Спротив був. Що не так в уявленнях про сфабрикований процес Спілки визволення України
Недільного вечора 30 травня 1926 року в Києві вшановували пам’ять Івана Франка — у ці дні минала 10-та річниця його смерті. Небайдужі кияни були присутні на панахиді в Софії Київській, та багато хто думав про іншу особу — 26 травня в Парижі застрелили Симона Петлюру. Попри залізну завісу, новина про паризьку подію ширилася по Києву, а наприкінці панахиди, коли присутні почали покидати храм, із хорів полетіла понад сотня листівок зі словами: «Люди, українці! Знову пролилася невинна кров кращого сина України. Доки ж терпіти. Схаменіться, будьте люди...».
Це була справа кількох юнаків, які належали до Спілки української молоді (СУМ). Радянська влада використала цю організацію як привід почати масові репресії проти української інтелігенції і провести відомий сфабрикований процес Спілки визволення України. А письменник Гелій Снєгірьов, який вперше написав про цей процес у книжці «Набої для розстрілу», неправильно оцінив учасників. Ми зібрали більше свідчень про процес, щоб показати повнішу картину.
Перша гімназія
Ця історія почалася в Першій українській гімназії в Києві, яку згодом перейменували в 1-шу київську трудову школу ім. Т. Шевченка, — першому українському навчальному закладі, який відкрили в березні 1917-го. Відкривав гімназію Сергій Єфремов, який згодом став віцепрезидентом Всеукраїнської академії наук (попередниця НАНУ) і був розстріляний радянською владою.
«Це був час буйного національного руху й буйного зростання національної свідомости геть по всій Україні, — пригадував учень Борис Матушевський. — Ясно, що це не могло не відбитися і на першій українській школі. І гордість від того, що ми, учні цієї нової української школи, є взагалі перші українські учні на всю територію України, жила в нас, її вихованцях, увесь час, до самого закінчення школи».
Її засновників об’єднували не лише спільні погляди, а й родинні зв’язки: в одному будинку на Гоголівській, 27 мешкав директор 1-ї київської трудової школи ім. Т. Шевченка Володимир Дурдуківський і його сестра Онися Дурдуківська зі своїм чоловіком Сергієм Єфремовим. А ще їхні племінники (діти Серафими Дурдуківської) Наталка і Микола Павлушкови, які вчилися в гімназії.
Та це середовище було значно ширше. Наприклад, батько згаданого Бориса Матушевського спільно з Єфремовим і Дурдуківським стояв біля джерел українського відродження, а під час Визвольних змагань очолив українське посольство в Афінах.
Дід іншого учня, Юрія Юркевича, був членом київської Старої громади та опікуном Максима Рильського. Батьки Юрія належали до активних революціонерів довоєнного періоду.
Хлопці вчилися в гімназії імені Шевченка (за більшовиків її перетворили на школу) і приятелювали. Вони не створювали підпільних гуртків, що було характерно для таких закладів часів царської Росії. Навпаки, на випускному вечорі в 1923-му легально, за участю вчителів заснували «Товариство Єдність і Згода». Випускники збиралися в стінах гімназії й допомагали молодшим товаришам.
Та часи змінювалися. Павлушкова і Матушевського навіть відрахували з інституту, і хлопці були змушені поновлюватися. Якось Микола отримав листа з Харкова від їхньої подруги Наталки Собко — вона прямо засудила погляди друзів. Тож легальні зібрання вирішили припинити, а вужча група створила Спілку української молоді (СУМ).
Згодом Павлушков свідчив, що ідея виникла під час спілкування із Сергієм Єфремовим. Хтозна, чи не він запропонував і назву. Відомо, що в 1917 році вже існувало кілька груп під такою назвою. Принаймні газета «Нова Рада», співредактором якої був Єфремов, у 1917–1918 роках опублікувала щонайменше два повідомлення про діяльність СУМ у Чигирині та київському Святошині.
Арешти
Восени 1928-го почалися переслідування Сергія Єфремова. ГПУ зайшло здалека — з критики академіка, причому доволі нерозбірливої: розпочав ректор Інституту народної освіти, а підхопили «робітничі колективи».
Та за пів року все стало значно гірше. 3 квітня 1929-го зникла племінниця Єфремова Наталка Павлушкова. Дівчину шукали по парках із собаками, а за кілька днів знайшли в ГПУ. Вже 18 травня прийшли по її брата — 25-річного Миколу. Тоді ж арештували ще кількох друзів, зокрема Матушевського та Юркевича.
Достеменно невідомо, хто вказав на хлопців. Говорили про їхню подругу Наталку Собко, про наречену Павлушкова Галю Варенуху (так стверджував Юркевич) або ж про агентку Катерину Міньковську (про її роль в арешті Матушевського ми писали тут). Нелегальну діяльність хлопців виявили, і ця історія стала підмурівком для справи Спілки визволення України (СВУ), з якої почався погром української інтелігенції.
А на початку червня керівник ГПУ Всеволод Балицький доповів ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційної організації української молоді в Києві». Та на цьому не зупинилися. Про атмосферу, що панувала навколо мешканців Гоголівської, 27, свідчить випадок із Володимиром Дурдуківським — той зробив невдалу спробу самогубства, а вже 5 липня його заарештували.
Академіка Єфремова забрали до ГПУ 21 липня. Загалом по Україні затримали близько 700 осіб. Показово, що коли прокуратура підготувала списки пропонованих до показового процесу, то найбільше (12 осіб) були пов’язані із СУМ — реальною молодіжною організацією. У підсумковому списку опинилося 45 осіб, із яких лише двоє сумівців: Павлушков і Матушевський.
Судовий процес відбувався з 9 березня по 19 квітня 1930 року в Харківському театрі. Його перебіг і місце проведення породили оте знамените «опера СВУ, музика ГПУ». Підсудні отримали відносно невеликі терміни: четверо осіб по десять років ув’язнення, решта менші. Десятьох з умовними вироками звільнили просто із судової зали.
Та сам процес справив надзвичайне враження на сучасників, а головних фігурантів убили. Миколу Павлушкова розстріляли в листопаді 1937-го на Соловках. Володимира Дурдуківського — у січні 1938-го в Києві. Сергій Єфремов загинув у березні 1939-го у Володимирській в’язниці.
Мине ще кілька десятиліть — і суспільство знову зацікавиться цією історією. А все завдяки книжці Гелія Снєгірьова «Набої для розстрілу». Автор — радянський письменник і кінорежисер, який на основі публікацій у пресі та зустрічі з кількома учасниками процесу відтворив тогочасні події.
«Набої для розстрілу» з’явилися в 1977 році в російському емігрантському часописі «Континент», а далі в українській версії. У 1990-му книжку перевидали в радянській Україні 80-тисячним накладом, а торік — у незалежній Україні. Але твір Снєгірьова написаний у 1970-х, коли не було доступу ні до матеріалів справи, ні до щоденників Сергія Єфремова. Вони ж розкривають повнішу картину тогочасної дійсності. Ми дослідили нові джерела і побачили її.
Де послизнувся Снєгірьов?
Снєгірьов не випадково зацікавився цієї темою — це була його особиста трагедія, адже радянський письменник, лауреат Сталінської та Шевченківської премій Вадим Собко, його рідний дядько, якось сказав:
«А ти знаєш, Гелюша (так мене в дитинстві звали рідні), яку роль відіграла твоя мати (Наталка Собко. — Ред.) у справі “СВУ”? Не знаєш? Так от слухай.
У ранній юності вона дружила з багатьма членами цієї антирадянської контрреволюційної зграї — вчилася разом ще в школі, в 1-й київській трудовій школі імені Шевченка; я теж там учився, тільки трохи пізніше. І коли вона зрозуміла, куди ведуть, до чого прагнуть ці її, з дозволу сказати, “друзі”, спершу переконувала одного з них, із молодих ватажків “СВУ” (Павлушков був такий, Микола Павлушков), а потім, коли побачила, що добрим словом їх не зупиниш, написала листа до ЦК комсомолу.
Так, так, про все написала... І цей лист її до ЦК комсомолу, щоб ти знав, Гелюшко, став тим головним і основним документом, який викрив криваву змову і дав до рук ГПУ найважливіший матеріал».
Вражений Снєгірьов взявся за розслідування. Та головним героєм, а радше антигероєм його книжки стала не мати, а Микола Павлушков. У ній він постав у карикатурному образі «вождя». Так його не раз називає Снєгірьов і пояснює: «Коля з яскравим інстинктом лідерства, з прагненням до влади й слави. Росточку був непомітного, тілом не Голіаф... І розсудив цілком тверезо: буду навчатися, оволодію рідною мовою, вивчу історію рідного краю (от і знаменитий, ерудований дядько поруч ходить), увірвусь до високої політики і... спробую стати вождем».
Снєгірьов додумує-розвиває ідею «вождизму», наче мова не про радянську Україну середини 1920-х років
Снєгірьов додумує-розвиває ідею «вождизму», наче мова не про радянську Україну середини 1920-х років. А ще доповнює це відвертою зневагою. Розділ про Павлушкова він назвав «Прищавий хлопчик Коля» й обдарував Миколу епітетами: «покидь», «хирлявий мозгляк», «педант вождь», «нещасний Коля», «прищавий герой», «прищавий хлопчисько».
Подібно до того, як мама Снєгірьова, йдучи на Харківський процес, де на лаві підсудних опинилися її друзі, переймалася лише тим, яку сукню вдягти (за свідченням її подруги), так і він, здається, більше переймався тим, як знецінити цих людей, аніж тим, як розкрити їхню діяльність.
При цьому Снєгірьов не заперечував існування СУМ. А на зустрічі з Борисом Матушевським у 1970-х сказав: «Ви припустилися-таки протизаконних дій: розповсюджували листівки. Це вже серйозно, за це можна судити. Ви й Ваш співучасник по молебню й листівках Павлушков справді винні. Ви — єдині! Решта 43 посаджених на лаву — ні в чому! Жодного злочинного вчинку за душею в жодного з них, 43-х...».
Щоденники
Все ж таки чим, на думку Снєгірьова, завинив Павлушков? Відтоді й до сьогодні його звинувачують у тому, що видав сховок зі щоденниками Сергія Єфремова. Вони стали чи не єдиним документальним свідченням у Харківському процесі. Снєгірьов переповідав слова Єфремова, які почув від підсудного Всеволода Ганцова:
«Ніколи не прощу Миколі, Микола для мене вмер. Я йому довіряв більше навіть, ніж Дурдуківському. Він один, Микола, знав той потайник, де я ховаю свої щоденники».
Проте історія була далеко не однозначною. Наталка Павлушкова після 11-місячного слідства, повернувшись із трирічним «умовним» вироком на Гоголівську, 27, від тітки Онисими дізналася, що сховок зі щоденником виявили пізніше, після арешту Єфремова.
Та зупинімося на версії Снєгірьова, що Павлушков видав сховок. Як відомо, Миколу затримали 18 травня 1929 року. Згідно з протоколами він понад місяць тримався і почав свідчити з 27 червня. На це вплинули дані, зібрані від товаришів, виявлені в них листівки та 12-годинні безперервні допити.
Після цього, майже за місяць, заарештували Сергія Єфремова. Тут виникає питання: чи справді допити були такі суворі, що Микола змушений був видати сховок? І якщо так, то чи знав про них Єфремов? Чи міг він змінити сховок або ж навіть знищити щоденники?
Читайте також. Методи росіян на окупованих територіях: З усіх вимагали, щоб вони когось здали. А потім приходять і кажуть: «Цей твій сусід нам сказав»
Заарештований у справі СУМ Юркевич згадував: «Майже щоночі на території ГПУ відбувалися розстріли. Усі в камері знали, як це відбувається: приводять засудженого до підвальної камери, у роті гумова груша, щоб мовчав. У дворі ГПУ заводять мотори двох-трьох автомобілів і під цей шум стріляють у потилицю».
Щось схоже Снєгірьову розповідав і Матушевський, а Наталка Павлушкова згадувала: «Миколу Павлушкова кілька разів водили вночі до гаража у внутрішньому дворі ГПУ, де розстрілювали в’язнів. Там заводили авто й примушували Павлушкова переживати удаваний процес його розстрілу».
Про катування в’язнів у щоденнику писав і Єфремов — листи від них отримував через колегу, відому науковицю Наталку Полонську-Василенко, її родич працював у в’язниці. Перед тим, 20 травня, він записав: «З причини останніх арештів. Виникла справжня паніка з нищенням документів, листів і т. п. До якої міри позалякуваний народ став, то й не сказати».
Уже 8 червня він записав: «О[д] Миколи звістки дуже погані. Справа якось несподівано для мене стала з ним дуже серйозно. Товариші виказують. Усіх позаплутувано. Микола пише навіть про розстріл або принаймні довгі роки ув’язнення. Що сталося — не розумію. Пише, що слідчі силкуються і мене заплутати до тієї невідомої мені справи. І вже “здається, заплутали”. Перед ним говорять про якісь мої “свідчення”. Брехуни! Але, виходить, треба сподіватись гостей і дальших од того наслідків...».
Академік усвідомлював, що справа серйозна, і в нотатках від 18–20 червня приречено писав про очікувані арешти. Зокрема, згадав, що до ГПУ потрапили щоденники Дурдуківського — їх видала особа, яка й переховувала. «Це й мені грізне memento. Чи не знищити й мені своїх записів? Шкода нищити. Будь що буде», — дописав 20 червня.
Тож Єфремов знав і про катування в’язнів, і про те, що його «пришивають» до справи, і про всі небезпеки, пов’язані зі щоденниками. Якщо щось залежало від Павлушкова, то це максимально відтягнути час, щоб академік міг переховати або й знищити свої записи. Сергій Єфремов цього свідомо не зробив.
46-й стілець
«Зрадниками і боягузами виявилися вони всі», — безапеляційно написав про 45 підсудних Харківського процесу Гелій Снєгірьов. Це тавро підхопили й інші. До сьогодні невідомо, чому поважні, а то й із реноме відважних підсудні підіграли суду і робили часто абсурдні заяви. Казали, що їх «переконали» піти на показовий процес, щоб урятувати сотні інших ув’язнених. Щодо самого Єфремова, то згодом з’явилася версія, що його шантажували долею дружини.
Врешті, були й інші погляди на це. Зокрема, Наталка Павлушкова вважала, що підсудні свідомо робили викличні заяви, використовуючи судову залу як трибуну. Згадати б свідчення Шереха-Шевельова, який студентом опинився в Харківському театрі: «Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордості — значить, не все українське на Україні радянське і комуністичне...».
«Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордості — значить, не все українське на Україні радянське і комуністичне»
Та, що важливіше, у наступні роки з’являться різні антирадянські групи — від Харбіна в 1930-х (територія Маньчжурської держави) до Сумщини (1943) чи Тернопільщини (1948), що назвуться Спілкою української молоді. А в еміграції СУМ стане найчисленнішою молодіжною організацією і розбудує структури в понад двох десятках країн західного світу.
Повертаючись до Харківського процесу, варто згадати про 46-й стілець, який стояв на сцені й магічно впливав на присутніх. Казали, що його тримали для залякування свідків. Якщо цей стілець хтось мав зайняти, то це символічно сталося майже за пів століття — мова про Гелія Снєгірьова.
Передаючи на Захід рукопис «Набоїв для розстрілу», він передбачав подальші репресії. Тож у передмові для західного читача написав: «Чудово знаю, що чекає мене у випадку тюремного вироку. Нічого, перетерплю. Я прийняв для себе: якщо засудять, життя скінчене, від нього вже нічого не жду, хоча й зашморгу сам собі на шию не накину...».
Та Снєгірьов недооцінив радянську систему, яка не відправила його за ґрати, а змусила пройти тим самим шляхом, що й підсудні в процесі СВУ, — від нього домоглися показового листа-покаяння, який опублікувала «Радянська Україна» під назвою «Соромлюсь і засуджую».
Снєгірьов недооцінив систему, яка не відправила його за ґрати, а змусила «соромитись і засуджувати»
Самого ж Снєгірьова, очевидно, ніхто з громадськості не осуджував — усі з розумінням поставилися до його ситуації та методів КДБ. Утім, цього розуміння багатьом забракло, коли осуджували Павлушкова та інших, що опинилися в подібній ситуації на майже пів століття раніше. І саме такого осудження серед своїх і прагнули окупанти, як прагнуть і зараз. Це один із методів подолання спротиву та атомізації громадян.
Від Texty.org.ua. Із цією історією дуже перегукується те, як росіяни діють на окупованих територіях сьогодні. Процитуємо слова дослідника цих практик Сергія Данилова: «Я знаю випадок з абсолютно героїчною сімʼєю, яка тривалий час передавала інформацію про пересування російських військ українській стороні. Після чергового разу, коли чоловіка забрали росіяни, дружина почала сумніватися, чи він не зрадник. До такого ступеня вони доводять ситуацію».
