Четверо дітей і чотири ОСББ. Як жінка і мама рухає відбудову зруйнованого житла в Ірпені

Валентина не любить згадувати перші дні й тижні великої війни, коли її старша донька, що працювала в лікарні, залишалася в окупованій росіянами Бучі. Одна із середульших була вдома разом із мамою, відмовлялася виїздити без неї, ночувала в підвалі будинку на вулиці Миру, за 500 метрів від якого українські Сили оборони 27 лютого 2022 року зупинили ворожу колону.

Діти і сусіди

«Тоді я думала: якщо залишуся, можу втратити обох доньок. Тому треба спробувати вивезти хоча б одну, а потім думати, як урятувати з окупації другу», — ділиться спогадами Валентина через три з половиною роки після тих подій.

Материнське серце розривалося, коли вона сідала в машину на початку березня, щоб покинути Ірпінь. Вона їхала дорогою, яку вже контролювали російські снайпери, бачила розстріляні автівки, думала про старшу доньку, яка залишилася в Бучі, про середню, яка сиділа біля неї, про молодших доньку й сина, які були в безпеці у батьків.

Їй боліло серце і за сусідів з ірпінської багатоповерхівки, які стали близькими людьми за роки головування і які вирішили залишатися вдома, попри бої в місті. Лячно було і за будинок, про добробут якого вона дбала вже кілька років.

У березні 2022-го Валентина підтримувала зв’язок із сусідами навіть тоді, коли додзвонитися в Ірпінь було майже неможливо. У заздалегідь домовлений час вони ловили мережу десь під дахом і дзвонили Валентині, вона була їхнім зв’язком зі світом. Коли з’явилась інформація про катування і розстріли мирних мешканців росіянами в Бучі, Гостомелі та навколишніх селах, Валентина просто благала виїхати всіх, хто ще лишався в Ірпені. І молилася за те, щоб вижила її донька. Кілька разів Ангеліні вдавалося додзвонитися до мами з Бучі. На щастя, вона пережила окупацію і досі працює в лікарні.

Голова

Валентина Браткевич, мама чотирьох дітей, стала головою ОСББ у 2018 році. Маючи три дипломи (бухгалтерки, економістки й адміністративного менеджменту), змогла швидко налагодити процеси.

«Відколи Валентина очолила ОСББ, у будинковому чаті стало якось менше сварок, — розповідає Інна, мешканка будинку, де головує Валентина. — Звичних комунальних проблем наче й не поменшало, але вирішувалися вони спокійніше. Вона швидко здобула авторитет і серед місцевого активу суворих чоловіків, і серед юрби дітей, які називали її “директорка двору тьотя Валя”, і серед їхніх мам. Вона збирала всіх на сезонні толоки для прибирання у дворі, з допомогою мам влаштовувала у дворі дитячі свята з квестами, майстер-класами з випічки і чаюванням, започаткувала святкування Дня будинку».

Перші дні

Напередодні вторгнення в підвалі будинку саме зробили ремонт, поклали плитку й лінолеум, і це дуже виручило мешканців під час обстрілів. 24 лютого туди позносили матраци й теплі ковдри. Спали всі рядочком, дехто навіть поруч із тими, з ким іще вчора й не вітався.

Коли з’являлась якась нова інформація, збиралися і вирішували, хто чим займатиметься, розподіляли ролі: хтось сортував знесену їжу, хтось прибирав у підвалі, хтось стежив за камерами спостереження у дворі.

«Якось воно так усе чітко було в нас, — каже Валентина. — Не було такого, що я головний чи ти головний. Кожен мав свій напрям. Коли жили у своїх квартирах, то були ніби самі по собі, як пальчики в рукавичці, а коли прийшла біда, то всі об’єдналися, одне за одного трималися, як кулачок. Я в захваті від згуртованості наших людей».

Кожні чотири години змінювалася варта, яка ходила навколо будинку, щоб ніхто чужий не потрапив у двір. Валентина складала графіки чергувань, і всі чоловіки знали, хто й коли виходить на пост. Готували коктейлі Молотова і, як тоді здавалося, були готові зустріти ворога.

«Зараз це здається дивним і навіть смішним. Але тоді ми вважали, що дуже важливу справу робимо», — згадує Валентина.

Вона не спала майже пʼять діб. Коли прийшла додому, то просто хотіла відпочити і вже навіть не думала про те, чи кружляє над будинком ворожий літак.

Повернення

27 лютого 2022 року, коли українські Сили оборони розбили колону російської техніки в Бучі, на знаменитому фото, що облетіло світ, усі бачили купу спаленого металу. А мешканці будинку на вулиці Миру — свій будинок на задньому плані.

Валентина повернулася в Ірпінь 1 травня, як тільки в місто почали пускати цивільних. Найбільше в їхньому будинку постраждав підʼїзд, де вікна у квартирах виходили на північ, на Бучу. У стінах і на даху були дірки, зруйнована котельня, вщент вигоріли три квартири, десятки були пошкоджені: десь дірки в стелі й стінах, десь повилітали вікна, десь розплавилися труби через пожежі на сусідніх поверхах.

«У несівних стінах були отвори до півтора метра в діаметрі. Дах з одного боку згорів повністю, а з іншого був посічений», — згадує Валентина.

Утім, навіть попри такі руйнування, можна було видихнути — будинок встояв. Валентина з полегшенням написала в будинковий чат: «Будинок стоїть. Усе добре». Але роботи було дуже багато.

І знову знадобилася згуртованість. Мешканці, які повернулися першими, спочатку доводили до ладу своє житло, а потім допомагали сусідам, де був аврал. Знову збиралися на толоки, розгрібали уламки скла, бетону, стін і даху навколо будинку, вікна закрили тирсоплитами. Навіть ті, хто втратив усе, знаходили сили почати з нуля.

«Наші сусіди — подружжя пенсіонерів, яким за 60, — втратили житло. Але сьогодні вони вже відновили його і знову живуть у новенькій квартирі», — ділиться жінка.

Усе літо 2022 року пішло на розгрібання завалів, із двору вивезли десятки камазів будівельного сміття. Паралельно шукали фінансування на відбудову, описували проблеми, складали проєкти.

«Нічого просто так не прийде, — впевнена Валентина. — І якщо хтось сидить і чекає, що йому мають прийти і зробити, то так це не працює. Треба вставати і робити самому».

Ще один будинок

З початком війни роботи у Валентини суттєво додалося, підопічних будинків стало більше і їй довелося організовувати й очолювати процеси відбудови в них.

«Коли вкладаєш душу, тоді робота стає хобі. Я не чекаю, коли буде зарплата, я просто приходжу і роблю свою справу. Навіть підрядчикам казала, що для них відбудова — це бізнес, а для мене — справа життя», — ділиться Валентина Браткевич.

Під час російської навали загинула голова сусіднього ОСББ Яна Микитенко. І Валентину попросили посісти місце Яни. Вона довго не наважувалася, бо роботи й так було вже багато, а потім таки погодилася. Їй вдалося залучити кошти від Фонду енергоефективності на відновлення вікон і даху. А в пам’ять про Яну на будинку встановили меморіальну табличку.

Смерть Яни Микитенко, її самопожертва — один із прикладів вимушеного героїзму на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Яна займалась евакуацією чужих дітей з Ірпеня. Її авто розстріляли російські військові. Два дні її шукали, телефонували, але відповіді не було. Спочатку в Гостомелі знайшли її скривавлене авто, а пізніше стало відомо, що вона загинула. Яна була активною і легкою на підйом. «Треба значить треба», — любила повторювати.

Відбудова

Валентина Браткевич, яка взялась і за будинок Яни, спуску підрядчикам не дає. Там, де вона керує ОСББ, все має бути зроблено якісно. Тож не соромиться змушувати переробляти.

«Якщо цього не робити, то через рік-півтора знову треба ремонтувати», — каже вона.

Будинок на вулиці Миру, де живе Валентина, потрапив у програму відновлення від президентської фандрейзингової платформи UNITED24. Однак наявність фінансування не гарантує швидкого процесу. Все залежить від підрядчика. Жінка розповідає, що дитячий майданчик, який мали відкрити на початку літа, не готовий ще й досі.

«Той підрядчик уже три роки нас відновлює. Те, що зробив спочатку, вже знову потребує корекції, підправки. Все рухається черепашачим темпом. Коли проходиш повз будинок, то здається, ніби він класний і все готово, а коли починаєш ближче дивитися, то доводиться змушувати переробляти. Якби гроші виділили безпосередньо ОСББ, ми вже давно все зробили б», — каже Валентина.

Спочатку сподівань на державні програми не було. Валентина просто горіла ідеєю знайти можливість відновити обстріляний російською армією будинок. Вона запрошувала журналістів, зустрічала делегації, описувала проблематику, кожне пошкодження. Часом опускалися руки, бо обіцянок було багато, а до справи не доходило.

«Усі слухали, обіцяли допомогти і зникали. Італійці прийшли, подивилися, але взяли інший будинок. Потім ще два. По факту зробили три будинки, а за наш так ніхто й не взявся. Після трьох місяців сподівань і невдач я сказала: все, робимо самі», — пригадує жінка.

Влітку 2022 року мешканці будинку вирішили, що зможуть принаймні щось зробити самі, якщо здадуть по 20 тисяч гривень із квартири. Насамперед треба було підготуватися до зими. Про фасад, прибудинкову територію не йшлося. Зібрали кошти, почалися роботи, і навіть вдалося відновити котельню. 4 листопада у квартири пішло тепло, хоч і не на повну потужність.

«Ми робили для себе. Старалися і кожну цеглиночку перевіряли, хотіли, щоб усе було зроблено якісно і правильно», — каже Валентина.

А в День Незалежності знову влаштували у дворі свято — День миру. «Так хотілося зібратися всім разом, підтримати одне одного, показати, що українців не здолати», — розповідає вона.

Під Новий рік Київська обласна військова адміністрація (КОВА) встановила вікна. А тоді з’явилася надія на капітальне відновлення. Тижні, витрачені на опис проблематики будинку, дали результат: на початку 2023-го будинок таки потрапив у програму UNITED24. А це означало, що будуть гроші на відбудову. Тоді й розпочалися капітальні роботи, які тривають досі.

Тим, кому доводиться просити допомоги і коштів на відбудову зруйнованого житла, Валентина Браткевич радить ґрунтовно підготуватися, описати пошкодження, чітко сформулювати, що саме потрібно.

Мама і бабуся

Про те, щоб виїхати й жити в іншому місці, Валентина навіть не думає.

«Моє місце в Україні. Я дуже люблю Україну і своє місто. Хоч я родом і не з Ірпеня, але він став для мене рідним», — каже жінка.

Згадує, що колись у дитинстві, коли бажали блакитного неба, це здавалося якоюсь банальністю, воно ж і так блакитне. А тепер розуміється той глибокий зміст.

«Хочеться знову повторити фразу, яку колись казали моя бабуся з дідусем: “Головне, діти, щоб ви ніколи не бачили війни”. Щоправда, казати її треба внукам, бо діти вже, на жаль, побачили».

До речі, вже під час війни Валентина стала бабусею: середульша донька рік тому народила дівчинку.

Публікацію створили Texty.org.ua за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю Texty.org.ua і не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

відбудова війна жінки ірпінь ісар