Місія «На щиті». Як шукають тіла загиблих на деокупованих територіях

Катерина Ротаренко — військова позаштатної групи пошукових та евакуаційних заходів при регіональному управлінні сил ТрО «Південь». Вона шукає тіла і рештки загиблих. Саме завдяки роботі таких, як вона, рідні мають змогу провести в останню путь воїна, попрощатися і поховати його.

Без посади

Пошукові роботи на деокупованих територіях організовує Управління цивільного військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ. Формують зведену групу і залучають позаштатну пошукову групу.

Катерина Ротаренко та її побратими з громадської організації «Пам’ять і слава» спочатку долучалися до пошукових робіт як волонтери. Згодом стали військовослужбовцями за умови, що займатимуться тільки пошуком. Але посади пошуковця в ЗСУ досі немає. Тому мобілізовані побратими Катерини розкидані по різних військових частинах. Її також постійно переводять із посади на посаду. Тобто оформляють на вакантну посаду, а коли знаходять фахівця, який виконуватиме передбачені посадою обов’язки, переводять на інше місце, поки воно знову не буде зайняте. А по факту Катерина весь час перебуває в пошукових експедиціях або готується до них.

«Коли ми мобілізувалися, то одразу домовлялися, що займатимемося саме пошуковою діяльністю. Є наказ зі списком, хто входить до пошукової групи. Але в ЗСУ немає посади пошуковця. І ми всі поза штатом. Кожен із учасників обіймає різні посади в різних військових частинах. Коли треба їхати у відрядження на пошукові заходи, документи треба збирати з різних військових частин. Два роки ми сподівалися, що буде вже штатна група, але так і не зрушили в цьому питанні», — розповідає Катерина.

За три роки багато людей залишило пошукову групу. Комусь було важко морально, хтось не спрацювався, хтось готовий був виїжджати на тиждень-два, але не на кілька місяців. Саме стільки може тривати пошукова експедиція.

До того ж як позаштатній групі їм не можуть виділити ні автомобіль, ні обладнання, ні пальне для машини. Тому доводиться, як і раніше, самотужки проводити збори, шукати кошти на ремонт машини і так далі. Звертаються по допомогу до бізнесу, відкривають «банки».

«Після кожного відрядження треба ремонтувати авто, хоча в нас, наприклад, обидва автомобілі нові. Але заміна мастила, технічне обслуговування, заміна коліс чи ще щось потребує значних сум. Тому збираємо донати. От у нас є рефрижератор, який громадська організація придбала за кордоном у 2022 році. Там треба замінити акумулятор. Хто його буде міняти? Або самі скинулися, або відкрили “банку”», — каже Катерина.

Пошуковці постійно вдосконалюються. Катерина каже, що є дуже багато ідей та ініціатив щодо розвитку пошуку. Наприклад, геофізичний і підводний пошук. Зараз група вивчає обладнання і шукає фахівців за кордоном, які можуть поділитися досвідом.

«Ми стикаємося з різними проблемами. Певний час нас не залучали до експедицій. Я розумію, що треба перечекати. Це не та робота, яка завершиться, коли підпишуть якусь угоду і всі демобілізуються й поїдуть займатися іншими справами. Здобутий досвід треба цінувати, напрацьовувати і розвивати далі», — каже військова.

Катерина вже може передавати досвід іншим. Часто згадує дівчину, з якою разом працювали, а тепер вона в іншій групі. Та казала: «Я пам’ятаю, як ти мене вчила, і хлопцям розповідаю, що треба робити ось так. Катя отак казала».

Не зарікайся

Катерина Ротаренко з родини військових. Надивившись у дитинстві на побут військовослужбовців, зареклася: «Я ніколи не вийду заміж за військового і не пов’яжу своє життя з військовою справою».

Але у Всесвіту дивне почуття гумору. Тепер вона військова, чоловік військовий, її робота — шукати тіла загиблих військових.

У 2013 році, коли розпочалася Революція гідності, Катерина була в бабусі. Дивлячись телевізор, сказала, що треба їхати на підтримку. «Ти що? Не можна. Ти ще така молода», — намагалася зупинити онучку бабуся. Однак вона не послухала. Їй важливо було побачити все на власні очі.

«Я поїхала, але не брала участі в мітингах, не жила в наметах. Тоді ще не було такого розуміння, що Україна встала і відстоює свою позицію. Тепер усе сприймається інакше. Саме тоді Україна показала, що не готова миритися з тим, щоб за неї вирішували. І саме тоді Росія показала, що готова наступати», — згадує вона.

Катерина навчалася на ветеринара, але так ним і не стала. Працювала на різних посадах в Одесі, поки не влаштувалась у громадську організацію, де керівником був Леонід Ігнатьєв. Виявилося, що голова організації керує ще однією ГО під назвою «Пам’ять і слава», яка займалася пошуком загиблих під час Другої світової війни. Саме цей досвід знадобився під час повномасштабної агресії Росії проти України.

«Не нагнітай»

Катерина не вірила, що почнеться повномасштабна війна. Відмахувалася від брата-військового, який про це казав: «Не нагнітай».

З перших днів вона з колегами допомагала місцевій ТрО в Одесі:

«Ми возили хліб, їжу, закривали всі запити. Все ж було зачинено. Пам’ятаю: приїжджаєш на базар, дзвониш, приходить продавець, відкриває контейнер, дає тобі те, що потрібно, закриває. Виловлювали моменти, коли відчинявся “Епіцентр”, заїжджали, швидко вигрібали все, що треба, і привозили ТрО», — згадує Катерина.

Виїзди

Коли почалася деокупація областей і потрібно було проводити пошукові роботи, “Пам’ять і слава” долучилася до пошуку на волонтерських засадах. Перші виїзди групи були на Миколаївщину. Катерина ретельно готувала їх, продумувала все до дрібниць. Потім стала їздити й сама.

«У мене був досвід життя в наметових таборах. Я ходила у великий похід у Карпати. Тому їсти з казана, вмиватися холодною водою з чашки — це мене не лякало», — розповідає Катерина.

Коли певна ділянка фронту очищена від ворогів, туди виїжджає зведена група: сапери, кінологи, пошуковці. Спочатку сапери оглядають на наявність вибухових предметів. А потім уже починається пошук тіл і решток загиблих.

До цього я ніколи не торкалася мертвих, зараз це стало нормою

Викликом було бачити мертві тіла, відчувати запах, який ні з чим не сплутаєш. Катерина вирішила, що треба спробувати торкнутися тіла і потім вирішити, чи зможе далі працювати.

«До цього я ніколи не торкалася мертвих. Раніше, коли помирав хтось із родичів, то не підходила або була в школі під час похорон. Поступово це стало нормою для мене», — розповідає вона.

Двічі знаходила тактичні годинники, які не зупинилися в землі

Після першого виїзду був другий, третій і багато інших. Київщина, Харківщина, Херсонщина… Катерина зізнається, що з кожним виїздом відповідальності стає дедалі більше. Якщо спочатку вона була «на підхваті», то тепер на ній підготовка до виїзду, прокладання маршруту, фотофіксація, підпис мішків і речових доказів, звітування тощо.

Статуетка

Кожну знайдену річ на тілі чи поблизу треба окремо запакувати і підписати. Часом серед знахідок трапляються дивні речі. Катерина каже, що дещо можна було б лишати на тілі, але вона розуміє, що під час транспортування все розтруситься, тому краще одразу розкласти по пакетиках.

«Знаходила ложки в броніках. Якось у кишені росіянина знайшла величеньку радянську статуетку. Нафіга її з собою носити? Двічі знаходила тактичні годинники, які не зупинилися в землі, хоча минуло вже кілька місяців. Але часто, поки до тіл доходять пошуковці, їх уже “обшманали”. Наприклад, якщо тіло в землі, отже, хтось його закопав і відповідно почистив кишені», — каже Катерина.

Жетон

Якось Катерина знайшла жетон. Тіло забрали інші. А от жетон знайшла їхня група. Потім побачила на сторінці громади про поховання того загиблого і надіслала родині жетон поштою.

Трапляється, що пошукова група кілька разів буває на одному місці, але нічого не знаходить, а через деякий час сапери виявляють там рештки. Усі ці випадки потрібно аналізувати і враховувати в пошуках на наступних локаціях.

На деякі точки доводиться повертатися знову й знову, адже багато що залежить від пори року і погодних умов. Наприклад, приїхали — там висока трава, тому немає стовідсоткової впевненості, що все відпрацьовано. Тож повертаються пізніше, коли трава впаде.

«Я не можу дозволити поїхати просто так, покататися і нічого не знайти. Я знаю, як добувається пальне, як важко збирати гроші на ремонт машин», — ділиться Катерина.

На місці ставить собі завдання: шукати, шукати, шукати. Не може вийти зі згорілого танка, не знайшовши там бодай кісточку.

«Під час попередніх експедицій працювала саме з маленькими кісточками. Доводилося вглядатися в кожну таку знахідку: дай Боже, щоб із неї можна було зробити тест ДНК. Або розумієш, що цієї кісточки недостатньо, що треба ще хоча б таку саму, щоб біоматеріалу вистачило для експертизи», — розповідає Катерина.

Місія

Якось група працювала в Олександрівці на Миколаївщині. Населений пункт кілька разів переходив від росіян до ЗСУ і навпаки.

Один із військових вважався зниклим безвісти. Пошуковцям вдалося знайти рештки тіла. Вони знали, хто саме цей загиблий, — брат загиблого сказав, що спілкувався з побратимами і знає, що це точно він, адже інших загиблих у тому місці не було.

Експертиза довго не могла підтвердити, що це саме він. Пощастило, що Катерина сфотографувала верхню і нижню щелепи. Потім знайшовся панорамний прижиттєвий знімок, і врешті встановили, що це таки він. Ідентифікація тривала цілий рік.

«І ось коли вже був похорон, я відчула полегшення, що завершився цей довгий шлях воїна додому, що нарешті він буде похований і на його могилі буде ім’я. І водночас мені було дуже важко. Я плакала не тільки за цим загиблим, а за всіма військовими, яких знаходила разом із групою. То було усвідомлення важливості моєї роботи, цієї місії», — ділиться Катерина.

Катерина каже, що в разі зупинки бойових дій чи демілітаризації певної території можуть виникнути великі труднощі з ідентифікацією тіл.

Їм доводиться знаходити рештки й російських військових. Якщо неможливо буде зробити первинну ідентифікацію (тобто встановити, у якій армії воював загиблий), то процес встановлення особи може зайняти значно більше часу.

«У 2022 році було чітко видно, де росіяни, а де наші. Відрізнялося все: і форма, і речі, і взуття. Але з часом первинну ідентифікацію робити дедалі складніше. Адже через пів року чи навіть через три місяці на польовій формі не залишається шевронів чи інших явних ознак, що вказують на належність до певної армії. Ми не експерти в цій справі, ми живі свідки, і наше завдання — забрати тіло чи рештки з поля бою і доставити у відповідне місце. А вже поліція і судово-медична експертиза встановлюють особу», — каже пошуковиця.

Повернення

Катерина ділиться, що за останній рік їй вдалося досягти певного душевного спокою. А от на початку пошукової діяльності її дуже тригерив контраст між пошуковими виїздами і життям у відносно мирних містах.

«Коли працюєш в оцих завалах, по цеглинці перебираєш чиєсь життя, то й на тобі залишається слід руйнування. Ти ніби провалюєшся. І коли повертаєшся в Одесу, то відчувається контраст. Мені допомагає побути на самоті кілька днів, сходити на море, посидіти на природі, тоді можна відпустити думки і заспокоїтися», — ділиться дівчина.

Катерина помічає красу в усьому і, перебуваючи в експедиціях, намагається зафіксувати її на камеру. Адже ті самі локації мають різний вигляд у різні пори року. Наприклад, на місці спаленої посадки, де стирчали самі цурпалки, через два роки буяє зелень.

«Херсонщина — це взагалі любов. Поля, які кілька років не оброблялися, тепер засіяні дикими квітами й травами. І щотижня, їдучи повз них, помічаєш, як змінюється колір. І так хочеться побігти через те поле по маки… Але воно може бути замінованим, тому доводиться насолоджуватися здалеку», — каже військова.

Як я скажу, що втомилася, і піду зараз займатися чимось іншим?

Катерина зізнається, що могла б знайти собі й іншу роботу у війську: працювати з документами, з базами даних безвісти зниклих. Однак усе це не порівняти з тим, яка користь може бути від її роботи в полі.

«Я ефективна тут, можу тут розвиватися, мені це подобається, я хочу це робити і можу з цим справитися. Насправді мало хто може. Тому я не маю навіть морального права покинути цю роботу. Люди втрачають здоров’я, життя, захищаючи нас. Як я скажу, що втомилася, і піду зараз займатися чимось іншим?» — дивується пошуковиця.

Великою підтримкою для неї є спілкування з іншими військовослужбовицями. Навіть звичайної переписки буває достатньо, щоб відчути, що ти не сама. І, звісно ж, колектив. Катерина наголошує, що дуже важливо те, з ким працюєш.

«Навіть якщо ти класний, світлий і хочеш дуже багато зробити, але в тебе немає підтримки, система тебе з’їсть. Тому світлі люди об’єднуються і досягають результату», — підсумовує Катерина.

армія зниклі безвісти пошук зниклих