Янукович це надовго, або синдром коляборанта

Зокрема на «Українській правді» така думка проводиться чи не кожним другим автором. Деякі, як мені здається, вже настільки переконали себе в незворотності процесів наростання народного гніву, що якщо найближчий місяць у Києві не розпочнеться новий Майдан, вони будуть щиро здивовані. І, як на мене, даремне.

Неважко помітити, що в Україні падіння довіри до новообраного президента не є чимось унікальним, притаманним виключно Віктору Федоровичу.

Рейтинги довіри до кожного із чотирьох президентів, які були в незалежній Україні, мають досить подібну амплітуду. Новообраний голова держави за інерцією кілька місяців зберігає високий рейтинг, який згодом досить стрімко починає обвалюватись. Янукович тут не виняток, а правило.

Інша річ, що падіння довіри йде не безкінечно, а досягши якогось рівня, раптом починає так само іти вгору. До кінця каденції і Кравчук, і Кучма і навіть Ющенко демонстрували зростання показників довіри, хоч у Ющенка й Кравчука цього зростання виявилось недостатньо для перемоги на виборах. Тут можна говорити і про те, що все ж таки їх перевибори припали на погіршення економічної ситуації в країні, однак ріст популярності обох перед фатальним для них голосуванням – незаперечний. Чи проголосували б третій раз за Кучму – питання

У нас люблять концентруватися на причинах ненависті до глави держави. І з іншого боку ніхто не аналізує причини, чому ж у нас так люблять непопулярних президентів. Ви певно помітили, що навіть саме подібне словосполучення виглядає оксимороном? Дійсно, іноді виникає ідея, що довіра до них ірраціональна.

Свого часу Сергій Грабовський звернув увагу на те, що в традиційних «блакитних» областях кількість людей, що висловили незадоволення соціальним становищем, явно не корелює з кількістю людей, що висловлюють довіру до партії влади. Наприклад, при вісьмидесяти відсотках незадоволених своїм життям мешканців Східної України, шістдесят відсотків готові голосувати за Партію Регіонів, яка по ідеї несе повну відповідальність за такий стан речей.

Сам шановний редактор «Сучасності» не спромігся дати якусь адекватну оцінку такій «любові до ненавидимих», і пояснив її тільки дуже великим рівнем страху, який начебто притаманний східнякам перед ПР та Януковичем. Мешканці регіону, за його версією, просто бояться висловлювати працівникам соціологічних служб своє справжнє ставлення до влади.

Без сумніву, що з точки зору київського інтелігента, все має виглядіти саме так. Тим більше, ніхто не заперечує, що в арсеналі влади є і інструменти залякування, і інструменти адміністративного впливу, і засоби дезинформації. Втім, я б звернув увагу на ще одну цікаву обставину, яка б пояснила дивний феномен зростання популярності чільників держави при загальній нелюбові до них.

Я думаю, це можна пояснити звиканням до накинутої кожним новим президентом моделі державного управління і солідаризації з нею, яке в українських реаліях займає два-два з половиною роки. Можете називати його «стокгольмським синдромом». Я б назвав би цей феномен «синдромом колаборанта», - хоч на перший погляд, це визначення буде звучати і грубо, однак як буде видно далі, в нашому випадкові воно є найбільш точним.

Згадаймо, що при радянській владі будь-хто, хто побував на окупованій території, розглядався як зрадник вже за визначенням, перебування на окупованій території стало частиною усіляких анкет, які я встиг застати навіть у горбачовські перебудовні часи.

Логіка влади була в принципі зрозумілою – перебуваючи на зайнятій ворогом території неможливо було вже зовсім не співробітничати (=колаборувати) з ворогом, а значить наживати собі майбутню статтю і строк. Таке ставлення настільки було очевидним, що, навіть не маючи ніяких симпатій до гітлерівців сотні тисяч радянських громадян відступали разом з німецькими військами – при тому, що переважна більшість з них нічим не заплямувала себе за час окупації, навіть за радянськими параноїдальними законами.

Грубо кажучи, зараз «ворогом» зайнята вся Україна, і просто не співробітничати з режимом Януковича неможливо, хоч дехто і намагається це робити – то Лубківський відмовиться увійти до гуманітарної ради, то Шкляр відмовиться від шевченківської премії, ну й наші любі спеціалісти «з сортів лайна» на знак протесту голосують проти всіх.

Не знаю, чи знайдуться такі оригінали, які, наприклад, відмовляться брати банкноти з підписом нового голови Нацбанку Арбузова, однак спроба на знак протесту «ну зовсім-зовсім» не співробітничати з режимом однозначно приречена на поразку. А розглядати всіх, хто залишається працювати на держслужбі, чи входить до тих же гуманітарних рад, як зрадників – просто деструктивно. Однак, вернемося до наших колаборантів.

Хто на сьогодні є фундаментом і найбільшими прихильниками Віктора Федоровича?

Неважко помітити, що це люди, які втратять посади у випадку його відходу від влади, або яким доведеться відповідати за свої дії під час знаходження при владі.

Між собою вони можуть знаходитися у не дуже дружніх відносинах, однак в фанатичній підтримці нинішнього президента зійдуться і слідчий, що веде справу про майданну плитку, і Дмитро Табачник, і будь-який голова обладміністрації, і міліціонер, який побив журналіста. Те, що ці люди коляборують з режимом, очевидно.

Але з часом поняття співробітництва без сумніву буде виходити за межі цих суспільних категорій, оскільки кожен мешканець країни буде тою чи іншою мірою співпрацювати з діючою владою і знаходити якесь місце в тій системі, яку вона вибудує.

Він буде залежати від встановленого владою податкового інспектора, чи голови райадміністрації, він знайде спільну мову з новим дільничим міліціонером, а може по чиїсь протекції із місцевих депутатів чи функціонерів Партії регіонів отримає роботу, чи принаймні звикне ходить в партійний офіс за якимись продовольчими наборами.

Інтегрувавшись же в систему, наш пересічний українець більш за все буде боятись одного – змін.

Навіть попри те, що його система буде вочевидь деструктивна, він буде підтримувати її – навіть усвідомлюючи її згубність. Таким чином і формується неузгодженість між показниками незадоволеності життям і довіри до влади.

Ось абсолютно реальна історія з мого життя. Ви можете мені вірити, або ні, але при повновладному мері Черновецькому мені вдалося таки приватизувати земельну ділянку, в черзі за якою стояв ще мій покійний батько (разом із групою таких же вчених-пенсіонерів) більше десяти років, і навіть не заплатити за це ні копійки більше передбачених законом податків та зборів.

В умовах тотальної корупції я сам не можу пояснити, як це сталося, хіба що документи міський голова підписав випадково, разом із валом інших. Ставши за Черновецького таким чином землевласником, я досить ревниво сприймаю заяви Попова про необхідність «відібрати розбазарену землю», оскільки розумію, що в першу чергу буде відібрана земля далеко не забудовників проблемних майданчиків на Пушкінській, Гончара чи біля Олександрівської лікарні, а от під вибори відібрати мій клаптик і видати це за «повернення награбованого» цілком можливо.

Мало того, я бачу, що більш ревних прихильників Черновецького, ніж мої сусіди, які також якимось дивом приватизували свої ділянки і більш за все бояться із зміною влади їх втратити. Ви можете сказати, що це ницо і не по-державницькі, але я не певен, чи ви зможете переконати цих людей.

В умовах, коли будь-яка влада починає з глобальної переробки всього, що робила влада попередня, а будь-які реформи в країні змінюють ситуацію лише до гіршого, населення України стає ситуативно-консервативним.

Я хочу відзначити, що немає такої глибини падіння, до якої людина не могла б звикнути. І навіть на самому дні її можна зробити лояльною, налякавши ще глибшим падінням. Наприклад, що може бути гірше сталінського ГУЛАГу?

Але й його в’язні так боялися ще більшого погіршення режиму, що заради збереження статус-кво йшли на співпрацю із слідством. Читаємо у Солженіцина:

«Запугивание - самый применяемый и очень разнообразный метод. "От меня зависит, какой ты лагерь получишь. Лагерь лагерю рознь. У нас теперь и каторжные есть. Будешь искренен -- пойдешь в легкое место, будешь запираться -- двадцать пять лет в наручниках на подземных работах!" Бівает запугивание другой, худшею тюрьмой: "Будешь запираться, перешлем тебя в Лефортово (если ты на Лубянке), в Сухановку (если ты в Лефортово), там с тобой не так будут разговаривать". А ты уже привык: в этой тюрьме как будто режим и НИЧЕГО, а что за пытки ждут тебя ТАМ? да переезд... Уступить?»

І наш виборець за якийсь час звикає, що життя начебто «НІЧОГО СОБІ», а що буде при цих незнайомих бандерівцях? При Тимошенко? Ні, краще вже залишитися лояльним владі регіонів – для тих, хто був їй лояльний.

Врешті решт, що таке свобода?

Це субстанція, яку ніхто не відчуває, відчувається лише її втрата, що дозволяє деяким дослідникам трактувати переживання несвободи, як специфічний когнітивний дисонанс. В такому випадкові, «несвобода» це реакція тривоги на ситуацію, яка раптом різко змінилася – і це не обов’язково має бути втрата соціальних стандартів, чи ріст соціальної несправедливості.

Свобода може бути й деструктивною. Для прикладу, південноамериканські раби чи російські кріпаки відчували себе вільними в тих межах, які їм відводились існуючою системою. Натомість спроби змінити цю систему з боку північних штатів, чи «Народної волі» інтуїтивно сприймались, як «несвобода», спроба зміни існуючого ладу. Тому немало було випадків, коли негри ставали до лав конфедератів (а пізніше переможці усіляко дискримінували негритянських виборців, бо ті свідомо голосували за колишніх рабовласників), а селяни здавали народовольців поліції.

Та що там казати – і помаранчева революція була прийнята на сході країни, як явище «несвободи» не через те, зрозуміло, що вона несла якийсь тоталітарний заряд. Однак вона загрожувала вже сталій системі життя в цьому регіоні, до якої її мешканці вже звикли і відчували себе цілком вільними – у тому форматі волі, який їм було відведено, звичайно.

Отже, в міру притирання влади і посполитства рейтинг недовіри до влади з часом після різкого падіння раптом неочікувано для опозиції починає рости. Я спробував пояснити природу цього феномену, який, на мою думку, пояснюється налагодженням нових каналів співробітництва між народом і владою.

Як вже писалось. В Україні перелом в ставленні до кожного президента займає 2-2,5 роки його правління. Для Кравчука критичним став 1993-й, коли політична і економічна криза досягла свого максимуму, після чого стабільність держави і популярність лідера почали повільно, але зростати (для порівняння згадаємо схожу з українською політичну кризу 1993-го року у Росії, яку Єльцин вирішив, розстрілявши парламент, ставши фактично єдино осібним визнаним лідером РФ).

Для Кучми найбільш критичним став 1996-й, коли протистояння новообраного президента з парламентом, в якому проти Леоніда Даниловича об’єднались комуністи з націоналістами, досягло найвищої точки. Тільки поставивши питання руба – нова конституція, або розпуск парламенту, Леоніду Даниловичу вдалося взяти ситуацію під контроль. А могло і не вдатися. Падіння довіри до Ющенка теж зупинилося десь біля 2007 року.

Я не бачу причини, чому з часом не почне за цією схемою нарощувати свій рейтинг і Віктор Федорович. Тому тим, хто очікує, що дев’ятий вал народної недовіри винесе президента з вулиці Банкової, не потрібно бути такими самовпевненими. Насправді, часу для того, аби активно використовувати потенцію народного неприйняття Януковича у них залишилось зовсім мало.

янукович суспільство