Конфлікт у газеті Ахметова «Сегодня»: чи цензор цензору око виклює?

Торік із газети зі скандалом були звільнені або пішли кілька журналістів. Вони не постидались «винести з хати сміття». Євген Іхельзон, Ірина Соломко, Олександр Чаленко змальовували саме Ігоря Гужву жорстким і безпардонним цензором, і до їхньої думки – щоправда, анонімно, - долучились колеги, які залишались працювати в редакції.

«Этот человек почему-то считает газету своей собственностью, личным дневником, в котором есть место только его мыслям. А роль журналистов, которые трудятся в стенах редакции, сводится лишь к обслуживанию великих задумок главного редактора и беспрекословному выполнению его воли», - писала тоді Ірина Соломко. «Цензор – Ігор Гужва», - стверджувала Світлана Тучинська.

Сам Гужва тоді назвав критику «кампанією проти газети», а також, відповідаючи на запитання про доцільність створення профспілки в редакції, говорив: «Лично я пока не понимаю, чем профсоюз поможет делать хорошую газету».

Характеризуючи свої відносини з роботодавцем, Гужва називає себе «лояльною людиною»; свої стосунки з чинною владою – «дуже добрими».

То що ж зробила з цим авторитарним керівником і лояльним виконавцем екс-прес-секретарка Кучми, якщо він поспішив ініціювати створення осередку Незалежної медіа-профспілки, звернувся по підтримку до руху «Стоп цензурі!», про який не раз зневажливо відгукувався ще зовсім недавно, і навіть оголосив про заснування власної журналістської ініціативи «Чесне слово», спрямованої на боротьбу з цензурою і джинсою?

Не буду переказувати перебіг конфлікту – з цим завданням чудово впоралась «Телекритика», де можна довідатись, хто кому що сказав, у чому звинуватив і що пообіцяв, - натомість, перейду до витоків конфлікту.

Політика

Газета «Сегодня» - промовисте свідчення того, наскільки відносним є поняття якості в медіа. Якщо говорити про бізнес-модель, маркетинг, налагодженість виробничого процесу та форму (друк, дизайн), це одна з найякісніших газет України.

Якщо про зміст, то дати безсторонню оцінку надто важко. Йдеться не лише про політично заангажовану публіцистику – наприклад, антиукраїнські колонки Олеся Бузини, - але й про новини на кшталт «Парафирование договора об Ассоциации с ЕС срывает немецкий гей» (це про міністра Ґідо Вестервелле). Прочитавши подібне, люди з цивілізованими уявленнями про стандарти медіа скажуть: таку газету гидко брати в руки.

Хоча навіть фанати Табачника задля справедливості мали б погодитись, що «Сегодня» - не New York Times, а шанувальники Бандери – що образ донецько-кремлівського бойового листка сильно перебільшений і стосується хіба що доробку кількох зациклених колумністів-радикалів, але не основного масиву публікованих у газеті матеріалів.

«Сегодня» - таблоїд (вірніше, «квалоїд») із чітко вираженою політичною позицією, ключовими атрибутами якої є сприйняття України як частини «русского мира», трактування чинної влади як нехай не ідеального, але оптимального з наявних варіантів («вони сучі діти, але ж вони наші сучі діти»), агресивно-критичне ставлення до опозиції (особливо БЮТ), однозначно негативне трактування ролі ОУН-УПА в історії України, тощо.

Здавалося б, газета для виборців Партії регіонів. Одначе «Сегодня» чудово почувається в столиці, абсолютна більшість населення якої не поділяє біло-блакитних поглядів.

Не в останню чергу через те, що, на відміну від войовничо проросійських видань на зразок «2000», «Сегодня» та її онлайн-представництво segodnya.ua не схильні до нав’язливої пропаганди. А після того, як власник видання Рінат Ахметов почав утрачати позиції в оточенні Януковича, в газеті часом виходять не надто приємні для влади матеріали. Навіть про Межигір’я! З певного моменту газета перестала справляти враження пріоритетності маніпуляцій та пропаганди, а не інформування. Про ці зміни писав рік тому Роман Кульчинський у матеріалі «Вишукана пропаганда від “Сегодня”».

Втім, ведення власної гри в інформаційному просторі ще не робить Ахметова фрондою чи опозицією: він залишається одним із головних акціонерів чинної влади, йому багато що від неї потрібно. А їй дечого потрібно від нього. «Сегодня» із її щоденним сукупним тиражем понад 150 тисяч примірників – один із небагатьох у країні вигідних газетних бізнесів, а також потужний засіб упливу на найдорожчу аудиторію: киян. Очевидно, Банкову змусив нервуватись поступовий відхід газети від генеральної лінії партії, тому навесні 2011 року в редакції з’явився «смотрящий» від Ганни Герман.

Цензурa

Колишній рухівець, депутат ВР першого скликання, а до того комсомольський функціонер Михайло Батіг, утім, цензором себе не визнає. Пояснює: якщо втручався у контент газети, то хіба що порадою, якщо бачив очевидну «дурість».

Адже він – усього лише радник генерального директора. Ще до приходу Олени Громницької у липні цього року Батіг два роки консультував її попередника Ґілермо Шмітта. Що ж, підстаркуватому латиноамериканському експату, який так і не вписався в дикий український медіабізнес і навіть не вивчив жодної з тутешніх мов, справді могли знадобитись поради досвідченого журналісто-політика.

Хоча свого ставлення до Гужви Батіг не приховує: «Мне смешно слышать обвинения в насаждении цензуры от человека, который внедрил практику переписывания журналистских материалов. У нас журналисты иногда не узнавали свой текст после редактирования Гужвы. Газета «Сегодня» задумывалась как желтое издание. Так вот, Гужва - последний форпост этой желтой газеты». З його тону очевидно, що він не лише був, але й залишається причетним до змін у газеті.

Зауважмо, що в усіх випадках утручання Батога, про які розповідають (на жаль, лише «не для друку») бунтарі з «Сегодня», Гужва піддався, хоча й намагався протестувати. З чого можна зробити висновок, що практику редагування газети сторонньою людиною на догоду адміністрації Януковича він уважав неприємною, але стерпною, і не бачив у ній достатнього приводу для того, щоб здіймати галас.

Схоже, предметом незадоволення тут був не зміст, а сам факт утручання. Багато років газета любила Януковича і його партію, а також усіх, на кого вкаже власник, не з примусу, а від щирого серця. Відвертий провладний і проросійський ухил видання Гужва ще торік цинічно пояснював «особистими переконаннями деяких журналістів». А тепер газеті сміють указувати, як догоджати владі! Так само в останні роки Кучми інформаційні служби телеканалів Віктора Пінчука відмовлялись працювати за медведчуківськими темниками: не тому, що за свободу, а тому, що самі краще знаємо, як догодити Папіку.

Факт регулярного втручання власника в редакційну політику, чи то пак, виконання редакцією його побажань, у «Сегодня» не заперечують. Абсолютна більшість українських журналістів і редакторів уважають це святим правом інвестора, а догоджання власникові – своїм обов’язком.

Причому недоторканність і лояльність поширюється не лише на власника, всіх його патронів і партнерів, але й на владу – «щоб у власника не було проблем». Виросло ціле покоління журналістів, які навіть не вбачають у цьому жодної проблеми. Проблемою стає, коли втручаються «чужі».

Улітку 2011-го на зміну Шмітту приходить Громницька. Останнім місцем її роботи був холдинг «Главред-медіа», куди її запросив Олександр Третьяков, а йти довелося вже від Ігоря Коломойського. Журнал «Профиль», який очолювала Громницька, так і не зміг стати успішним і впливовим політичним виданням, хоча й демонстрував досить високий рівень якості. Переважно завдяки добору авторів, адже Громницькій удалося залучити до писання багатьох блискучих журналістів.

Тут і слід шукати пояснення тому факту, що, фактично проваливши проект «Профиль», Громницька перейшла на одну з найбільш ласих медіаменеджерських посад країни. Головний її капітал – не управлінські і редакторські таланти, а особисті зв’язки, яких вона має чимало ще з часів роботи на Кучму та Юрія Бойка. Мати у своїй команді людину, через яку можна вийти практично на будь-кого з українського політикуму, вельми вигідно – вона коштує більше, ніж навіть найпрофесійніший медіаменеджер.

Якщо Ґілермо Шмітт у політику не ліз, а лише ретранслював Гужві побажання «згори», то Громницька почала грати у власну гру. Тепер вона вказувала газеті, кого і як треба любити, кого можна, а кого не можна критикувати. Керуючись при цьому не лише побажаннями власника, але й своїми власними інтересами. До того ж, вона втрутилась в усталений порядок розміщення замовних публікацій – те, що в «Сегодня» сором’язливо називають «правилами гри».

Джинса

Я, звісно, не ловив нікого за руку й не тримав свічку, але смію висловити підозру, що твердження Ігоря Гужви про публікацію рекламних матеріалів лише з відповідною рубрикацією не відповідає дійсності. Моніторинг порушень стандартів у пресі, який проводить Інститут масової інформації, багато разів знаходив у «Сегодня» матеріали з прихованою рекламою, опубліковані як редакційні, або ж «умовно марковані» - це ще називають «під компромісною плашкою», наприклад, рубрика «Погляд», «Офіційно» чи «Думка експерта». Так, є газети, де джинси набагато більше, наприклад, «Факти» або видання Українського медіахолдингу, як от «Комсомольская правда в Украине» . Але у «Сегодня» вона була і є.

Більшість вітчизняних медіавласників дивляться на джинсу спокійно або навіть позитивно. Але за однієї умови: якщо ліві грошенята потрапляють до каси, а не до кишені журналіста чи менеджера. Тож не дивно, що Гужва весь час публічно натякає: раніше все йшло через рекламний відділ, а тепер – через власні руки Громницької. Це неминуче викличе в інвестора підозру, що до цих рук щось прилипає. А раз прилипає зараз, то за кілька місяців, коли почнеться виборча кампанія, прилипатиме набагато більше, адже грошові потоки зростуть багатократно.

Що ж, певно, Гужві вдалося кинути тінь підозри на Громницьку: їх обох відсторонили від роботи, розпочалося розслідування, до якого планують залучити незалежних експертів. Експерти експертами, а служба внутрішньої безпеки СКМ – це не СБУ: якщо щось було, до цього докопаються. Щоправда, скоріш за все, це нічим Громницькій не загрожує.

По-перше, в силу тих-таки зв’язків у неї є достатньо знайомих, які не дадуть її образити. По-друге, трохи підзаробляти потайки від роботодавця не вважається великим гріхом. Як свого часу пояснював один з українських олігархів, партнера треба час від часу намагатись кинути, інакше тебе вважатимуть за лоха.

Формально Громницька «дружила» з регіональними князьками – Кернесом, Костусєвим і тому подібними, - заради отримання реклами та ексклюзивів. Та, як виявилось, до пакету «дружби» входила відсутність критики, публікація рекламних текстів на сайті «Сегодня» без позначки та інші послуги, зокрема й знижки на рекламу.

Попри ці свої оборудки, за словами бунтарів, генеральний директор не раз утручалась у контент газети, вимагаючи зняття матеріалів або навіть звільнення їх авторів, і щоразу з позиції інтересів влади. Чи була це її власна ініціатива, чи вона діяла за вказівкою того-таки Батога, невідомо. Та це дало редакції підстави звинуватити Громницьку не лише в джинсі, але й у цензурі.

«Співучасником» Громницької називають Дмитра Белянського ( детальніше про нього у нашій статті INTER-хлопчики: навіщо "Інтер"наймає вітренківців? - ТЕКСТИ), проросійськи орієнтованого політтехнолога, який прийшов у холдинг разом із нею і був призначений директором із розвитку мультимедіа. Як стверджує Чаленко, саме Белянського Громницька просуває на місце Гужви. І начебто саме він безпосередньо втручався в тексти, - зокрема про Наталію Королевську, яку слід було шанувати як вигідну владі «конструктивну опозицію», - а також розпорядився опублікувати на сайті без маркування (в газеті воно було, хоча й умовне – «офіційно») розміщену за гроші промову Дмитра Фірташа.

Усе це дії в інтересах влади, Партії регіонів, Януковича – в інтересах, які багато років поділяв, ураховував і захищав Ігор Гужва. І це влаштовувало його підлеглих. І все те саме не лише було можливе, але й широко практикувалося в «Сегодня» минулих літ. Тільки тоді рішення приймав головний редактор. І тут залишається повторити риторичне запитання Олександра Чаленка: чому редакція «Сегодня» не бунтувала вчора?

Бізнес

Ігор Гужва вже не буде головним редактором газети «Сегодня», його звільнення – це питання часу… І, можливо, грошей. Маючи перед очима свіжий приклад Сергія Тихого та «Газеты по-киевски», а також чимало інших давніших прикладів, можемо бути в цьому впевнені. Бунтівних медіаменеджерів не вибачають. Підтримка колективу, якою вдалося заручитись Гужві (як і Тихому), допомагає лише виграти час і, можливо, збільшити суму компенсації. Допоможуть у цьому також профспілковий осередок, резонанс у пресі (навряд чи бажаний для Ахметова, хоч він і привітав волелюбність та демократичність своїх журналістів) і заснування руху «Чесне слово», анонсоване Гужвою і колегами.

Це не значить, що Ахметову можна диктувати свої умови. З уст представників СКМ уже на першій зустрічі з колективом пролунала м’яка рекомендація: кому тут не подобається, ті можуть звільнятись. Та сама рекомендація лунає в резонансному тексті Леоніда Швеця, і в ній є рація. Хоча навряд чи звільнення за власним бажанням будуть масовими: роботи такого рівня, як у «Сегодня», на ринку обмаль, а участь в організованому виступі проти інвестора зводить шанси знайти пристойне місце у медіа майже нанівець. Але масових звільнень не буде, хіба що певні скорочення в регіонах, які планувались і до того. Тож інтрига лише в тому, чи, грубо кажучи, Гужва забере з собою «на той світ» Громницьку. Судячи з того, що Громницька з моменту, коли конфлікт став публічним, не давала жодних коментарів, вона ще сподівається залишитись.

Хоча для аудиторії, звісно, різниці нема – ну, не Громницька буде, так хтось інший. Так само, як аудиторії по барабану, чи опублікована промова Фірташа без плашки з розпорядження гендиректора, чи головного редактора; чи написана брехня про ситуацію в країні рукою «смотрящего»-цензора, який думає про інтереси влади, чи рукою ідейного головного редактора, який просто висловлює свої політичні переконання. Аудиторія отримує спотворену картину і залишається обманутою.

Цей конфлікт у черговий раз унаочнив збоченість і аномальність українського медіабізнесу. Журналісти й редактори не вимагають права працювати за професійними стандартами, вони готові терпіти втручання власника і спотворення інформації на користь влади. Їх не влаштовує, що їм не дозволяють самим установлювати межі компромісу з власною совістю, самим дозувати обман і маніпуляції.

Джинса – норма. Диктат інтересів власника – святе право. Цензура, заборонені теми, «свої» і «чужі» політики – об’єктивна даність. («А ви хіба не знали? В усіх так!») Бізнес, який мав би продавати якісну інформацію, натомість торгує ілюзіями впливу.

Структури Ріната Ахметова роблять багато для розвитку журналістики в Україні. Вже кілька років на базі Києво-Могилянської академії діє фінансована фондом «Розвиток України» школа «Журналістика цифрового майбутнього», де журналістів учать бути сучасними й мультимедійними. На гроші СКМ співробітники різних, не тільки ахметовських, видань мають змогу досягти технологічного рівня журналістів BBC, Bloomberg, Forbes, The Washington Post, The Wall Street Journal…

…лише для того, щоб потім, повернувшись до редакцій, працювати за «стандартами» «Сегодня»: джинса, диктат власника, цензура.

скандал громницька сєгодня гужва медіа змі