С

Сталін повертається в Росію: майже 90% пам’ятників тирану встановлено за часів Путіна

17 травня в московському метро на станції «Таганская» відбулася незвичайна подія. Пенсіонер із гвоздиками повільно підійшов до нового барельєфа, перехрестився й опустився на одне коліно. Перед ним не ікона, а силует Йосифа Сталіна. Чоловік переконано заявив: диктатор урятував його батька, а все зло, яке приписують Сталіну, — вигадки: «Он многих спас, а то, что сейчас несётся ложь, — это не наше, не русское, не белорусское».

Історичний барельєф зі Сталіним відкрили 15 травня. Як пояснили в метрополітені, це «подарунок пасажирам» до 90-річчя транспортної мережі. Це вже дев’ятий монумент, встановлений Сталіну в Росії у 2025-му. І це більше, ніж за весь минулий рік.

Якщо ще кілька років тому встановлення пам’ятника, бюста чи іменної таблички зі Сталіним могло здійняти інформаційну хвилю обговорення й масового обурення, то сьогодні це поступово перетворюється на буденне явище. Ініціатива увічнення пам’яті тоталітарного вождя цілком відповідає сучасній державній історичній політиці Кремля.

Історія пам’ятників Сталіна

Перший пам’ятник Йосипу Сталіну створив скульптор Матвій Харламов у 1929 році. Це бюст, який поставили в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Скульптор раніше робив бюсти Леніна, але з приходом нової влади з’явився і новий герой.

Найактивніше пам’ятники Сталіну почали встановлювати із середини 1930-х років, коли формувався й утверджувався культ особи радянського диктатора.

Наприклад, у Києві перший пам’ятник Сталіну поставили наприкінці 1930-х. Бетонна п’ятиметрова скульптура маячила біля входу в парк на площі III Інтернаціоналу (нині це Європейська). Монумент зруйнували німці в 1941 році. На початку 1950-го на тій самій площі, яку тоді назвали іменем Сталіна, встановили тимчасовий пам’ятник, який у майбутньому мав перетворитися на більш монументальний. У 1956-му його демонтували.

Пам’ятники і бюсти встановлювали в більшості міст СРСР, а після 1945 року і в містах Східної Європи.

Після ХХ з’їзду КПРС у 1956-му і ХХII з’їзду в 1961-му, на яких було проголошено курс на розвінчання культу Сталіна, розпочався демонтаж пам’ятників. Демонтаж, як правило, відбувався вночі. Мідні фігури переплавляли, бетонні топили в ставках або закопували. Лише в поодиноких випадках пам’ятники відправляли на склади.

Одним із найпопулярніших зображень Сталіна стали копії пам’ятника «Ленін і Сталін у Горках». Це робота українських скульпторів Єфима Білостоцького, Григорія Пивоварова та Еліуса Фрідмана. Один із перших таких пам’ятників встановили у 1937 році в Москві. Його рекомендували згори як зразковий, відливали з бетону й встановлювали майже в усіх обласних центрах СРСР. За чутками, саме цей пам’ятник був улюбленою скульптурою самого Сталіна.

Типаж пам’ятника «Ленін і Сталін у Горках»
Типаж пам’ятника «Ленін і Сталін у Горках»

А коли почалася боротьба з культом особи Сталіна, сюжетну лінію цього витвору здебільшого переривали: Леніна залишали самого, повернутого невідомо до кого. А згодом прибрали і його. Втім, у деяких місцях такі пам’ятники лише з Леніним збереглися й донині.

На кінець XX століття в Росії залишалося близько 15 пам’ятників Сталіну. А сьогодні їх там аж 131!

Сталін. Нове дихання

У 2013 році, коли Путіну дорікали через появу в Росії пам’ятників Сталіну чи Дзержинському, він переводив стрілки на місцеві органи влади. Водночас президент наголошував, що у Великій Британії пам’ятники Оліверу Кромвелю стоять, хоча він був не менш кривавим диктатором:

«С точки зрения наших либеральных представителей, либерального спектра нашего политического истэблишмента он такой же кровавый диктатор... Его памятник стоит, никто его не сносит. Понимаете, дело ведь не в этих символах. Дело в том, что мы должны с уважением относиться к каждому периоду своей истории».

У цей час у Росії вже відновлювали пам’ятники Сталіну. Процес значно пришвидшився після анексії Криму та початку війни на Донбасі.

Встановлення памʼятників Сталіну в путінській Росії

У сучасній Росії встановлено щонайменше 131 монумент Сталіну, з них 116 саме за президентства Путіна

Типовий пам’ятник Сталіну — бюст, встановлений за ініціативою приватних осіб чи організацій. Нерідко такі пам’ятники розміщують на території музеїв або в приватних володіннях. Утім, останнім часом їх дедалі частіше встановлюють за ініціативою місцевої влади, а на відкриттях з’являються посадовці.

Процес відкриття пам’ятників подекуди набуває курйозного, парадоксального і навіть гротескного характеру. Так, у 2023 році в Тверській області на території меморіального комплексу «Медный», де встановили бюст Сталіна, поховані жертви сталінських репресій.

А в місті Великі Луки Псковської області шестиметровий пам’ятник диктаторові, відкритий того самого року, освятив місцевий священник. Священнослужитель пояснив свій вчинок тим, що завдяки сталінським репресіям «у нас есть множество новомучеников».

Станом на 20 травня 2025 року радянському диктаторові в Росії встановлено щонайменше 131 монумент, з них 116 саме за президентства Путіна. Пам’ятники Сталіну вже є в 47 суб’єктах РФ, у 125 населених пунктах.

Памʼятники Сталіну в сучасній Росії

Памʼятники диктатору вже є в 47 субʼєктах РФ, у 125 населених пунктах. Лідером є Північна Осетія, де встановлено 26 монументів

Найбільше пам’ятників встановлено в Північній Осетії — у 26 населених пунктах. Є думка, що Сталін мав осетинське походження, хоча сам він це заперечував. Другою за кількістю монументів стала Республіка Дагестан із дев’ятьма постаментами. Третє місце посіла Якутія — там пам’ятники у восьми населених пунктах.

Хто встановлює і які наративи просуваються

Найактивніше за встановлення пам’ятників виступають комуністичні організації Росії. Вони здебільшого й просувають це питання на організованих ними бутафорських обговореннях.

Наприклад, в Орлі у жовтні 2024 року комуністи влаштували місцеві слухання щодо встановлення пам’ятника. Організували їх так, щоб прийшло якнайменше людей (у робочий день і далеко від центру міста). Комуністи вимагали встановити пам’ятник, опонентам слова майже не давали, а одним із аргументів «за» була боротьба з «планом Даллеса» зі знищення Росії — це відома конспірологічна теорія. Більше ніж 90% присутніх проголосувало за встановлення пам’ятника.

Місцеві мешканці подеколи виступають проти таких ініціатив, однак це не завжди дає бажаний результат. Наприклад, у селі Амирово, Башкортостан, бюст Сталіна перенесли на приватну територію після того, як мешканці проголосували проти.

Як ми вже згадували вище, на церемоніях відкриття постаментів Сталіна дедалі частіше з’являються офіційні особи.

Ось нинішній помічник президента РФ і колишній міністр культури Володимир Мединський, який очолював російську делегацію на переговорах з Україною в Стамбулі, відкриває пам’ятник Сталінові у Тверській області.

Ось місцевий губернатор особисто відкриває пам’ятник у Вологді. А голова Волгоградської обласної думи Олександр Блошкін прийшов на церемонію відкриття бюста Сталіна у Волгограді.

Відкриття постаментів Сталіна супроводжується риторикою, співзвучною з наративами сучасної російської пропаганди. Він став новим історичним інфлюенсером.

Наприклад, у Великих Луках на відкритті звучала теза про те, що Росія нині нібито звільняється від колоніальної залежності — як на полі бою, так і в мирному житті. Встановлення бюста Сталіна в Серпухові пояснили тим, що він був «геніальним державником».

  1. Це частина історико-політичного ревізіонізму та відродження радянської символіки, коли повернення і відтворення пам’ятників Сталіну розглядають як реставрацію радянської «античності» в умовах сучасної політичної кон’юнктури.
  2. Поява пам’ятників пов’язана з трансформацією путінського режиму, що дедалі більше підкреслює роль сильної держави та націоналістичної ідеології, у якій Сталін виступає символом потужності, мобілізації та перемоги у Великій Вітчизняній війні.
  3. Війна в Україні й загострення конфлікту із Заходом посилили запит на символи єдності. І одним із них став Сталін — уособлення рішучості й історичного успіху.
  4. Місцева влада і КПРФ ініціюють встановлення пам’ятників, часто приурочуючи їх до пам’ятних дат, що відображає політичну кон’юнктуру.
  5. Це також інструмент політичної мобілізації. В умовах конфлікту із Заходом образ Сталіна використовують для консолідації суспільства та мобілізації ресурсів довкола національних цілей.
  6. Ідеологічне виправдання репресій. Встановлення пам’ятників Сталіну може слугувати виправданням сучасних політичних репресій і порушення прав людини. Це можуть подавати як заходи, необхідні для досягнення державних цілей.
  7. Реакція на декомунізацію в інших країнах. Відновлення пам’ятників Сталіну може бути відповіддю на знесення радянських пам’ятників і перейменування вулиць у країнах колишнього соціалістичного табору, адже в Росії це сприймають як спробу переписати історію і применшити роль СРСР у перемозі над фашизмом.

Поки що така ресталінізація більше схожа не на офіційну кампанію, а радше на напівофіційні акції, підкріплені ініціативою адміністрацій або окремих відомств середньої ланки. Однак зміна оцінки Сталіна в публічній риториці російського президента свідчить про те, що він схвалює цей «сталінобум».

Путін і Сталін

У своїх промовах і публічних виступах Путін згадав Сталіна більше ніж 60 разів (аналіз охоплює період із 2000 по 2024 рік). Тональність цих згадок свідчить про еволюцію ставлення сучасного автократа до постаті свого тоталітарного попередника з ХХ століття.

Два вожді: як Путін бачить Сталіна

Ставлення Путіна до персони Сталіна

На початку свого правління Путін експериментував з ідеологічними конструкціями, намагаючись закріпитися при владі. Тоді він одночасно загравав як із консерваторами й традиціоналістами, так і з лібералами.

Крім того, він прагнув сподобатися Заходу і саме тому у своїх виступах та інтерв’ю давав негативну оцінку Сталіну.

Були часи, коли Путін ще міг собі дозволити говорити про Сталіна в дусі засудження, а не виправдання, особливо під час перших двох каденцій у 2000–2008 роках. У 2000-х він позиціонував себе як модернізатор, який не боїться називати репресії репресіями, а табори трагедією: «Еще кровоточат раны у многих людей, которые реально помнят весь ужас сталинских лагерей».

У лексиконі Путіна були фрази про жорстокий сталінський режим: «Не собираемся закрывать глаза и на негативные стороны деятельности этого сталинского режима». Він навіть називав росіян головною жертвою терору. Це була відповідь українцям зі своїми геноцидами та чеченцям і татарам із депортаціями, щоб засвідчити, що радянська влада не звертала уваги на національність.

Був навіть натяк на негативну оцінку пакту Молотова — Ріббентропа: «Постановление Съезда народных депутатов 1989 года, где черным по белому написано: “Съезд народных депутатов осуждает пакт Молотова — Риббентропа и считает его юридически несостоятельным”. Он не отражал мнение советского народа, а являлся личным делом Сталина и Гитлера».

Втім, це засудження доволі умовне. Путін не висловлює власної позиції щодо пакту, а лише переказує рішення «съезда народных депутатов 1989 года». Він ще не раз вдаватиметься до цього риторичного прийому, відповідаючи на запитання іноземних журналістів про його ставлення до угод.

Минуло десять років — і тепер Путін публічно демонструє ревізію власних поглядів. Він не просто уникає критики пакту Молотова — Ріббентропа, а прямо його виправдовує. За його словами, це був дипломатичний хід, покликаний відтермінувати неминучий конфлікт із нацистською Німеччиною.

Риторика Путіна щодо Сталіна з часом кардинально змінилася. У 2000 році він порівнював його з Тамерланом — жорстоким завойовником минулого. А вже у 2022-му включив до переліку історичних постатей, які «зробили Росію великою державою».

На початку свого правління Путін, попри звинувачення Сталіна в репресіях, усе ж таки залишав простір для поблажливої оцінки «вождя народів». Ключовий аргумент — роль Сталіна як лідера країни — переможниці у Другій світовій війні: «Сталин, конечно, диктатор. Это без всякого сомнения. Это человек, который руководствовался в значительной степени интересами сохранения личной власти, и этим очень многое, на мой взгляд, объясняется. Проблема заключается в том, что именно под его руководством страна победила во Второй мировой войне, и эта победа в значительной степени связана с его именем. И игнорировать это обстоятельство было бы глупо». Саме перемога у війні згодом починає переважати над критикою.

З 2013 року в публічній риториці Путіна дедалі частіше з’являються позитивні оцінки Сталіна. Він уже не лише «диктатор», а й державник, який начебто намагався запобігти розв’язанню війни.

І ядерну бомбу, якби він її мав, Сталін, на відміну від американців, не скинув би на противника, який зазнавав очевидної поразки. Путін підкреслює, що Сталін ніколи не мав особистого контакту з Гітлером, чого не скажеш, мовляв, про лідерів «цивілізованої Європи»: «Сталин, как бы к нему ни относиться, не запятнал себя прямым общением с Гитлером. Он с ним не встречался, а первые лица крупнейших европейских государств сделали это». Це вже не просто виправдання — це формування нового наративу, у якому Сталін постає як передбачливий стратег, що стояв на варті миру.

Сталін постає як ефективний менеджер. Крім того, йому приписують стратегічне бачення державного устрою ще на зорі його діяльності. Путін шкодує, що в основу СРСР лягла ленінська модель федерації з правом виходу, а не сталінська концепція автономізації. Адже, за його словами, саме ленінська ідея стала «міною сповільненої дії» під радянською державністю.

Єдиною помилкою Сталіна, за версією Путіна, був саме переділ кордонів після Другої світової війни, коли Українська РСР отримала нові землі. Сьогодні пропагандистська машина вже не приховує: лідер Росії має «виправити» цю «історичну помилку». Силою.

І якщо у 2005 році Путін відкрито таврував сталінський режим за придушення свобод і попереджав, що диктатура — це шлях у нікуди: «Диктатура, подавление свобод — это тупиковый путь для государства, для общества. Бесконтрольность, режим личной власти неизбежно развязывает руки для преступлений. В сталинскую эпоху их было предостаточно», то в скандальному інтерв’ю Такеру Карлсону у 2024-му він про це вже не згадав. Замість «репресій» і «диктатури» з’являються розмиті фрази про «порушення прав людини», які «всі обговорюють», наче йдеться про різні оцінки, а не про конкретні злочини режиму.

У Путіна свій Сталін. І це вже не лише лідер радянської епохи, а майже віддзеркалення самого Путіна: той, хто нібито стоїть на сторожі національних інтересів, захищає традиційні цінності»і навіть постає як релігійна людина (!), хто вчасно повернувся до Бога: «Началась Великая Отечественная война, и что произошло? Молотов, помните, как обратился, сообщая советскому народу о том, что война началась? Как он обратился? “Граждане и гражданки”. А Сталин через несколько дней уже по-другому: “Братья и сестры”. Сразу вспомнили и о Боге, и о церкви, и о наших традициях вечных».

Цей Сталін не просто історична постать. Це зручний міфічний образ, створений для легітимізації сучасного режиму, який виправдовує авторитаризм, репресії, мілітаризм та ідеологічний поворот до «скрєп».

культ війни мова путінізму пам’ятник путін росія ідеологія історична пам’ять історія

Знак гривні
Знак гривні