Це противне слово “війна”. Як міжнародна наукова спільнота “неупереджено” підіграє Росії

Одразу варто наголосити, що про жодні прямі вказівки чи “побажання” при розміщенні матеріалів мова не йде. Жодна з редакцій західних журналів чітко не висловила вимогу прибрати слово “війна” чи замінити його на якесь інше. Але сама послідовність подій, їх логіка вказують на те, що таки слова “війна” й “агресор” дражливі для певних представників наукової спільноти.

Слова “війна” й “агресор” дражливі для певних представників західної наукової спільноти

Ті науковці, з якими розмовляли texty.org.ua, мають багаторічний досвід розміщення своїх матеріалів у міжнародних наукових журналах. І труднощі виникли саме тоді, коли на розгляд редакцій цих журналів були запропоновані матеріали, у яких чітко зазначалося про російську агресію. Вони місяцями лежали на розгляді, попри те що містили актуальні й реально унікальні дані, отримані, зокрема, у місцях, саме перебування в яких може становити небезпеку для життя.

При цьому коли одна з груп науковців вирішила трохи “причесати” власні матеріали, сталося “диво” — вони справді були надруковані. Причому видавництвом, яке раніше їм відмовило. Висновки робіть, як то кажуть, самі. Розповідають науковці.

“Зібрати дані по всьому Каховському водосховищу...”

Анна Куземко, доктор біологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту ботаніки НАН України. Має індекс Гірша в Scopus 20, у Web of Science 19. Разом із групою науковців уже рік не може опублікувати статтю про відновлення рослинності на дні колишнього Каховського водосховища.

Я не можу стверджувати, що іноземні наукові журнали просто саботують тему війни в Україні. Так, у нас торік вийшла стаття з британськими колегами в журналі Parks, де йшлося про вплив воєнних дій на національні парки в Україні.

Але, на жаль, ми мали й протилежний досвід. Ми підготували матеріал про відновлення рослинного покрову на дні Каховського водосховища. Приїхали туди в червні, через три тижні після підриву дамби, потім у жовтні, через три з половиною місяці. Побачили, як усе це круто відновлюється, використали ці дані для алгоритмів машинного навчання, провели дистанційне зондування землі, зробили карту біотопів для цього водосховища. Ну й дали там ще список видів рослин, які ми бачили в червні. Там було 11 видів, а в жовтні було вже 70.

Нам усі стали рекомендувати податися з цим матеріалом до такого авторитетного журналу, як Nature. Там нам відписали, що це радше локальне дослідження, і порадили звернутися в Scientific Research, він теж належить до Nature Group. Звісно, ми звернулися туди, наша стаття пішла на рецензію. І вже рецензенти нам відписали, що, мовляв, у вас мало польових даних на землі, треба зібрати дані по всьому водосховищу.

Це при тому, що в супровідному листі ми пояснили, що це зона бойових дій і що туди не так просто потрапити, не можна по всьому водосховищу проїхатися й зібрати дані. Це було написано і в статті, і в супровідному листі, тому отримане зауваження було трошки схоже на знущання.

Так, у нас справді було мало наземних даних, оскільки до водосховища ми змогли під’їхати лише в районі Кам’янської Січі, де в нас був доступ, та й то ми там потрапили під обстріл. І ми пояснили це рецензентам, але вони нам відписали і порадили проїхати й обстежити більшу територію водосховища, щоб дані були більш надійні. Хоча навіть із тексту статті було зрозуміло, що через бойові дії неможливо обстежити всю територію, більшість територій недоступна для досліджень.

Тим більше пізніше ми побачили в цьому самому виданні опубліковані матеріали китайських учених, де взагалі ніяких польових даних не було, а вся стаття будувалася на аналізі супутникових знімків.

Зрештою ми подалися в інший журнал — у Biodiversity and Conservation. І прочекавши кілька місяців, отримали дуже дивну відповідь. Головний редактор нам написав, що наша стаття “надто екологічна” для їхнього журналу. Мовляв, там більше про екологію і менше про біорізноманіття, хоча в нас там були наведені списки рослин. До того ж раніше я публікувалася в цьому журналі й статті були приблизно такого самого спрямування.

Тому я вважаю, що це були просто формальні відписки для того, щоб статтю не публікувати.

І це при тому, що тема дуже цікава для наукової спільноти. Мене спеціально були запросили на конференцію до Стокгольма, щоб зробити на цю тему доповідь. На Мадейрі в нас була конференція, про яку я казала, і я теж робила про це доповідь. Тобто тема цікава. І спеціально кажуть: розкажіть нам саме про Каховське водосховище.

Загалом на цю тему ми виступали з доповідями разів чотири чи п’ять. І для канадців робили цю доповідь, і для британців. Тобто ця тема однозначно цікава для іноземних науковців.

На міжнародних конференціях риторика теж трохи змінилася. У 2022 році нам усі казали: “Ой, ми підтримуємо, давайте”. Тепер люди взагалі уникають розмов на цю тему, їм якось так незручно. Тобто це навіть не редколегії наукових журналів, це просто науковці в неформальному середовищі.

І російські вчені останній рік дуже активно стали поводитися. Раніше вони сиділи тихо, два роки їх було не видно і не чутно. Тепер вони всюди їздять на міжнародні конференції у величезних кількостях, за державні кошти просувають російські наративи.

Нам важко конкурувати з росіянами на міжнародних конференціях

А нам важко з ними конкурувати, бо ми якщо їздимо, то власним коштом, чоловіків не випускають. Думаю, через те що росіяни просувають свої наративи, відповідно і ці журнали змінили свою політику, і люди на конференціях бояться про це говорити. Принаймні в мене складається таке враження.

Я займаюся рослинністю, і по нашій темі там бувають люди з Російської Федерації. Торік був один росіянин, то він навіть боявся сказати, що він із Росії. А от цього року була велика така подія — ботанічний конгрес у Мадриді.

Я на ньому не була, бо це не зовсім моя тема. І для порівняння: там було 30 вчених із Росії і лише 7 з України. Та й то ніхто з українців не приїхав безпосередньо з України, це були люди, які живуть і працюють у Європі. А не змогли приїхати, бо, по-перше, це дорого. І в нас усі їздять фактично за свої гроші. І програм, які покривали б участь у конференціях, як у європейських колег, у нас також немає. Плюс чоловіки, ви ж знаєте, невиїзні.

Один росіянин, такий собі Олексій Серьогін із Московського університету, робив відкриту лекцію про проєкт “Флора Росії”, де, зокрема, йшлося й про Крим. Його пропонували бойкотувати, але ця подія таки відбулася.

Так, міжнародна наукова спільнота справді підтримувала і підтримує нас. Але коли ми порушуємо питання санкцій проти російських науковців, то чуємо у відповідь: що ж ми можемо зробити, ми не можемо не публікувати російських колег, бо це порушення прав людини.

У нас є одна міжнародна організація науковців, які досліджують рослинність, і якось українські вчені — члени цієї організації відмовилися друкуватися разом із російськими вченими. Одна моя колега сказала: якщо співавторами статті будуть росіяни, то вона просить виключити її з авторського колективу.

На що російські вчені звернулися в комітет із наукової етики при цій організації, мовляв, ми порушуємо їхні права, не хочемо з ними публікуватися. І комітет вирішив, що це порушення прав людини, якщо, наприклад, російських вчених виключать з авторських колективів.

Так само коли я порушувала питання, чому міжнародна спільнота постійно говорить про карбоновий слід (викиди парникових газів), наприклад, від тих самих літаків, але мовчить про забруднення від війни, про схожі сліди від сотень ракет чи “Шахедів”, які постійно над нами літають, то почула відповідь: ну ми ж не можемо на це вплинути.

Їм незручно говорити про війну, їм ніби соромно чи просто ніяково

Я думаю, така поведінка пояснюється швидше тим, що їм незручно говорити про війну, їм ніби соромно чи просто ніяково. А декому не соромно. Відкрито кажуть, що їм росіян також шкода. Дехто не вірить, що російські вчені можуть цю агресію підтримувати.

Що ще прикро, усі ці речі з’явилися в останній рік. Рік тому, два роки тому такого в принципі не могло бути, росіяни сиділи тихо, і всі казали “ми підтримуємо Україну”. Я не можу сказати, що зараз підтримки немає, але вона стала обережніша. Видно, що незручно говорити на цю тему, і вони будь-якими способами намагаються уникати цього, і редактори журналів, і колеги на конференціях.

Прибрали слово “війна” і надрукували

Наталія Іванова, кандидат географічних наук, науковий співробітник Інституту гідробіології НАН України. Має індекс Гірша в Scopus 3, але в авторському колективі пропонованої до друку статті є автори з індексом Гірша від 1 до 12, у кореспондент-автора 10. Вона та її колеги змогли опублікувати статтю про вплив війни на екосистему річки Ірпінь, лише прибравши слово “війна” в заголовку.

У нас був проєкт щодо басейну річки Ірпінь, який виконували в 2023–2024 роках, досліджували вплив війни на водні екосистеми. Звісно, ми поставили собі за мету публікацію за результатами проєкту в авторитетних наукових журналах: Q1, Q2, Scopus.

І от буквально весь 2024 рік ми билися над тим, щоб опублікувати наші дані. Причому багато редакторів казало нам, що вони нас підтримують і що дуже важливо публікувати дані про війну, а потім виявлялося знов і знов, що або в редакторів, або в рецензентів постійно виникали якісь питання. То до методик, то до самої ідеї, то до назви, то ще до чогось.

І в якийсь момент ми зрозуміли, що, напевно, тут не останнім чинником є те, що ми всюди говорили про війну, вживали прямо слово “війна”. І це декому не подобалося. Тому останній раз ми в заголовку замість слово “війна” написали “антропогенний вплив”, і ось несподіванка: ми таки змогли цю статтю опублікувати в одному з міжнародних наукових журналів.

Останній раз ми в заголовку замість слово “війна” написали “антропогенний вплив”, і несподіванка!

У самій статті ми і далі згадували, що йдеться не лише про людський вплив, а й про військовий. Але зрештою нам, навпаки, це зіграло на руку, бо один із рецензентів навіть порадив: у вас же стаття про війну, то давайте ви про війну напишете в назві. Ну й відповідно з редакції ніхто нам нічого не міг заперечити, тому що сам рецензент порадив.

А оскільки це рецензування сліпе, то ми не знаємо в принципі, хто це був.

Загалом уся ця процедура пошуку видання, яке нас надрукувало б, зайняла рік. Ми цілий рік із того моменту, коли вперше подалися, отримували різні відмови, проходили рецензування то в одному, то в іншому журналі. У мене, напевно, таких ще статей не було, які так довго виходили б і так важко.

Хочу нагадати, що це не перший наш досвід, у нас велика команда, більше ніж 10 авторів. У деяких наших авторів дуже високий індекс Гірша і великий досвід публікацій у різних авторитетних журналах.

Наприклад, один із рецензентів написав, що наш матеріал актуальний, але локальний, не для всього світу. Хтось писав, що цей матеріал буде актуальним, лише поки йде війна.

Я також знаю, що в багатьох редакціях журналів природничого спрямування часто працюють росіяни. Можливо, уже з громадянством ЄС чи Ізраїлю, але якщо дивитися за прізвищами, за досвідом роботи, то все стає на свої місця.

Я не кажу, що в нас дуже ідеальні методики чи ще щось. Так, можливо, все не ідеально, але раніше нам це не заважало публікуватись. А от цього разу було дуже важко.

“Аномалії” замість руйнування і “прорив” замість підриву

Texty.org.ua також вирішили проаналізувати матеріал на тему Каховської греблі, який вийшов у Nature і про який згадувала Анна Куземко. Цей матеріал “Передаварійні аномалії роботи Каховської греблі, виявлені за супутниковими даними” написаний групою вчених із різних американських університетів, частина з яких мають китайське походження.

Найперше цей матеріал оперує дистанційними даними. Ніяких даних, що називається, “з полів” у ньому немає. І що цікаво, у редакторів та рецензентів цього авторитетного журналу чомусь не виникло питання, як у випадку з українським матеріалом, а чому б китайсько-американським вченим не вирушити на місце руйнування Каховської ГЕС й особисто дослідити “передаварійні аномалії”. Але це, як то кажуть, швидше риторичне питання.

Менш риторичне — як можна описувати ті чи інші проблеми, пов’язані з дефектами конструкції греблі, не маючи проєктної документації. Texty.org.ua свого часу спілкувалися з українськими інженерами, дотичними до проєктування, будівництва та експлуатації великих гребель, які чітко сказали: “Каховська ГЕС була спроєктована і побудована так, щоб витримати ядерний удар ззовні. Тому будь-які розмови, що вона могла якось сама зруйнуватися, не мають під собою жодних підстав. Це виключено. Ще раз: гребля розрахована на ядерний удар”. Докладніше про це читайте тут.

Ну і, власне, кілька слів про саму термінологію та мову статті. У ній ви не знайдете жодної згадки про підрив росіянами греблі. Крім того, автори статті уникають навіть самого слова “підрив”, замінюючи його на “прорив” (breach). Наприклад, вони пишуть “перед проривом опорні конструкції нижче водоскиду демонстрували ознаки пошкодження”.

У ланцюжку подій, що відбувалися з Каховським водосховищем, ключова подія — підрив дамби, що мав катастрофічні наслідки. І саме аналізу цієї події чомусь немає в статті. Причому відсутність аналізу ключової події чомусь не викликала питань у самого видання та його рецензентів, і це дивно.

І хоча автори уникають, здавалося б, будь-якого згадування, а що ж спричинило власне руйнування греблі, здається, весь вибудуваний ними логічний ланцюжок підводить до одного висновку: оці самі “пошкодження” і стали причиною знищення Каховської ГЕС чи, як вони пишуть, “прориву”.

“Ми виявили, що аномальна робота Каховської дамби розпочалася в листопаді 2022 року після руйнування сегмента мосту, що призвело до постійного переливу води з кінця квітня 2023 року до моменту прориву, сприяючи ерозії основи водоскиду”, — йдеться в матеріалі. Як бачимо, жодної згадки про закладену в ГЕС вибухівку. У висновках автори статті примудряються повністю обійти цю тему.

“Стоїть нагальний суспільний запит: необхідність прозорого обміну даними, особливо щодо громадської інфраструктури водопостачання”, — пишуть автори статті.

І ще одна невелика “вишенька на торті”: якщо дочитати статтю до кінця, то можна побачити, що до її підготовки долучилися не лише науковці з американських університетів із китайськими прізвищами, а й самі росіяни. Бо наприкінці статті можна знайти подяку такому собі Сергію Кравцову з Вісконсинського університету в Мілуокі за “допомогу в пошуку необхідних проєктних параметрів Каховської греблі в українській та російській науковій літературі”.

Якщо трохи погуглити про самого Кравцова, то можна побачити, що він не губить зв’язку зі своєю історичною батьківщиною, у 2021 році їздив на конференцію в Нижній Новгород, а в 2024-му видав спільну монографію з науковцем із Російської академії наук.

Щодо самих науковців — авторів статті з китайськими прізвищами, то тут варто нагадати, що у 2017 році в Китаї було ухвалено Закон “Про національну розвідку Китаю”. “Усі організації та громадяни (!), — йдеться в сьомій статті цього закону, — зобов’язані підтримувати національну розвідку в її зусиллях, допомагати їй і співпрацювати з нею, а також берегти таємниці національної розвідки, якими вони володіють”.

Питання, які пріоритети ставить перед собою китайська розвідка, залишається відкритим, але всі ми бачимо сьогодні тісну співпрацю між Росією та Китаєм.

Звісно, стверджувати, що найавторитетніший у наукових колах журнал Nature поставив собі за мету якимось чимось відбілити дії російських окупантів, у нас немає жодних підстав. Але саме на кейсі цієї статті простежується один важливий і дуже повчальний момент: не обов’язково бути свідомим поширювачем російської пропаганди. Достатньо зайняти умовну позицію “поза політикою” та “нейтральності”, прикриваючись нібито науковою неупередженістю, викреслювати все, що, на вашу думку, не стосується науки — і ось ви дуже швидко й непомітно для самого себе починаєте відбілювати дії агресора, фактично опинившись на його боці.

каховське водосховище пропаганда роcія наука каховська гес