Український андеграунд Донбасу: романтики, прагматики та революціонери
На тлі стереотипів уявлення щодо сакраментальних «жителів Донбасу», чимраз важче стає розібратися з тим, що ж собою являє ця загадкова для всієї іншої України спільнота. Нам відомо, що там живуть бандити, шахтарі, прихильники КПУ, печерні русофіли, кримінальні олігархи і люмпенізований елемент. І чомусь ніхто не хоче дослідити інший табір – тих донеччан, що іменуються «національно свідомою потугою». Назвати їх націоналістами чи націонал-демократами я б не став, через розмитість в регіоні будь-яких чітких меж між партіями.
Український Донбас вивчав Микола Поліщук
Їх не багато: практично «всі знайомі з усіма». Пропорційна виборча система при нерозвинутості партійних структур створила на Донеччині дивні розклади, при яких, наприклад, тут можна зустріти свідомих бандерівців у «Фронті змін», або менеджерів «Метінвесту» - у «Свободі». Абсолютно незрозуміло, як позиціонувати місцевих активістів «Патріоту України» - члени якого переважно не знають української мови й більше піклуються не Україною, а чистотою білої раси.
Якщо в деяких випадках мені не вдається систематизувати проукраїнські сили Донбасу за ознакою ідеології, то за віковим фактором у нас цілком явно окреслюються три хвилі структурування українського руху.
Найстаріші його представники – старі рухівці, активісти часів перебудови, з невеликими вкрапленнями справжніх дисидентів та політв’язнів. В більшості своїй – це люди похилого віку, які вже не відіграють великої ролі в політичних розкладах.
Друга хвиля – це покоління помаранчевої революції, натхненне подіями 2004 року, коли до того ж декому вдалося розпочати політичну кар’єру.
Наймолодший прошарок – це прихильники партії «Свобода» та різноманітних радикальних рухів. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що перша група – це швидше просвітники, друга – господарники, третя – радикали.
У різних частинах Донецької області співвідношення між цими групами різне. Крім того, потрібно також відзначити великий відсоток критично настроєних до нинішнього президента росіян, які може і не проявляють великого бажання бачити понаставлені по всьому Донбасу пам’ятники Бандері, але й з різних причин незадоволені політикою Януковича, в чому є ситуативними союзниками українських організацій.
Таким може вважатися, наприклад, рух «Бахмут» з міста Артемівська, лідер якого Володимир Березін хоч і називає себе екологом, одночасно є ідеологом «антидонецьких» настроїв і відокремлення від області північних, історичних територій колишнього Бахмутського краю. З іншого боку, на півдні Донецької області можна знайти поодиноких адептів створення окремої Приазовської області – правда, це розвага швидше місцевих інтелігентів, яка ще не набрала популярності серед широких приморських мас.
-Загалом якийсь єдиний помаранчевий блок міг би на позаминулих місцевих виборах набрати до 10% на Донеччині, - каже один із керівників місцевого НРУ Тетяна Ігнатенко, - але пішовши на вибори трьома блоками (свій персональний проект створив ще Михайло Поживанов), втратили все.
Як ми вже казали, представники другої хвилі – прагматики і їм хочеться не тільки боротися «за Україну», але й займати якісь в ній посади після власної перемоги. На сьогоднішній день перспективи подальшої політичної кар’єри можна побачити лише у «Фронті змін», який методично згрібає під себе різнопланову і амбітну публіку.
Курувати проект у область приїздив сам Арсеній – і не одноразово. Це дає непогані результати в регіоні, де осередки провідних партій практично було віддано на відкуп шахраям. Функціонери БЮТ, допоки Тимошенко знаходилася у прем’єрському кріслі шокували донбасівців, роз’їжджаючи вулицями регіону на вульгарно дорогих машинах і по можливості займались не стільки партійною роботою, скільки освоєнням коштів.
Із приходом до влади Януковича ці люди зникли, залишивши по собі лише поодиноких фанатів Юлі. Що стосується «Нашої України», то вона в Донецькій області була приречена з перших своїх днів через специфіку свого керівника Антона Клименка – брата нинішнього голови державної податкової служби Олександра Клименка.
Важко сказати, що примусило Ющенка двічі буквально насильно усаджувати людину на цю посаду. На установчому з’їзді НСНУ донецька делегація влаштувала демарш проти такого призначення, пізніше Клименка намагалися виключити із партійних лав вже на регіональному рівні. Як би там не було, але сім’я Клименків опинилася в ролі «регіонального» керманича донецької «Нашої України».
- Мені важко казати, яка кількість осередків НСНУ була сформована із ставлеників ПР, але думаю, що від третини до половини тих, що діяли в Донецькій області. – в приватній розмові розповів член правління обласної організації, - тому на виборах не давався хід скаргам про порушення, на дільниці без проблем пускали спостерігачів від НУНС, створюючи максимальні проблеми для інших партій. Згадаймо хоча б, як повелися в області з, наприклад, грузинськими спостерігачами.
Що стосується найстарішої, «рухівської» хвилі, то вона фактично відділена від політики, і її представники навіть часто не мають уявлення про діяльність місцевих партійних осередків. Вони частково перейшли в просвітництво, частково інтегрувались у донецький соціум, а хтось і зовсім виїхав з регіону.
Тут можна зустріти і етнографа-енциклопедиста Вадима Джувагу, і керівника «Українського культурологічного центру», титулованого вченого Володимира Білецького.
Донецька «Просвіта» на загальноукраїнському тлі є вкрай специфічною. Вона не обмежується листами на захист української мови та заявами про засудження українофобів (хоч це теж присутнє в діяльності просвітян). Ця «Просвіта» не цурається вуличної активності, ми всі пам’ятаємо участь її членів в захисті україномовних шкіл у Донецьку та Макіївці.
Нещодавно «Просвіта» увійшла і в Комітет опору диктатурі, хоч це політичне утворення, а «Просвіта» - громадська організація. В принципі, на Донбасі традиційно нехтували умовностями. Нікого ж не дивує, що в місцевий КОД разом із «Просвітою» входить і «Комітет обманутих вкладників» на чолі з місцевим депутатом від Компартії Дмитром Верзиловим. Правда, з іншого боку і пан Верзилов підтримував свого часу «Просвіту» в боротьбі за україномовні школи (сам на виступах переходив на українську), за закриття яких виступали всі інші його однопартійці.
Таких нелогічностей багато на Донбасі, і під час останніх чорнобильських протестів нікого вже не дивувало, що на мітингу можна побачити поряд і прапори комуністів, і прапори «Свободи». А може це й закономірно: об’єднуються незадоволені владою, яких на місцевому рівні серед комуністів достатньо.
«Хоч я не можу зрозуміти логіки цих людей. В Афганістан і на Чорнобиль їх кидала та сама Компартія, зараз вона відбирає у них пільги. І вони все рівно вірять у неї. Хоча може вже хай представники совка голосують за комуністів, аби не за регіоналів» - дивувався пізніше один з очільників «Свободи» Ігор Славгородський. На цьому дивацтва не припиняються.
Наприклад, головою «Просвіти» є екс-ректор місцевого університету Володимир Шевченко, який в основному бореться із «бандерівщиною», а також запам'ятався дивною відстороненістю, котра межувала з ворожнечею, під час виступів студентів, які вимагали присвоєння вишу імені Стуса. Цікаво, що коли Табачник вже приїхав скидати самого Шевченка, жоден з діячів очолюваної ним же «Просвіти» не дав голосу на підтримку свого боса. Як це так виходить – загадка, обумовлена, вочевидь, специфічністю регіону.
Образ бандерівця в якому повністю сформовано колоритною заступницею голови «Просвіти» Марією Олійник. У вишиванці і з мегафоном, правильною українською мовою і лекціями про Петлюру, вона перетворилась на такий собі жупел, яким залякують обивателя. Кажуть, що в часи губернаторства Януковича її візити викликали паніку, і навіть Янукович-президент за старою пам’яттю її трохи боїться.
Область, знана своїм «вибуховим шахтарським характером», не могла не народити своїх непідвладних нікому вільних стрільців. В Артемівську ще з дев’яностих років існувала група молодих ультранаціоналістів, які приєднувалися то до однієї, то до іншої політичної сили, деякий час називаючи себе сотнею товариства «Тризуб».
Сотня складалася із чоловік тридцяти на чолі з непересічною людиною Віталієм Применко – організатором усіляких вишколів та маршів. Сотня прославилась агітаційним походом містами Донецької області і навіть до обласного центру, який активісти провели в організаційних одностроях і при повному параді. Пізніше лідер організації був засуджений за хуліганство – побиття активіста КПУ, вчинене ним, як він каже, з політичних міркувань.
У вересні цього року міліція знову згадала про Віталія, арештувавши його за звинуваченням у підготовці вибуху в місті Славянську. Справа ця дуже неоднозначна, і ми не будемо її зачіпати. Згадаємо лише, що після «Тризуба» в мережі залишився портал «Правий Бахмут» , який, щоправда, вже два роки не оновлювався, хоч на форумі ведеться більш-менш пожвавлена дискусія на абстрактні теми, серед яких можна знайти такі екзотичні, як «чи був Бандера жидом».
У Маріуполі також не бракує радикалів. Свого часу тут існував небагаточисельний осередок УНСО, члени якого гарцювали містом у козацькому вбранні з нагайками і брали участь в дотепних акціях на кшталт підкидання півня на концерт до Бориса Мойсеєва.
Останнім часом в місті з’явилися і популярні нині праві автоніми, хоча вони проявили себе тільки однією акцією – походом за здоровий спосіб життя, коли близько трьохсот чоловік пройшли вулицями міста з плакатом «Хватит бухать!». До речі, оскільки з таким же гаслом по місту ходять і місцеві анархісти, можна припустити, що в Маріуполі є певна проблема з пияцтвом. На сьогоднішній день видима активність автономних правих зникла, і лише графіті з рекламою сайту «Реактор» нагадує мешканцям Приазов’я про те, що підпілля діє і революція – ще буде.
Іноді буває так, що один-єдиний ентузіаст може зукраїнізувати ціле місто, чи, принаймні, містечко. Наприклад, якщо в Горлівці депутати відмовились ставити пам’ятника Стусу, називаючи його, зокрема, «фашистом» і «вбивцею наших дітей», то в сусідній Дружківці до пам'яті загиблого разом зі Стусом правозахисника і мовознавця Олексія Тихого ставляться досить трепетно.
Хоч і не без деяких дискусій, але місцева влада погодилися зі встановленням пам'ятника поетові в школі сусіднього села Олексієво-Дружківка, де він навчався сам, а потім працював учителем, зявилася меморіальна дошка в самій Дружківці. І все це завдяки громадській організації «Товариство ім. Олекси Тихого», створеної фактично одною людиною - депутатом міської ради Євгеном Шаповаловим, позапартійним.
На відміну від правозахисника в широкому сенсі слова Стуса, Тихий (як і ще один донеччанин, уродженець Волновахи Іван Дзюба) гостро акцентував увагу питання про місце і роль української мови на сході Україні.
Мовній політиці, а також роздумів про долю українського Донбасу присвячена більшість його публіцистичних творів. Тематика, як бачимо, та сама, яка на думку деяких «патріотів краю» цілком потрапляє під поняття «націоналізму» а то й «русофобії».
Але це не заважає городянам пишатися своїм земляком, а три роки тому за результатами опитування, організованого найбільшими міськими газетами, Тихий взагалі був названий найбільш видатного уродженцем Дружківки (цікаво, що друге місце зайняв нинішній директор спортивного комплексу та громадський активіст, який не приховує своєї ностальгії за Російською Імперією).
«Товариство імені Олекси Тихого» регулярно організовує літературні читання «Тихий і Донеччина», разом з вчителями збирає спогади про правозахисника. У Часовому Яру (селищі недалеко від Дружківки) в місцевому краєзнавчому музеї є окрема експозиція, присвячена Олексію Тихому - хоча з цим містом (батьківщиною Йосипа Кобзина, до речі) Тихого пов'язує лише два роки навчання в молодших класах тутешньої школи в середині тридцятих років.
«Цього року ще й провели« Олексині читання», в яких взяли участь учні майже всіх шкіл міста, а також Артемівська, Новодмитрівки, Миколаївки. Всього в заходах брало участь двісті школярів, - каже хранитель музейних фондів Валерій Богуненко, - А переможців ми відправляємо на екскурсію до Києва з відвідуванням могили Тихого на Байковому кладовищі ».
