Масляний тигр святого Валентина. Відзначати чужі свята - шкідливо і тупо
Такого мультикультурного календаря, як в Україні, напевне немає більше ніде у світі. І що дивно: така кількість власних і чужих свят нас не об’єднує, а навпаки - сегрегує.
Що святкувати, а що ні, вирішував: Костянтин ВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ, в рамках проекту "Естетика сучасної України"
Цього року 14 лютого – незвичайна неділя.
Шанований молоддю День усіх закоханих, так званий «китайський новий рік» - власне початок панування Білого тигра за східним календарем, у православних – Прощена неділя (важливий день входження у Великий піст), і Масляна за календарем народним.
Перші два свята – на озброєнні в маркетологів, про них не забути: то ж вечірки, концерти, розпродажі та інші бонуси цільовій аудиторії - молодим і неупередженим.
Масляна – це здебільшого для провінціалів і людей похилого віку – про них подбає муніципальна влада у вигляді традиційно-казенних народних гулянь.
Церковне ж свято – для втаємничених, тобто для прихожан, так би мовити, зі стажем - тихе і не «розтиражоване»: воду, ковбасу чи зілля у цей день не святять, тому у храмах, як правило, збираються ті, що й завжди.
Така картина повторюється ледь не щороку. Може, хтось і зрадіє такому розмаїттю, але…
Побожний студент, який після недільної літургії повернеться цього дня у свій гуртожиток і проситиме вибачення у своїх колег і сусідів (а саме так належить поводитися християнинові у день прощення) буде виглядати щонайменше диваком у колі однолітків, що несамовито відзначатимуть "Валіка".
Бухгалтерка з ЖЕКу, яка вранці теж цілком ймовірно відвідає церкву, з обіду почне чепуритися і готуватися зустріти рік Білого тигра, як це радить її улюблений жіночий журнал, хоча священик на проповідях казав про неприпустимість такої еклектики.
Провінційна 14-річна емо-гьорл буде кумаритись і рятуватися плeєром, якщо рідня витягне її на центральну площу на «проводи зими».
Українське свято – явище часто спотворене і суперечливе.
День Святого Валентина, християнський ніби за своїм походженням, нині часто густо перетворюється на тріумф розпусти: садо-мазо вечірки і тому подібні забави нерідко влаштовують саме у День закоханих.
Це свято вельми шановане в сучасній українській школі: якщо раніше дівчата тішили однокласників своєю увагою 23 лютого, а ті перетворювалися на «джентельменів» напередодні 8 березня, то тепер пріоритети змістилися вбік 14 лютого – дата, коли амурні симпатії можна виражати відкрито, і жодної сегрегації.
Не розуміють цього свята батьки: по-перше, в їхньому календарі ніколи не було такої дати, по-друге, мають більш консервативний погляд на взаємини статей, то ж, м’яко кажучи, не в захваті.
Але реклама і маркетинг роблять свою справу. Сучасному українському парубку без «валентинки» ніяк. Ідейні антизахідники в середовищі покоління айподів і смсок трапляються рідко.
Цікавим, до речі, є російський прецедент, де вже другий рік поспіль намагаються протиставити західному Валентину своїх героїв – Петра і Февронью Муромських, святих покровителів подружнього життя.
Але чи то креативу російській владі і церкві бракує, чи то надто несучасними і незрозумілими широкому загалу здається благочестиве подружжя, чи то дата цього свята – 8 липня, прямо посеред літа, - але віз і нині там.
Російська молодь жує ту саму маркетингову жуйку під назвою Valentine’s Day.
Що ж до шанування Білого тигра – тут теж очевидна данина моді.
Адже справжніх знавців мудрості і обрядів Піднебесної у наших краях традиційно небагато.
Тому зустріч китайського нового року нерідко виливається у добре знайомий з радянських часів обряд пожирання олів’є, голубців тощо під добру чарку.
Отакий-от формат унікальний: що старий, що новий, що китайський.
Масляна ж, яку справляють у містечково-лоховатий спосіб з льодяним стовпом і спалюванням опудала зими під диригуванням РДА, має куди меншу популярність, ніж східна екзотика.
Хоча вправна забобонна українська жіночка (а саме вони найбільше захоплюються гороскопами)зазвичай устигає усюди: і в церкву, і Тигра зустріти у належному вбранні і на Масляній погоцати.
Але тут знову постає конфлікт батьків і дітей: молодше покоління з таких «святкувань» має повне право постібатися.
Свята нам підкидають звідусіль: із Заходу і зі Сходу, з радянської і більш давньої історії, з-під пера чиновників, і просто з доброго дива. А ми – «все у торбу».
Якщо років з 10 тому Геловін був забавкою студентів вузів, де добре викладали англійську, то тепер чортом чи гарбузом ладен нарядитися кожен ПТУшник.
В просунутих офісних колах ознакою відсталості вважається не відвідати паб у День Святого Патріка. Кажуть, у середовищі могилянських студентів вже набув популярності американський День подяки.
Та що говорити про маси, коли еліта туди ж.
«А католицьке Різдво я сей рік зустрічала в Німеччині», - пише у своєму блозі на Укрправді Оксана Забужко. Майстриня слова навряд чи випадково вжила саме таке формулювання. Щоб зрозуміли: вона святкує Різдво і католицьке і наше, православне.
Наші літератори взагалі полюбляють зайвий раз згадати, що вони часто бувають у Європі, але суть не в тому: у нас, виявляться, може бути не тільки три нових роки, а й два Різдва.
От тільки мусульманські свята в нас чомусь не приживаються – мабуть тому, що іслам суворо забороняє алкоголь навіть з великої радості, а так би й курбан-байрам із зарізаним кабанчиком зустрічали б.
Вищезгадані свята – це ще з розряду «мирних».А як ми гриземося у День Перемоги? А на Покрову? А в річниці революцій?... От і виходить, що наші свята – це або напитися, або побитися (у широкому сенсі, з ток-шоу включно), ну й окремі свята – ще потрахатися.
Стандартна колядка у нас зводиться до «п’ятака», а не новонародженого Христа.
1-го травня трудящі не згадують про свої права, а мирно пораються на городах чи нажираються до нестями на «майовках». Про День матері і День Злуки дізнаємося зі ЗМІ, так само як і про день бабака чи взяття Бастилії.
B цьому нашому прагненні святкувати усе підряд немає жодної європейськості: ірландці шанують Патріка і гадки не мають про Василя й Маланку, а німці п’ють собі пиво на Октоберфест і не їдять млинців у масляну.
І, можливo, саме тому перед ними давно не стоять такі досі актуальні для нас питання цивілізаційного вибору.
