді споживацтво – спільний ворог як християнської спільноти, так і ліберальної, особливої її лівого, найбільш антиклерикального крила. Експлуатація жіночого образу в рекламі, надмірне немотивоване споживання, засмічення довкілля всі ці проблеми однаково хвилюють і християн і їхніх опонентів, їм би тут варто було шукати точок перетину і діалогу, але це не трендово, зручніше бачити ворога у ближньому.

Церква дискусія суспільство