Змиріться з тим, що зараз - краще, ніж раніше (оптимізм від Світлани Пиркало)

Не буду брехати, що сама бачила, але чула ось таке. Мовляв, у пітерському автобусі сидять дві інтелігентних пенсіонерки, в чистеньких пальтечках, капелюшках, окулярах, рукавичках.

І одна іншій говорить:

-От усі кажуть, що за комуністів було погано. Не знаю, дорогенька, не знаю. Я за комуністів, наприклад, двох коханців мала.

Коли було краще - раніше чи тепер? Це в принципі дурне питання, бо "раніше" - залежно коли, та й "тепер" - залежно кому.

Наприклад, раніше, за застою, моя баба Марія складала врожай капусти на зиму у старий погріб, а за решту вторговувала на базарі до сімдесяти радянських рублів; а тепер вона вже двадцять років як мертва.

То як краще - зараз чи тоді? Якщо потрапила в рай, то краще зараз; якщо в пекло - то краще було тоді, а якщо Бога нема, то на це питання й Ніцше не дасть відповіді.

Всі ми ніби знаємо, що все на світі відносно. Чим ближче до старості, тим час летить швидше. І тоді виходить так, що за комуністів день був ого-го який, і стільки за нього встигала, і в дитсадочок сходити, і кораблики попускати, і картоплі, звареної свиням, наїстися, і книжку про Карлсона вчергове прочитати, і мультик подивитися, і в шкоду влізти, й ремня отримати.

А зараз, при лейбористах, прийшла на роботу, там напахалася, дома копита відкинула, і знову вставати на роботу.

Чи означає це, що комуністи кращі за лейбористів? До лейбористів у мене багато претензій. Але відповідь на це питання така: ні. Бо оцінювати політичні й історичні реалії на підставі того, що за старої влади твоя баба молодша була, - це безглуздя.

Людям узагалі притаманно думати про минуле з ностальгією. Але в усьому потрібна міра. Щоразу, приїжджаючи в Україну, я дивуюся масовій, повальній ностальгії по різного роду минувшині, й давній, і недавній, і по застою, і взагалі чортзна-чому.

Життя поза межами Батьківщини розслабляє, і я інколи вже не розумію речей, елементарних для всіх інших.

В Полтаву з Києва я їжджу швидкісним "Столичним експресом". Там не так смердить, як у маршрутках, але також є телевізори (щоправда, до їхніх кнопок гучності я можу дотягнутися), і на цих телевізорах іде "Іронія долі, чи З легким паром".

Як варіант - "Служебний романс". Часом російські серіали. З телевізорів еманує ностальгія за чимось далеким, світлим і чужим.

Зараз, пишучи колонку, я й сиджу в поїзді «Столичний Експрес». По ящику волає "Боже, Царя Храні".

На екрані російські прапори; пересуваються і промовляють якісь тексти вірні, благородні росіяни, офіцери, капітани, красуні з загадковою душею. За вікном - квітнева Полтавщина; труби заводів, побитих, але не зламаних кризою, бруньки на деревах, вистуджених, але не вбитих суворою зимою.

У поїзді люди, які борються з обставинами день за днем, і часом перемагають. Але той, хто вибирає програму перегляду, вважає, що піпл треба годувати ностальгією по жахливому, збоченому режиму Російської Імперії.

Йому по барабану, що фільмів про Імперію завбачливо намолотили кіномитці у країні, де Сталін позитивний персонаж, Микола Другий - святий, і тільки лох не носить Прада.

(Заради справедливості зазначу, що одного разу крутили російський ситком про агентство знайомств, і він мені несподівано дуже сподобався. Я взагалі люблю багато що з російської культури, коли споживаю її добровільно).

В ідеалі цих зомбоящиків у поїздах узагалі не повинно бути: як у країнах, що їх прийнято у нас називати "нормальними".

Але якщо вже вони є, чому пасажирів, як небезпечних психів, утримують на оцій голці ностальгії по чужому? Невже так проблематично поставити якийсь документальний фільм про замки України, африканських бегемотів чи хай навіть і Москву, тільки без надривних криків її зірок чи пропаганди її царів?

Дозволю собі таке припущення. Ностальгія за минулим і відмова від пізнання нового є одночасно наслідком і причиною депресії в країні.

Людина, яка переживає депресію, боїться дихати на повні груди, дивитися в майбутнє, переживати нові почуття. Їй легше запертися в чотирьох стінах і безкінечно пережовувати вже знайоме до болю: і дитинство, й розлуку, і вірну любов - найчастіше до часів застою.

Але якщо в депресії ціле суспільство, то цей стан перестає виглядати як відхилення і починає здаватися нормою.

Як тоді молодому поколінню зважитися на те, що має бути притаманно молоді, - бунт, відкидання старого, самовпевненість, прагення в майбутнє, - якщо вся країна застигла у спогляданні чужих снів?

Але найбільше прикро, коли бачиш, як ця хвороба зачіпає людей, які ніби мають думати головою. З великим здивуванням часом чую від своїх однолітків: "Раніше було краще" - і не про часи ідеалістичного підйому Майдану, а про 90-ті роки.

Шановні! Ну з якої це точки зору в 90-х було краще? Мене викликали до декана і (не дуже серйозно, але все-таки) натякали на можливість вилетіти з університету за дружбу з анархістами.

Працювала я при цьому в Народному Русі, де не платили зарплату, вусатих дядьків з Центрального Проводу цікавило бозна що від писанок-вишиванок до майна СРСР за кордоном, але тільки не те, як ефективно розбудовувати партію, переконувати людей і вигравати вибори.

Ми носили якесь дрантя, їли що попало, жили в захезаних гуртожитках із забитими унітазами. Коли ми говорили українською на вулицях, на нас часто дивилися як на забитих хуторян, якими ми й виглядали.

Я чітко пригадую день у 1997 році, коли, страшенно голодна і хвора на бронхіт, без грошей на ліки, я за останні копійки купила жетон на метро, бо треба було поїхати в Верховну Раду і щось там комусь доводити щодо наших пропозицій ведення виборчої кампанії.

Я пам'ятаю, як півгодини стояла на зупинці тролейбуса під бібліотекою Вернадського на морозі, від якого моє смішне пальто навіть не намагалося захищати, і, як Скарлет О'Хара, дала собі клятву: я зроблю що завгодно, але мені ніколи не буде холодно.

Я пригадую продемократичні демонстрації середини й початку 90-х, коли гебістів було трохи не стільки ж, як і протестуючих, і існував реальний ризик отримати по черепу мусорфалосом, він же демократизатор.

Ніколи не забуду крамниці кінця 80-х - початку 90-х, зі сповненими злістю й відчаю продавщицями порожніх прилавків, які від фрустрації викладали фантазійними гірками салат Дальнєвосточний.

І ніяк витравити з пам'яті страх, успадкований, глибинний, тваринний страх застою, який тільки й можна було залити дешевою застійною горілкою та зажувати ковбасою, і який уже нікуди не дінеться у тих, кого навчили боятися думати, відчувати й хотіти.

Досить, панове, повторювати те, що бубнять ці люди. Зараз не гірше, ніж раніше. Зараз набагато краще. Змиріться з цим.

україна суспільство