«Звичайні люди з автоматами»: нова книжка Чапая про тих, хто й гадки не мав брати до рук зброю

Що відбувається всередині людини?

«Що відбувається всередині людини, яка ніколи й гадки не мала брати до рук зброю? Людини, як тепер кажуть, не народженої для війни? Людини, що роками планувала тікати й ховатися? Чому і як вона змінює свій погляд?»

Ці запитання і є квінтесенцією нової книжки Артема Чапая «Не народжені для війни». Автор намагається зрозуміти й передати почуття тих, хто «стрибнув» на війну прямо з мирного життя або добровільно, або свідомо, не намагаючись ухилитися.

Сам Чапай якраз і є одним із таких людей. Він любить мирне життя, подорожі безкрайніми степами (його репортаж про це читайте тут), художнє фотографування, хороші книжки. Це дбайливий тато, для якого діти на першому місці. Він дуже близький до своїх синів, від їхнього народження проводив із ними багато часу (див., наприклад, книжку «Тато в декреті») і говорить про них із великим теплом.

Чоловіки зазвичай не дуже пишуть про почуття до дітей. Єдиний відомий мені виняток — те тепло, з яким Аркадій Любченко згадує в щоденнику свого сина Лесика. Але фундаментальна різниця між цими двома татами полягає в тому, що Любченко не любив людей, окрім власного сина: він їх або зневажав, або боявся і ненавидів, або був до них байдужий (ну стратили німці, наприклад, кількох випадкових харківʼян, ну буває). А Чапай, навпаки, любить цілий світ, хоча насамперед дітей і дружину.

Зрання 24 лютого 2022 року в Києві вони з дружиною прокинулися від вибухів і мали швидко зібрати і вивезти власних дітей. Через кілька днів Чапай вирішив іти у військо. Йому було б дуже легко переховатися або й виїхати за кордон, можливо, навіть легально. Він знав мови, мав звʼязки, не був на військовому обліку… Але, як пояснював своїй дитині, «якщо зараз я втечу, потім не зможу дивитися прямо в очі не тільки тобі, а й собі в дзеркалі».

Чапай добре розуміє тих, хто зробив інший вибір і побоявся ризикувати життям, хоча його обурює, коли ті знаходять для свого страху гарні виправдання (а-ля «тримаю в тилу економічний фронт»). Натомість він у захваті від тих, хто свідомо й добровільно повернувся з-за кордону, щоб захищати країну від російського мороку: «Я б так не зміг. Не наважився б повернувся з безпеки в небезпеку».

Чапай узагалі не намагається здаватися більшим героєм, ніж він є. І тих, із ким воює поруч, теж зображає звичайними людьми, а не картинними супергероями.

Як пояснити російську агресію західним інтелектуалам?

У цієї книжки трохи незвична доля, як для української літератури: спершу, приблизно рік тому, вона була опублікована у французькому перекладі, цієї весни — в англійському. І майже одночасно нарешті вийшов й український оригінал.

Французька версія — «Les gens ordinaires ne portent pas de mitraillettes» («Звичайні люди не носять автоматів») — побачила світ у лютому 2024 року. Тоді ж, навесні, я й прочитав її вперше. І був у захваті. Адже книжка просто еталон того, як варто просувати нашу справу за кордоном. Чапай розповів про російську агресію саме так, як треба її пояснювати західним інтелектуалам. (Взагалі, якби українська держава системно підходила до просування свого бачення війни, Генштаб мав би відправити Чапая в закордонне турне, а МЗС організовувати різні зустрічі Чапая з пресою та читачами в західних країнах. Ми розуміємо, що це ненаукова фантастика в наших реаліях, але все ж таки варто про це згадати. — Ред.)

Книжка просто еталон того, як варто просувати нашу справу за кордоном

Уявіть собі людей, які вважають себе розумними й обізнаними, прочитали купу інтелектуальної та навколоінтелектуальної літератури, переймаються проблемами світу та всесвіту, але про Україну знають не більше, ніж середньостатистичний українець про, скажімо, Болівію чи Індонезію («Там, здається, якийсь конфлікт? Між католиками і протестантами? А, ні! Між україномовними і російськомовними! А що, українська і російська — різні мови? Гм, якось воно заплутано, а розбиратися немає часу»).

Натомість про Росію вони чули багато: там Достоєвський, Транссибірська магістраль, «словʼянська душа», а донедавна був ще й комунізм — і все це так цікаво, так екзотично! Коли в західних фільмах чи романах хотіли показати якогось персонажа цікавим, витонченим, неординарним чи просто ботаном, письменники або сценаристи «примушували» його читати російську літературу, вчити російську мову чи, наприклад, співати російські пісні під гітару.

І тут ця «таємнича» Росія «раптом» брутально розпочала повномасштабну війну й накоїла воєнних злочинів. Але Ноам Чомський, американський лінгвіст і філософ, який здобув поміж інтелектуалами славу «вільнодумця», бо критикував американський істеблішмент і зовнішню політику США (зокрема, й щодо Асада і Путіна), пояснив, що насправді це таке «геополітичне протистояння між Заходом і Сходом»… То що ж там, зрештою, відбувається?

І тут книжка Чапая на вагу золота. Бо він говорить до інтелектуалів, сказати б, їхньою мовою — із посиланням на Сартра і Камю, із цитатою з пісні французького Опору часів німецької окупації і з поясненням, у чому не правий Чомський (для людей, які його обожнюють, від людини, яка його донедавна поважала).

Але це не суха філософська дискусія, а історія звичайної мирної людини, дбайливого тата, переконаного пацифіста

Але це не суха філософська дискусія, а історія звичайної мирної людини, дбайливого тата, переконаного пацифіста, який, одначе, не мав іншого морального вибору, окрім як піти захищати свій дім від навали ґвалтівників і вбивць. Й інших цілком собі мирних людей, які теж зробили такий вибір з аналогічних причин.

Книжка коротка, і це її сила. Французький переклад взагалі ідеальний — тут треба подякувати перекладачці Ірині Дмитришин.

Роман Артема Чапая «Не народжені для війни»

Бути чесним із собою

Традиційне суспільство вимагає від чоловіка завжди здаватися якщо не супергероєм, то принаймні мачо. Сумніви й страхи прийнято заганяти всередину, а якщо дорослий чоловік розплакався, про це мав би дізнатися хіба що його психотерапевт (і то не факт). Коли ж бути героєм елементарно страшно, у цьому теж не можна зізнаватися публічно: справжньому чоловікові треба вигадати якесь інше пояснення (наприклад, що до армії він піти не може лише тому, що потрібніший у цивільному житті).

Сила Чапая якраз у тому, що він не боїться визнавати свої слабкості й слабкості людей навколо нього. Бійці ЗСУ, про яких він розповідає, не є суперменами. Навіть дуже крутий і сильний чоловік, наприклад бойовий офіцер-бодібілдер, може мало не розплакатися, пригадуючи, як 24 лютого вони з дружиною збиралися ліпити вареники.

Інший сильний чоловік зізнається, що він проридався, коли росіяни обстріляли його рідне місто, потім зібрав себе докупи і пішов його захищати. Сам Чапай не соромиться того, що плакав від туги за дітьми, сімʼєю і мирним життям. Взагалі ж герої Чапая людяні (втім, як і герої інших його книжок, хоч документальних, хоч художніх).

«Я боявся, що люди швидко здичавіють і почнуть звіріти, — пише Чапай. — Але […], по-моєму, солдати, навпаки, стають якимись... лагіднішими чи що».

Він розповідає, як солдати раптом відчувають потребу дбати, наприклад, про тварин: годують і прихищають собак, приймають пологи в кішок тощо.

Це нагадало епізод з автобіографії канадського генерала Ромео Даллера, де той пригадував, як у юності один квебецький священник сказав йому:

«Знаєте, солдати дуже незвичайні люди. Зовні вони найтвердіші, найвибагливіші, найсуворіші, але в глибині душі вони найбільш людяні, найбільш чутливі, найбільш емоційно прив’язані люди на світі».

Люди в ЗСУ дуже різні: від селянина до бізнесмена, від гея до гомофоба, пише Чапай. Є тут і праві, і ліві. Є науковці, менеджери, айтівці (але більшість, як водиться, «простий» народ). Усі вони вже кілька років тримають фронт і рятують — у прямому сенсі слова — всіх тих, хто живе в тилу, від навали вбивць і ґвалтівників, яку автор називає мороком. І якщо Україна зараз існує, то це завдяки їм.

Зрозуміти

Є речі, які важко або й неможливо збагнути, поки сам не стикаєшся з ними. Наприклад, важко усвідомити, що таке батьківство, поки сам не провів кілька безсонних ночей біля немовляти і не поводив маленьку дитину до садочка, хоч би скільки книжок і блогів про це ти прочитав.

Важко усвідомити, що таке бути іммігрантом, поки сам не пожив кілька років на чужині, ще й поза своєю діаспорою. Але в сто або й у тисячу разів важче усвідомити, що відчуває людина на війні, якщо сам там не бував. І, як переконався Чапай на власному досвіді, це важко пояснити в книжках.

Він пише про ситуації, коли просто неможливо розповісти давнім, «мирним» друзям про те, що тобі болить. Адже ті, хто не бував на фронті, «після двох фраз переводять розмову на цікавіше: хто зараз претендує на Шевченківську премію, Оскар, Еммі та Греммі».

Або ж, як казав один зі знайомих бійців Чапая: «Приїжджав у відпустку. Питають, ну як там. А про що говорити? Хто був тут, той і так знає. Хто не був, усе одно не зрозуміє».

Натомість зовсім чужа людина, яка пройшла через щось схоже, може зрозуміти з півслова. І вже саме це розуміння буде підтримкою. Чапай пише про це, і такі абзаци варто читати особливо уважно.

Ті, хто «за спиною»

Звісно, коли людина приходить із війни в коротку відпустку і бачить здорових молодих чоловіків, які качають мʼязи в спортзалах і ганяють на крутих мотоциклах, але всіма силами ухиляються від призову, то це як мінімум дратує. Бо виходить, що їхнє мирне життя включно зі спортзалами та мотопробігами має захищати хтось інший.

Чапай кілька разів повторює, що розуміє тих, кому страшно йти на війну. «Я цілком добре сприймаю людей, які чесно кажуть, що бояться смерті. Я сам її дуже боюся». Або коли людина, наприклад, має хронічну хворобу, яка реально обмежує її можливості, але формально не звільняє від військової служби.

Але його дратує, коли дорослі здорові й не старі люди починають вигадувати якісь альтернативні пояснення для ухилянтства.

Водночас від початку повномасштабної війни багатьом людям реально соромно за себе. «Якщо ти жінка й у тебе діти — соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш і ти волонтер або волонтерка — ти все ж не в армії. Якщо в армії — ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій (як Ткач) — ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. В бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі — ти живий, а твій друг уже ні».

Ідеї та перевірка реальністю

У критичних ситуаціях є ризик дізнатися про себе багато нового й подекуди несподіваного. А війна на знищення проти твоєї країни якраз і є такою ситуацією.

І ось уже людина, яка роками вважала себе пацифістом і писала вірші про те, що «коли прийде війна, я буду дезертиром», як, наприклад, Чапай, добровільно йде у військо. «Бути пацифістом у мирний час — це як бути веганом, поки не їси, — пише він. — Проти бомб і крилатих ракет петицію не напишеш».

А буває і навпаки: людина може роками розповідати, як правильно слухати голос козацького роду і повторювати подвиги предків, але під час війни за саме існування країни бути де завгодно, але не в армії.

Звісно, і перше, і друге є винятком, але наскільки поширеним? Статистики ми не маємо. Але хай там як, а ми повинні бути вдячні кожному, хто пішов захищати країну.

Те, що людина говорить, не завжди збігається з її діями під час випробувань. І мало хто може передбачити свої реакції. Тому мені завжди цікаво, коли, наприклад, хтось, хто не був навіть у «звичайній» вʼязниці, впевнено й авторитетно пояснює, як треба було залишатися незламним у сталінських концтаборах. Або коли хтось, не маючи відповідного досвіду, докладно розповідає, як правильно поводитися людям, яких ведуть на страту.

Утім, книжка Чапая про зовсім інше.

Ті, хто «не народжений для війни»

У книжці немає якихось чітких висновків чи моралі. Це фактично чистий екзистенціалізм — опис ситуацій, почуттів, людей навколо, їхнього вибору, їхніх психологічних випробувань. Більшість військових, пише він, «не народжені для війни» і залюбки повернулися б до мирного життя… якби їх було ким замінити. Але вибору наразі немає.

«Уже в армії мені стало цікаво […], — пише автор, — а що робив сам Ганді напередодні та під час Другої світової війни? Схоже, він писав увічливі, сповнені шанобливих звертань листи до Гітлера із закликами передумати».

На жаль, ввічливі листи не здатні зупинити ані Гітлера, ані Путіна.

Уривок із книжки «Не народжені для війни»

Найгірше сталося на заправці. Коли ми зупинилися перепочити, туди підкотила кавалькада з двох десятків мотоциклістів на дорогих ендуро. Доглянуті, засмаглі та підкачані. Такими мені здалися байкери. Їм було років по тридцять або менше. Молоді чоловіки збуджено перемовлялися. Вони їхали по адреналін кататися бездоріжжям.

Бідніші люди часом оминають військових, бо бояться, що серед них є хтось із військкомату. Бояться повістки. Ці ж мотоциклісти стали прямо біля нас, не вагаючись. Пережартовувалися, ходили по їжу. Імовірно, знали, що якщо й отримають повістки, то на цей випадок є знайомі, наближені до влади. Є адвокати. Є, зрештою, гроші.

Може, дехто вже купив довідки, необхідні для звільнення від військової служби, — останнім часом почало з’являтися багато задокументованих інвалідів. Натомість зі мною на посту стоїть чоловік без вказівного пальця правої руки; одна його нога на п’ять сантиметрів коротша за другу через давню травму на лісопилці. Ці ж молоді люди на другий рік війни, здається, більше не переживали, що війна з’їсть їх самих. Вони мають за чиїми спинами насолоджуватися життям.

Я усвідомлюю, скільки людей небідних, зокрема й моїх знайомих, теж пішло в армію. Добровільно. Само собою я також прекрасно розумію, що кожен хоче жити. Ті, хто на війні, теж. Розхристані, згорблені й переважно немолоді люди, яких ми супроводжували, теж.

Аналіз таких явищ, як нерівність на війні, стане більш можливим, коли все закінчиться. Імовірно, в офіційній історії про це спробують забути. Напевно, так було на всіх війнах. В Англії під час Другої світової відбувалися світські вечірки. Орвелл писав: «Леді в Роллс-Ройсі більше шкодить моральному духу, ніж флот бомбардувальників Герінга».

Ми стояли на злощасній заправці. Дехто із солдатів сів на газон. Молодики заправляли мотоцикли.

І ось що, гостро і всім серцем, я відчував у той момент.

Я любив своїх морлоків. Я ненавидів цих елоїв (істоти роману Герберта Веллса «Машина часу». — Ред.).

війна література суспільство чапай