«Жорстокість розлита в російській культурі». Яким є життя українців на окупованому Півдні

Повне відео дивіться тут:

Далі пряма мова Сергія Данилова.

Жорстокість

Учасники опитувань нашого Центру кажуть, що жорстокість дуже часто невмотивована, тобто надлишкова.

Стосовно українських ув’язнених є особлива команда

Жорстокість — це те, що розлито в російській культурі, зокрема серед тих, хто забезпечує так званий правопорядок чи окупацію. Така модель поведінки притаманна побутовій російській культурі. У випадку окупації складається враження, що це цілеспрямована і свідома команда «фас».

Але стосовно українських ув’язнених є особлива команда. Виконавцям не кажуть «поводьтеся з ними (з українцями. — Ред.) жорстоко». Натомість їм дають таку вказівку: «У вас немає заборон стосовно українців». Тобто передбачається, що російський тюремник, поліцейський чи ефесбешник апріорі готовий і, що головне, любить катувати людей.

Це дефолтна установка на жорстокість, на крайню жорстокість, приниження та знищення твого «Я».

Перевірки

Усе твоє перебування в місцях ув’язнення має супроводжуватися тортурами.

Ситуації різні, а отже, різні й сценарії того, як це відбувається. Росіяни до окупації тривалий час цілеспрямовано збирали інформацію про мешканців українських населених пунктів. І часто справді мали списки учасників АТО, активістів українських партій, громадських організацій, громадських рухів та мисливців.

Часто до мисливців навіть приходили раніше, ніж до атовців, бо в них є зброя. Проте були села і міста, де окупанти не мали повної інформації. До когось приходили, до когось не приходили.

Чим менший населений пункт, тим частіше практикувався тотальний дворовий обхід, коли блокується вулиця, заходять у кожний будинок і роблять повний «шмон». Росіяни шукають зброю та українську символіку, яка компрометувала б її власників.

Доходило до абсурду. В одному випадку такими зачіпками були дитячі грамоти чи нагороди за участь у конкурсах. Могли навіть бути нагороди, умовно кажучи, за найкращого двірника. Все, що мало український прапор.

Це лише перший етап. Далі рано чи пізно здійснюється тотальний дворовий обхід, коли перевіряються паспорти і реєстрація, проводиться повний чи принаймні частковий огляд помешкань. Тоді вже включається агентурна робота.

Система доносів

Дуже часто людей, яких забирають «на підвал», відпускають лише після того, як вони когось «здадуть». Когось, хто має проукраїнські погляди, хто брав участь у мітингах тощо. Людину просто не випускають, доки вона щось не підпише. А тоді забирають ту людину, на яку написали. І так по колу. З усіх вимагали, щоб вони когось здали.

Далі починають працювати на нижчому рівні. Приходять з обшуком у будинок і кажуть: «Знаєш, чому прийшли? Ну, цей твій сусід нам сказав». Вони налаштовують людей одне проти одного. Їхнє головне завдання — підірвати згуртованість, солідарність, взаємну підтримку й атомізувати суспільство. У результаті ти починаєш не довіряти всім.

З усіх вимагали, щоб вони когось здали

Я знаю випадок з абсолютно героїчною сімʼєю, яка тривалий час передавала інформацію про пересування російських військ українській стороні. Після чергового разу, коли чоловіка забрали росіяни, дружина почала сумніватися, чи він не зрадник. До такого ступеня вони доводять ситуацію.

Люди починають менше спілкуватися, спілкуються на обмежену кількість тем. Виробляється навичка розпізнавати за якимись непомітними для нас деталями в поведінці людини прихильність до України чи Росії. Невербальна поведінка стає важливим фактором в ідентифікації.

Подібність до СРСР

Такі міжлюдські стосунки дуже схожі на ті, що були в СРСР. Багато респондентів каже, що росіяни намагаються відновлювати Радянський Союз. Люди, яким за 50, у нашому суспільстві часто сприймаються як такі, що ностальгують за Радянським Союзом.

Проте, коли ці люди повернулися в умовах окупації в атмосферу Радянського Союзу, вони характеризують її як страшну, гнітючу і дуже неприємну. Це позначається на тому, як росіяни проводять свята, як вибудовують комунікацію з людьми чи як сама влада спілкується.

Співпраця з окупантом

Доволі широкий набір інструментів використовується для того, щоб зламати українську ідентичність та опір і забезпечити лояльність. Один із таких інструментів — російський паспорт. Без нього неможливо отримати медичні послуги, тоді як на окупованих територіях залишилися переважно люди похилого віку, яким передусім потрібна медицина. Неможливо пересуватися між населеними пунктами, та й у самому населеному пункті також.

Розповідали й таке: біжить російський солдат, зупиняє трактор серед поля і каже трактористові: «Покажи паспорт». Люди навіть просто у двір свій виходили з паспортом, звичка.

Люди навіть просто у двір свій виходили з паспортом, звичка

Якщо до тебе приходять з обшуком, а рано чи пізно до тебе прийдуть, і в тебе немає російського паспорта, ти одразу стаєш підозрюваним. Тебе можуть вдарити прикладом лише за це. Взагалі асортимент таких інструментів дуже широкий. Наприклад, підкуп.

Я знаю випадки, коли російські солдати з числа громадян країн Центральної Азії, які нещодавно отримали російський паспорт, обурювалися тим, що вони так довго добивалися цього, а на окупованих територіях людей фактично примушують отримати російський паспорт. Образи були великі.

Підкуп

Коли росіяни зайшли на українські території, вони одразу почали роздавати допомогу.

Перше — це, звісно, гуманітарна допомога, друге — виплати. На початковому етапі вони взагалі привозили валізи грошей і роздавали готівкою по 10 тисяч рублів (5 тисяч гривень).

Потім, захопивши певні установи, підприємства та організації, почали виплачувати гроші. Середня зарплата була у два з половиною рази чи навіть утричі більша, ніж у РФ. При цьому зберігались інші виплати чи соціальна допомога на дітей.

За будь-якої нагоди тобі пропонували отримати гроші. Ти погодився віддати дітей у школу — 10 тисяч рублів одразу за згоду. Плюс безплатне харчування дітей чи гроші на збори в школу. Крім того, люди на окупованих територіях повністю звільнялися від оплати комунальних послуг.

Така система прожила до минулого року. Потім її вже почали урізати, а зараз фактично прикрили. Знаю навіть випадки, коли людям надходили платіжки за вивезення сміття чи світло за рік чи півтора, тобто за час, коли вони не мали платити.

Кримчани кинулися на заробітки на Херсонщину. Вони розуміли, що довго така щедрість не триватиме

До речі, кримчани одразу кинулися на заробітки на Херсонщину. Вони розуміли, що довго така щедрість не триватиме, бо вже мали досвід. У Криму цей період підкупу був коротший, на Херсонщині довший.

Гастарбайтерам із Росії платили дуже багато. Знаю випадок, коли одна докторка наук із Москви пішла працювати в «Міністерство просвєщєнія» Херсонської області. Там вона отримувала 500 тисяч рублів, що на той момент було еквівалентом 5 тисяч доларів. Рік тому її зарплату зменшили до 100 тисяч, на що вона сказала: «Ні, мені вже це не цікаво». І звільнилася.

Комуналка і конфіскація житла

Комунальні послуги на початку окупації були неоплачувані, але не завжди доступні.

Перебої зі світлом і водою відчутні й сьогодні. Росіяни списують це на «зверские удары ВСУ по мирным городам и мирной структуре освобожденной территории Херсонской области».

Щодо газифікації, то там значна частина була негазифікована.

В окупантів не вистачає персоналу і потужностей, бо всі ланцюги були розірвані. У них часто навіть не було бажання щось ремонтувати і підтримувати. Єдине, що їх примушує це робити, — необхідність забезпечувати розквартировані війська. Щоб не почалася епідемія через антисанітарію. І щоб уся окупаційна система — армія, поліція, ФСБ тощо — мала умови для проживання. Проте навіть із цим у них постійні проблеми. Світло постійно зникає.

Житло в українців конфісковують. Така практика давно була, але вона стосувалася здебільшого тих, кого вони обґрунтовано чи ні підозрювали в проукраїнській активності.

Читайте також: «Просто викинув ключі». Як окупанти забирають квартири в Маріуполі і як українці намагаються їх відстояти

Зараз масово по всій Херсонщині зламують замки, ставлять нові й оголошують, що це націоналізована власність. Туди заселятимуть і вже заселяють росіян. Цілеспрямована політика заміни населення. Вони цього не приховують.

Читайте також: Як окупанти забирають квартири в Маріуполі і як українці намагаються їх відстояти

Були випадки віджиму, коли росіянам просто сподобався чийсь будинок. Це будинки переважно старіші, не оформлені. Якщо в тебе немає документів на власність, питають: чого ти тут живеш?

Мають право проживати тільки з документами на власність чи самі власники. А якщо діти поїхали разом із документами на будинок, а батьки залишися, то ні. Це почалося ще рік тому в Маріуполі.

Була масова розсилка маріупольцям у Європі, що у всіх, хто не зʼявиться або не переоформить квартиру, буде конфісковано майно.

Хто залишається в окупації?

Масштаби виїзду досить великі. Там залишилася менш як половина населення, яке проживало до вторгнення. Виїхали насамперед молоді, соціально активні, територіально мобільні, заможні й освічені.

Залишилися переважно люди старшого віку. У них значно менше можливостей виїхати. Часто вони бояться вирушати в дорогу, це для них випробування. Тобі потрібно пройти через кілька фільтрацій, і замість того, щоб потрапити в Київ чи Стокгольм, ти потрапиш «на підвал». До того ж це дорого.

Українці дуже привʼязані до своєї землі, до своїх домівок. Вони бояться невідомості. Що я там робитиму? З чим доведеться зіткнутися? Де я житиму на схилі віку? Ці фактори тримають. Є принципові люди, які кажуть: «Це наша земля, я не поїду. Дочекаюсь українську армію».

Зараз, звісно, трохи більший уже відсоток тих, хто перейшов на російський бік, але це все одно меншість.

Спротив

Спротив має динаміку. На початковому етапі відбувалися протести, блокувалися російські військові колони. Якщо подивитися, то майже в кожному населеному пункті люди виходили, навіть у селах.

На той момент було дуже багато різних способів спротиву. Крім демонстрації непокори відбувалася також боротьба за публічний простір. Люди вішають український прапор, вночі окупанти його скидають, зранку знову майорить український.

Читайте також: Мирний спротив на окупованих територіях. Більшість міст ніколи не бачили таких численних мітингів

У якийсь момент українці почали маркувати простір синьо-жовтим. Памʼятаю жовтень 2022 року, коли росіяни збирали молодь і примушували її ходити замальовувати українські прапори й малювати триколори. Боротьба за публічний простір була важливою.

Крім демонстрації непокори відбувалася також боротьба за публічний простір

Подеколи це були непомітні форми спротиву. Була одна бабуся, якій за 80 років, лікарка. До неї привезли російського військового з пораненням руки. Лікарі всі виїхали із того села, вона була там єдиним хірургом.

І ось вона цьому солдатові: «Кажи “Слава Україні”». Він їй: «Ти що, зараз розстріляю!». А вона йому: «Ну розстріляєш, мені за 80, недовго залишилось, але з твоєю рукою тобі буде погано». І він був не єдиний, кого вона примушувала це сказати.

Багато хто описує прихід російських військ як повторення 1920 року. Чому? Тому що вони дали владу маргіналізованим групам. Криміналітет, маргінали, пʼяниці. Першими на співпрацю пішли здебільшого саме такі.

Молоде покоління

На першому етапі окупації ми знаємо кілька випадків, коли російські військові цілеспрямовано збирали підлітків, пропонували їм гроші, цигарки й алкоголь, щоб вони стежили за людьми і підслуховували їх. Вони дали їм владу. Підлітки почали погрожувати старшим. Почали карати дорослих.

Читайте також: Молодь як путінський резерв. Стратегії молодіжної політики Росії

Це були 2022–2023 роки. У 2024-му, коли більш-менш налагодили освітній процес, росіяни стали активно інвестувати в молодь, уже інституційно. На ці території зайшли російські молодіжні організації, запрацювали гуртки, діти почали їздити по всій Росії. У нас помилково частину цих поїздок ідентифікували як викрадення дітей. Ні, їх возили в пʼятизіркові тури по Криму, Північному Кавказу, Краснодарському краю, до Санкт-Петербурга, Москви чи Казані.

Насправді їх дуже добре приймали. Частина цих сільських дітей ніколи не бачила таких міст чи готельних номерів. Про них частково піклувалися. Потім запустили гуртки.

Також було так зване військово-патріотичне виховання. У хлопців горять очі, коли вони бачать автомат. Створили багато організацій, які вчать, як бути військовим. Їх реально вчать на реальній зброї, постійно возять на полігони. І частині хлопців це дуже подобається.

Вони готують підлітків захищати цю землю від «українських окупантів». Готують реально нову армію. Інша справа — промивання мізків. Я можу помилятися, але, здається, вони перегнули палицю. Уже в самій Росії у великих містах влада наражається на спротив. Кожен тиждень починається з «Разговоров о важном», відбувається багато ідеологічних заходів, від дітей вимагають стояти й співати гімн тощо.

Усе це перетворюється на Радянський Союз, який саме й луснув під тягарем імітації. Зараз у мене таке враження, що росіяни також у цьому напрямку йдуть, і тому тут є трошки оптимізму.

Дуже багато підлих методів застосовується щодо дітей. Їх примушують намовляти на батьків. Перевіряють їхні телефони в школах, бо вони часто стають джерелом інформації для батьків. Почали тиснути на батьків через дітей і на дітей через батьків.

Тортури дітей та підлітків

У школах зросло насильство між дітьми. Є діти колаборантів, які мають такі самі погляди, що й батьки. Вони вчиняють насильство над дітьми, яких вважають проукраїнськими. Є насильство вчителів над дітьми. Я вже не раз чув про побиття вчителями дітей. Російська культура... вона така.

Немає жодних заборон на застосування тортур до дітей. Є багато випадків, коли підлітків затримували, катували і розстрілювали. Діти зникали. У цьому нічого нового немає.

воєнні злочини катування окупація південь херсонщина